Полтавська Обласна Універсальна Наукова бібліотека імені І.П.Котляревського Полтавська Обласна Універсальна Наукова
бібліотека імені І. П. Котляревського
бібліотека
  

Пошук по електронному каталогу

Сенсорний інтерфейс
Тел.: (05322) 2-17-83
Тел./факс: 56-99-30

Усі контакти
Головна

Про бібліотеку
Сторінка директора
Історична довідка
Запис до бібліотеки
Правила користування
Структура бібліотеки
Контактна інформація
Бібліотека у ЗМІ

Новини
Архів новин
План заходів
Поточний місяць
     Архів
Хроніка подій
Виставки
Масові заходи
Нові надходження

Ресурси бібліотеки
Каталоги і картотеки
Електронний каталог
Віртуальні виставки
Бібліотека вдячна

Наші видання
Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини
Хроніка культурного життя Полтавщини
Критичні зауваження, побажання та пропозиції
Зведений каталог періодичних та інформаційних видань, які передплачені провідними бібліотеками м. Полтави
Календар знаменних і пам’ятних дат
Інші видання
Мистецька Полтавщина
Наукові та практичні доробки наших співробітників

Послуги бібліотеки
Основні послуги
Додаткові послуги
Віртуальна довідка

Програми та проекти
Отримай безоплатну правову допомогу
Пункт Доступу Громадян до офіційної інформації
(Програма Сприяння Парламенту ІІ)

Інтернет для читачів публічних бібліотек
Вікно в Америку
Ресурси бібліотек у боротьбі з корупцією
Віртуальна фотогалерея
Бібліотеки - мости до е-урядування
Бібліоміст
Історія створення
     Бібліоновини
     Регіональний тренінговий центр
     План
     Навчання


Державні закупівлі

Бiблiотечному фахiвцю
Нормативні документи
     Методична діяльність
     Бібліотечна асоціація
     Бібліотеки світу
     Бібліотеки України
     Бібліотеки області

Пошукові системи

Полтавщина

Регіональні краєзнавчі ресурси
Полтавщина туристична
Видатні люди Полтавщини
Літературно-мистецькі премії
Бібліотеки Полтавщини на сторінках обласних газет
Шевченкове слово лунає на Полтавщині



 














Полтава Історична




Видатні люди Полтавщини
 Величко Самійло Васильович

Вовк (Волков) Федір Кіндратович

Гальченко Анатолій Васильович

Гетьман Вадим Петрович

Глібов Леонід Іванович

Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович

Гоголь Микола Васильович


Гончар Олесь (Олександр) Терентійович

Городовенко Нестор Феофанович

Гребінка Євген Павлович

Гришко Микола Миколайович
 

 Дольд-Михайлик Юрій

Драгоманов Михайло Петрович

Дунаєвський Ісаак Осипович

 Дурова Надія Андріївна

Духов Микола Леонідович

Житецький Павло Гнатович

Жовтобрюх Михайло Андрійович

Зайкевич Анастасій Єгорович

Засядько Олександр Дмитрович

Зеров Микола Костянтинович

Зубковський Іван Андрійович

Іваненко Дмитро Дмитрович

Іваненко Оксана Дмитрівна

Кабачок Володимир Андрійович

Кавалерідзе Іван Петрович

Капніст Василь Васильович

Ковпак Сидір Артемович

Коломієць Олексій Федотович

Кондратюк Юрій Васильович (Олександр Гнатович Шаргей)

Короленко Володимир Галактіонович

Котляревський Іван Петрович

Левицький Григорій Кирилович

Лисенко Микола Віталійович

Майборода Георгій Іларіонович

Майборода Платон Іларіонович

Максимович-Амбодик Нестор Максимович

Метлинський Амвросій Лук’янович

Панас Мирний (Рудченко Панас Якович)

Мірза-Авакянц Наталія Юстинівна

 Мстислав (Скрипник Степан Іванович)

 Орест Михайло

Остроградський Михайло Васильович


 Парфеній (Левицький Памфіл)

Петлюра Симон Васильович

 Пильчиков Микола Дмитрович

Піддубний Іван Максимович

Позен Леонід Володимирович

Пчілка Олена (Ольга Петрівна Косач)

Ремесло Василь Миколайович
 
Роїк (Сосюрко) Віра Сергіївна

Руденко Людмила Володимирівна

Самійленко Володимир Іванович

Селюченко Олександра

Семенко Михайль Васильович

Симоненко Василь Андрійович

Сковорода Григорій Савич

Стешенко Іван Матвійович

Тесленко Архип Юхимович

Тимошенко Юрій Трохимович

Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович

Холодна Віра Василівна

Цертелєв Микола Андрійович

Чурай Марія Гордіївна (Маруся Чурай, Чураївна)

Шелухін Сергій Павлович

Ярошенко Микола Олександрович


Апостол Данило Павлович (1654-1734)

Його шестирічне гетьманування було короткою світлою смугою на темному тлі українського життя після упадку Мазепи
                                                                        Д. Дорошенко
Останній виборний гетьман Лівобережної України Данило Павлович Апостол народився в сім’ї миргородського полковника Павла Єфремовича Апостола. Він отримав блискучу освіту, мав неабиякі військові здібності. У 1682 р. 28-річний Д. Апостол був обраний миргородським полковником.
У 1727 р. у Гадячі Д. Апостола було обрано гетьманом України. Розуміючи приреченість спроб відновити усі прерогативи Гетьманщини, він зосередив свою діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов, багато зробив для кодифікації права. Одним з найголовніших завдань його уряду було піднесення економічного добробуту краю, зруйнованого значною мірою через хаос і безладдя. Велику увагу він приділяв врегулюванню земельних відносин: з цією метою у 1729-1731 рр. було проведено генеральне слідство щодо законності володіння маєтками. Були розшукані різні грамоти, документи, свідчення старих людей і незаконно привласнені землі повернено. Також Данило Апостол упорядкував фінансовий державний скарб, окреслив чіткі норми податкового збору, вперше встановив державний бюджет. 1728 р. у своїй столиці він влаштував конференцію купців, брав участь у торговельних підприємствах.  Він посприяв поверненню із турецької території понад 7000 запорожців, які заснували  Нову Січ. У своїх звершеннях гетьман опирався на цілу плеяду сподвижників і зумів створити міцний прошарок козацької старшини, яка всіляко його підтримувала.
Проте деякі послаблення на користь української автономії, що сталися в Лівобережній Україні за часів Д. Апостола, мали тимчасовий характер і були згорнуті по його смерті. Однак, незважаючи на часткові суперечності, обстоювання Д. Апостолом автономних прав України сприяло подальшому національному піднесенню.
Помер Данило Апостол 28 січня 1734 р.
Похований в селі Сорочинцях (нині Великі Сорочинці) у кам’яній церкві, яку він збудував за участю київського митрополита Рафаїла Зборовського.
вгору
Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (1816-1875)

Я знав його як найшаленішого і невичерпного віршописця (Т. Шевченко)
Український і російський поет та етнограф Олександр Степанович Афанасьєв, що обрав собі псевдонім Чужбинський, народився 11 березня 1816 року в селі Ісківцях поблизу Лубен в дрібнопоміщицькій сім’ї. Освіту здобув у Ніжинському ліцеї (1829-1835), де познайомився Є. Гребінкою й розпочав літературну працю. Протягом 1836-43 рр. служив у Білгородському уланському полку. Повернувшись на Україну, він познайомився із Т. Шевченком і супроводжував його в подорожі по Лівобережжю (1845-1846). З 1847 р. О. Афанасьєв-Чужбинський служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини «Воронезьких губернських відомостей». У 1856-1860 рр. узяв участь у етнографічній експедиції по півдню України. З 1860 р. живе в Петербурзі, займаючись журналістикою, видавничою справою, перекладами. В останні роки свого життя отримав місце смотрителя Петропавлівського музею.
Усі роки О. Афанасьєв-Чужбинський займався активною літературною працею. Його поетичний дебют відбувся ще 1838 р., коли в журналі «Современник» з’явився російський вірш «Кольцо», а через три роки були надруковані перші українські поезії. В 1855 р. побачила світ збірка «Що було на серці», яка засвідчила появу самобутнього ліричного таланту. Деякі поезії із цієї збірки близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Ой у полі на роздолі», «Прощання»). Найвідоміший роман О. Афанасьєва-Чужбинського - «Петербурзькі картярі». Подією в українському мовознавстві став укладений ним переважно на матеріалах народної мови «Словник малоросійського наріччя. А-З» (1855). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Шевченка».
Багато уваги О. Афанасьєв-Чужбинський приділяв збиранню фольклорного та етнографічного матеріалу. Серед етнографічних праць слід від відзначити «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у південну Росію».
Помер О. Афанасьєв-Чужбинський 18 вересня 1875 р. у Петербурзі.
вгору

Барка Василь (1908-2003)


Горе тому, хто в’є налигач на сили безсмертного серця В. Барка
Василя Барку (Василя Костянтиновича Очерета) – видатного письменника-модерніста, двічі представленого до Нобелівської премії, а також літературознавця і філософа – Україна відкрила для себе тільки після здобуття незалежності. І це при тому, що його неординарна різножанрова творчість заворожила світ своєю величністю та витонченістю.
Василь Очерет народився 16 липня 1908 р. в селі Солониці поблизу Лубен. Закінчивши вчительський технікум, працював за фахом на Донбасі, потім на Північному Кавказі, де здобув вищу філологічну освіту. В 1940 році захистив кандидатську дисертацію. Під час війни знаходився в ополченні, був поранений і потрапив до німецького полону. По її закінченні жив у Німеччині, 1950 р. переїхав до США.
Початок літературної творчості В. Очерета відноситься до 1930 р., коли в Харкові вийшла його перша збірка віршів «Шляхи», після якої почалося цькування молодого поета. Випустивши 1932 р. другу збірку «Цехи», він замовк на ціле десятиріччя. І лише в 1943 р., перебуваючи в остарбайтерському таборі в Берліні, передав до празького журналу «Пробоєм» вірш «Земля», уперше підписаний псевдонімом Василь Барка.
У літературу В. Барка ввійшов передусім як модерний поет, автор близько 20-ти ліричних збірок, роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих», великої поеми «Судний степ», присвяченої 1000-літтю християнства в Україні. У його поезії, де міфологізм і зачудування світом межують із глибокою теологічною спрямованістю, схрестилися різні стильові школи та напрямки.
Проза В. Барки так само несе в собі поетичність його світобачення. Найболючішою оповіддю письменника стала тема голоду в Україні 1932-33 рр., який безпосередньо торкнувся і його. Їй він присвятив правдиві і тому жахливі своєю відвертістю романи «Рай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), останній з яких назвали зразком християнської книги для сучасності. Йому належать і збірка філософсько-релігійних есе «Вершник неба», переклади українською мовою «Короля Ліра» В. Шекспіра та біблійного «Одкровення Іоанна Богослова», літературознавчі праці «Хліборобський Орфей або Клярнетизм», «Правда Кобзаря» та ін.
Відійшов у вічність Василь Барка 11 квітня 2003 року.
вгору
Башкирцева Марія Костянтинівна (1858-1884)
Життя Марії Башкирцевої – це спалах яскравої зірки. Народилася 24 листопада 1858 року в с. Гавронцях Диканського району в багатій дворянській родині. У дитячі роки жила в Черняхівці Чутівського району в маєтку Бабаніна – діда по матері. Ще з раннього віку в неї виявилися надзвичайно тонкий художній смак та неабиякі здібності до мистецтва. 10-річною дівчинкою разом з матір’ю вона поїхала у довгу мандрівку по Європі, де й залишилася жити – спочатку в Італії, потім у Франції. Марія Бащкирцева отримала класичну освіту. Вона вільно володіла багатьма європейськими мовами, знала грецьку та латину. Цікавилася історією та точними науками, добре грала на цілій низці музичних інструментів. Її успіхи у вокалі відзначав відомий співак Фаччіо, їй пророкували славу всесвітньовідомої співачки, актриси, але хвороба горла перешкоджає здійсненню мрії. При цьому дівчина постійно читала: Шекспір, Гомер, Платон, Ксенофонт, Бальзак, Золя, Мопассан, Толстой, Тургенєв – ось далеко неповний перелік  письменників, творчістю яких вона захоплювалася.
З 1877 року вона починає навчатися живопису в приватній академії Рудольфа Жульєна (майстерня Т. Робера-Флері) й швидко досягає успіхів. Уже через рік на загальному конкурсі майстерності в Парижі вона здобуває золоту медаль. А 1880 року дебютує в паризькому Салоні картиною «Молода жінка за читанням «Розлучення» Дюма», де її робота отримує високу оцінку.
Улітку 1881-го року М. Башкирцева приїздить в Україну. Тут вона намалювала зворушливу «Селянку біля тину», створила колоритні портрети полтавців.
А тим часом здоров’я її погіршується, лікарі діагностують туберкульоз, крім того, Марія й далі втрачає слух. «Я знаю, що іду назустріч смерті… Не тривожтесь, мене вистачить ще на певний час». Таких і подібних їм записів у «Щоденнику», який вона веде з 12-річного віку, дуже багато. Кожен із 109 зошитів «Щоденника», за характеристикою Андре Тер’є, Е. Золя, І. Буніна, М. Цвєтаєвої, являє собою «людський документ» сили волі, бажання всупереч усім негараздам зробити якомога більше, залишити людям певний слід після себе.
Вона наполегливо, виснажливо працює по 10 годин щодня, особливо тоді, коли довідалася про смертельну хворобу. У її творчому доробку – понад 150 картин, ескізів, етюдів і скульптур, що прикрашають музеї різних країн. Вона стала першою українською художницею, чиї роботи потрапили до Лувру.
Перед смертю Марія Башкирцева висловила бажання, щоби з її коштів була призначена премія художникам і скульпторам, які не досягли 25-річного віку, але вже встигли успішно виступити зі своїми творами. Починаючи з 1885-го року ця премія (у розмірі 500 франків) щороку присуджується найталовитішим молодим митцям.
Література:
1. Слабошпицький, Михайло Федотович. Марія Башкирцева (Життя за гороскопом) [Текст] : роман-есе / М. Ф. Слабошпицький. - Перероб. й доп. вид. - К. : Ярославів Вал, 2008. - 240 с. + 16 арк. іл.
2. Марія Башкирцева [Текст] : [Альбом] / Полтавська обласна організація Національної спілки художників України. - Полтава : АСМІ, 2008. - 15 с. - (Художники Полтавщини). 
3. Избранница судьбы Мария Башкирцева [Текст] / сост. Т. Швец. - М. : Вече, 2008. - 246 с. : ил. - На рус. и фр. языках.
4. Парижанка з-під Диканьки Марія Башкирцева [Текст] : історико-документальна збірка нарисів / уклад. О. А. Кривобок. - Полтава : Техсервіс, 2009. - 116 с. - (Художники Полтавщини).
Анотація: Методичний посібник розроблено для вчителів історії, української та зарубіжної літератури, образотворчого мистецтва. В книзі розміщені матеріали травневої конференції, а також виступи авторів з Парижа, Москви, Женеви, Дніпропетровська, Сум. В даній збірці нарисів чітко виділяється роль Марії Башкирцевої в світовій історії та культурі, як видатної письменниці, художниці, скульптора, і поліглота.
5. Таглина, Ольга Валентиновна. Мария Башкирцева [Текст] / О. В. Таглина. - Х. : Фолио, 2009. - 122 с. - (Знаменитые украинцы).
Анотація: Известная художница Мария Башкирцева родилась в с. Гавронцы Полтавской губернии в достаточно знатной и богатой семье. Вся ее недолгая жизнь (она умерла от туберкулеза) была буквально окутана семейными тайнами. Даже точную дату рождения Башкирцевой удалось установить лишь в 80-е годы XX столетия — раньше считалось, что она родилась на два года позже. Практически постоянно Мария жила во Франции, но при этом много путешествовала по Европе. Всемирную славу Башкирцевой принесли не только картины, представленные сейчас в лучших музеях мира, но и ее «Дневник», который она вела с раннего детства и который свидетельствует о ее незаурядном писательском таланте.
6. Сакун, Валентин Євгенович. Марія Башкирцева - у полоні глухоти [Текст] : дослідницькі нариси : присвячується 155-річчю від дня народження М. К. Башкирцевої / В. Є. Сакун. - Полтава : Говоров С. В., 2013. - 56 с. : іл.
Дод. : Про що повідав конверт (цікавинки з життя М. Башкирцевої).
Див. фото
вгору
Береговий Георгій Тимофійович (1921-1995)

Без неба мені не жити... Г. Береговий
Льотчик-космонавт, генерал-лейтенант авіації Георгій Тимофійович Береговий народився 15 квітня 1921 року в селі Федорівка (тепер Карлівського р-ну) в родині службовця. Ще в дитинстві Георгій вирішив стати льотчиком і на все життя залишився вірним своїй мрії.
У роки Великої Вітчизняної війни був пілотом-штурмовиком, служив у авіаційному корпусі. За героїзм та мужність, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Після війни закінчив Вищу офіцерську школу, у 1956 р. – Червонознаменну військово-повітряну академію. А далі - мирне небо, у якому він випробовував перші вітчизняні надзвукові літаки. Протягом 16-років бездоганної роботи Г. Береговий «приборкав» сотні нових машин, за що в 1961 р. був удостоєний почесного звання заслуженого пілота-випробувача СРСР. У 1964 р. Г. Т. Береговий поповнив загін космонавтів і вже через чотири роки – 26 жовтня 1968 р. – полетів у космос. Під час польоту було здійснено багаторазове маневрування корабля та його 2-разове зближення з безпілотним космічним кораблем «Союз-2». Г. Береговий здійснив ряд важливих науково-технічних експериментів та зібрав цінну інформацію, яка дозволила вирішити низку практичних завдань на шляху вдосконалення маневрених апаратів і створення космічних баз-станцій. За успішне здійснення космічного польоту Г. Т. Береговому вдруге було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У 1972-87 рр. генерал-лейтенант авіації Г. Береговий очолював Центр підготовки космонавтів ім. Ю. О. Гагаріна.
Помер 30 червня  1995 року у Москві.
Білаш Олександр Іванович (1931-2003)

Композитор, поет, академік Української академії оригінальних ідей, Герой України (2003) Олександр Іванович Білаш народився 6 березня 1931 року в селищі Градизьк в селянській родині. Потяг до музичного мистецтва виявився в хлопчика дуже рано, він самотужки навчився грати на багатьох інструментах, а в шкільні роки вже спробував писати музику. У 1947 р. О. Білаш вступив до Київської музичної школи, затим були Житомирське музучилище ім. В. Косенка та композиторське відділення Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського. За неповне десятиліття із простого сільського музики він піднявся до мистецьких вершин, ставши справжнім майстром. Його великий різножанровий доробок – твори для симфонічного оркестру і вокально-інструментальних ансамблів, опери «Гайдамаки», «Прапороносці», «Балада війни», оперети, музика до драматичних вистав і багатьох кінофільмів тощо – став надбанням національної культури. Але справжню славу й всенародну любов принесли пісні.
У його творчому доробку – понад 300 пісень, написаних на слова як класиків української та російської літератур, так і молодих митців-сучасників. Це: «Два кольори», «Ясени», «Впали роси на покоси», «Сніг на зеленому листі», «Прилетіла ластівка», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Лелеченька», «Журавка» - перелік пісень О. Білаша, на яких виросло не одне покоління, можна продовжувати довго. Окремі його пісні присвячені Полтаві – «Величальна Полтаві», «Полтавська полька». Адже саме тут, на Полтавщині, за визнанням самого митця, йому творилося найкраще.
Помер 6 травня 2003 року у Києві.
вгору
Білокур Катерина Василівна(1900 – 1961)

Українська майстриня народного декоративного живопису. Народилася 7 грудня 1900 р. в с. Богданівка Пирятинського пов. Полтавської губернії (тепер Яготинського р-ну Київської обл.) в селянській родині. З дитячих років мала великий потяг до малювання. Здобути освіту дівчинці не довелося, читати, писати й малювати вона навчилася самотужки. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Пензлі виготовляла сама, а фарби робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. Пробувала вступити до художнього керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про освіту.
Майже все життя К. Білокур працювала в колгоспі, поєднуючи важку фізичну працю із заняттями живописом у вільний від роботи час. Ось рядки з її власної сповіді: «Я працювала по різних сільськогосподарських роботах аж до 1933 року. Прала, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила. А в прогалинах поміж цим ділом вчилася малювати».
Навесні 1940 року в Полтавському Будинку народної творчості була влаштована персональна виставка, на якій експонувалося близько 30 творів ще невідомої на той час художниці. Так прийшло до Катерини Білокур визнання. Після Полтави були персональні виставки творів народної художниці в Києві, Москві, Парижі.
Друга світова війна опалила душу й серце майстрині та спалила майже весь її перший доробок.
Основними сюжетами її картин були квіти та плоди. Твори: «Берізка увечері» (1940), «Квіти» (1943), «Буйна» (1944-1947), «Цар-колос» (1949), «Півонії» (1958), «Натюрморт з хлібом» (1960) та ін. Пензлю Катерини Білокур належать також портрети односельців та автопортрети (1950, 1955, 1957). Роботи художниці, просякнуті народно-поетичним сприйняттям природи, вирізняються оригінальністю композиції, ретельністю проробки деталей, яскравістю барв. Славнозвісне полотно «Цар-колос» - це не просто зображення різних квітів України, це філософія буття очима закоханої в рідний край, свій народ, це золоті злитки її енергетики, що, утверджуючи прекрасне, пробуджують у людині мудрість, благородство, гідність, це велич і слава України. Більшість її творів зберігаються в Державному музеї декоративного мистецтва в Києві.
У 1956 р. К. Білокур було присвоєно звання народного художника УРСР. Творчість талановитої народної майстрині здобула широке визнання як в Україні, так і за її межами. В 1977 р. в Богданівці відкрито меморіальний музей-садибу К. Білокур. На території садиби споруджено пам’ятник художниці роботи скульптора І. Білокур (1986). У 1989 р. встановлено республіканську премію ім. Катерини Білокур.
Померла 10 червня 1961 р.
Література:
Катерина Білокур очима сучасників [Текст] : спогади. Есеї. Розвідки з архіву художниці. - К. : Томіріс, 2000. - 432 с. - 2800 экз.
Хало, Ольга Іванівна. Катерина Білокур [Текст] : Поема / О. І. Хало. - Полтава : Полтавський літератор, 2001. - 54 с. - (До 10-ої річниці Незалежності України). - 500 экз. - ISBN 966-7462-63-3 : 3.00 грн.
Катерина Білокур [Текст] : фотокнига. - К. : Спалах, 2001. - 128 с. - Укр. та англ. мовами.
Катерина Білокур [Текст] : каталог виставки творів: До 100 ліття від дня народження / Ред. М. Маричевський. - К. : Образотворче мистецтво, 2000. - [16] с.
Чарівний світ Катерини Білокур [Текст] / укл. О. Дорошина. - Полтава : АСМІ, 2005. - 48 с. + 8 с. фотоіл. - (Художниці Полтавщини).
Чарівний світ Катерини Білокур [Текст] / укл. О. Дорошина. - Полтава : Полтавський літератор, 2009. - 48 с. + 4 л. фотоіл. - (Художниці Полтавщини).
Катерина Білокур [Текст] : малярство і проза. - К. : Родовід, 2009. - 108 с. : іл. - (Мала серія українського наївного малярства).
Скалацький, Кім Григорович. Катерина Білокур. Портрет з натури [Текст] : етюд-монографія / К. Г. Скалацький. - Полтава : АСМI, 2012. - 52 с.
Анотація: Етюд-монографія історика мистецтв і художника К. Скалацького до 112-річчя Катерини Білокур.

Див. фото

вгору

Богаєвський Овксентій Трохимович (1848-1930)

Видатний хірург Овксентій Трохимович Богаєвський народився 25 грудня 1848 р. в с. Устивиця Миргородського повіту в сім’ї кріпака. Закінчивши з відзнакою полтавську класичну гімназію (1869), вступив на медичний факультет Київського університету, по закінченні якого обирає посаду земського лікаря. Самовіддана праця молодого лікаря привернула увагу Полтавського губернського земства і у 1883 р. йому було запропоновано обійняти посаду старшого лікаря Кременчуцької земської лікарні. На цій посаді О. Богаєвський розгорнув широку практичну діяльність – удосконалив хірургічну техніку, придбав необхідне обладнання, змінив порядок роботи установи, що дало можливість здійснювати унікальні операції на рівні останніх досягнень медицини. О. Багаєвський одним з перших земських хірургів став проводити порожнинні операції, резекції шлунка тощо. Усе це зробило кременчуцьку лікарню одним з найкращих в Україні наукових центрів, куди приїжджали лікарі та студенти для вдосконалення навичок і знань  з хірургії.
Талановитий хірург займався й активною суспільною діяльністю: був почесним членом міжнародних конгресів хірургів у Берліні, Парижі, Брюсселі, Москві, делегатом майже всіх Пироговських з’їздів, одним із засновників Спілки російських хірургів і Товариства кременчуцьких лікарів. Серед започаткувань О. Богаєвського – організація в Кременчуці жіночої акушерсько-фельдшерської школи. Завдяки його невтомній діяльності в місті з’явився водогін, були відкриті жіноча гімназія, комерційне училище тощо.
Наукова спадщина видатного хірурга складає близько 87 наукових робіт, які стосувалися питань хірургічної практики. Крім того, у багатьох своїх наукових працях, що з’являлися на сторінках преси, він викривав соціальні корні хвороб, ратував за безплатну медицину.
Помер 5 грудня 1930 року.
вгору
Боровиковський Володимир Лукич (1757-1825)

Український живописець, портретист, мініатюрист Володимир Лукич Боровиковський народився 4 серпня 1757 р. в Миргороді в козацький сім’і. Свій творчий шлях він розпочав як іконописець, навчившись цьому мистецтву в батька.
Протягом життя художник малював іконостаси й розписував храми в Миргороді, Кибинцях, Романівці, Могильові, Москві, Петербурзі. У цьому жанрі він виступив як яскравий продовжувач традицій української іконописної школи. Не менш відомими є портрети та портретні мініатюри митця. Уже в ранніх творах митця, написаних у дусі сентименталізму, виявились емоційність і безпосередність. Тут до вміння маляра передавати характерність моделі додавалась здатність поєднувати це із загальним ідеалістичним, поетично-піднесеним настроєм. Однією з визначальних ознак творчої манери портретиста було ведення до картин пейзажних фонів, які поступово ставали важливими компонентами смислового навантаження. В. Л. Боровиковський залишив по собі безцінну спадщину, якою увійшов у світову культуру як найталановитіший митець-портретист, чиї твори стали свідченням ускладнення змісту, багатоманітності форм портрета й утіленням духу епохи.
У 1795 р. художнику було присвоєно звання академіка Петербурзької академії мистецтв.
Помер 18 квітня 1825 р. в Петербурзі
вгору
Боровиковський Левко Іванович (1808-1889)

Поет-романтик Левко Іванович Боровиковський народився 22 лютого 1808 р. в с. Мелюшках Хорольського району у небагатій дворянській сім’ї.
Навчався спочатку в Хорольському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії, по закінченні якої вступив до Харківського університету. Закінчивши зі ступенем кандидата філософський факультет Харківського університтету, Л. Боровиковський понад 20 років працював у гімназіях Курська, Новочеркаська та Полтави, викладаючи російську словесність, географію, латинську мову, історію.
У 1838 році брав участь у похованні І. П. Котляревського та розборі його архіву.
Писати Л. Боровиковський почав ще в студентські роки. Належав до відомої «харківської школи романтиків». Творчість Л. Боровиковського позитивно вплинула на розвиток українського художнього слова. «Мнение ложно, якобы язык малороссийский способен только для выражения смешного и низкого», - декларував поет, котрий першим дав зразки української лірики, написані не в жартівливому стилі, тим самим запровадивши у вітчизняну поезію романтичні мотиви, теми, жанри. Він утвердив жанр ліричної балади, усталив байку-гумореску. Крім побутових тем і загальнолюдської моралі, окремі байки мають і соціальний зміст. Художній досвід Л. Боровиковського використовували в своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, радянські байкарі.
Помер 26 грудня 1889 р.
вгору

Бутовський Олексій Дмитрович (1838-1917)

Видатний спортивний діяч, один із засновників сучасних Олімпійських ігор, член Міжнародного Олімпійського Комітету (1894),  генерал-лейтенант російської армії, вчений-педагог Олексій Дмитрович Бутовський народився 9 червня (за старим стилем) 1838 року в селі П’ятигірці Лубенського повіту Полтавської губернії в сім’ї дрібнопомісних дворян. У родині Бутовських дітей за традицією готували до військової служби, тому заохочувались ігри, всякого роду тілесні випробування та самостійність. Крім фізичної підготовки багато часу також приділялось новинкам літератури, музики, вивченню мов. 
У 1849 році О. Бутовський був прийнятий до Петровського кадетського корпусу в Полтаві, а згодом продовжив навчання у Костянтинівському училищі (Санкт-Петербург). У 1856-1861 рр. він служить «репетитором військових наук» у Полтавському кадетському корпусі. У 1862-1865 рр. – служба в армії. Згодом він повертається в Санкт-Петербург і закінчує навчання у Миколаївській академії. Протягом 7 років О. Бутовський проходить шлях військового від штабс-капітана до полковника. А як педагог – від вихователя до помічника інспектора. У 1897 році йому присвоюють звання генерала для особливих доручень головного управління військових учбових закладів.
З 1880-го року розпочинається нова сторінка у житті О. Д. Бутовського: він присвячує себе проблемам фізичного виховання. Вже знаним теоретиком фізкультурного руху О. Бутовський у 1885 році вперше виїджає за кордон з метою вивчення європейського досвіду з цього питання. Він відвідав навчальні заклади Німеччини, Данії, Бельгії, Швеції. У 1892 році він знайомиться з П. де Кубертеном та гаряче підтримує його ідею відродити стародавні Олімпійські ігри. 23 червня 1894 року на Міжнародному атлетичному конгресі у Парижі П. де Кубертен оголосив І-й склад Олімпійського комітету. Четвертим зі списку тринадцяти стає «генерал Бутовський».
У 1909 році за ініціативою О. Бутовського відкривають Головну гімнастико-фехтувальну школу в Санкт-Петербурзі. Він також стає одним із інінціаторів створення Всеросійського товариства сприяння фізичному розвитку. Протягом останнього десятиліття життя він стає автором понад десятка монографій та наукових статей з проблематики фізичної культури і спорту.
Помер О. Д. Бутовський 25 лютого (старий стиль) 1917 року в Санкт-Петербурзі.
Іменем О. Бутовського названі Полтавська обласна спеціалізована гірсько-лижна дитячо-юнацька школа олімпійського резерва та стадіон «Ворскла» в Полтаві.
Василенко Віктор Іванович (1839-1914)

Етнограф, дослідник художніх промислів Віктор Іванович Василенко народився 12 лютого 1839 р. в с. Панському Золотоніського повіту, (нині затоплене водами Кременчуцького водосховища).
З 1882 року В. Василенко бере участь у перших статистичних дослідженнях Полтавського губернського земства. Тематика наукової діяльності визначного полтавського дослідника різноманітна: історія населених пунктів, звичаєве право, побут, ремесла, народна метрологія, сільськогосподарські товариства, ярмарки, національні свята тощо. Він здійснив докладне побутописання різних прошарків населення міст і містечок Полтавської губернії, що в поєднанні із зібраними статистичними, господарсько-економічними й етнографічними матеріалами давало широку панораму народного життя в усіх його виявах. Реалізація розробленої В. Василенком широкої програми розвитку кустарних промислів уже на початку ХХ століття вивела Полтавське земство у ряд найпередовіших по Україні, а за дослідження кустарних промислів воно отримало золоту медаль Усеросійської кустарної виставки в Петербурзі (1902).
Віктор Василенко першим серед учених нашого краю почав писати для енциклопедичного словника Ф. Брокгауза й І. Єфрона, де було вміщено 23 його статті про населенні пункти Полтавської губернії. Наукова спадщина науковця складає близько 120 праць, які мають велику культурно-історичну цінність.
Помер 6 квітня 1914 р.


Ващенко Григорій Григорович (1878-1967)

Видатний український педагого Григорій Ващенко народився 23 квітня 1878 року на історичній Полтавщині.
Навчався у Волинській і Полтавській духовних семінарях, у 1903 році закінчив Московську богословську академію. Під впливом атеїстичних ідей відмовився бути священником і присвятив своє життя практичному і науковому розв’язанню проблем навчання і виховання. Учителював у Полтаві, Тульчині, Ромнах, у Грузії та Новгородщині.
Після Лютневої революції Г. Ващенко бере активну участь у формуванні національно свідомих педагогічних кадрів, вкладає новий зміст у програму навчання та виховання молоді. У 1943 році вимушений був емігрувати. В еміграції працював професором Українського товариства вільного університету, ректором Української богословської школи в Мюнхені.
Г. Ващенко намагався побудувати українську національну систему освіти, грунтуючись на ідеях Я. А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоці, Г. Сковороди, К. Ушинського. Головними елементами української національної системи освіти він визнавав ідеалістичне світосприймання, християнську мораль, високий рівень розвитку педагогічних наук і організації педагогічних досліджень. Виховний ідеал він будував, грунтуючись на двох головних принципах: християнській моралі й українській духовності. Євангельський і загально-європейський виховні ідеали, за Г. Ващенком, є підвалинами українського виховного ідеалу, що витримав випробування історії, відповідає психічній організації, звичаям і віруванням українського народу, відображується в його фольклорі, культурі, літературі, музиці й мистецтві. Його педагогічні погляди  знайшли відображення в підручнику «Загальні методи навчання», у творах «Засада естетичного виховання», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» тощо. У своїй головній праці «Виховний ідеал» Г. Ващенко довів, що виховання має національний і конкретно-історичний характер.
Відійшов у вічність Г. Ващенко 2 травня 1967 року у Мюнхені

Величко Самійло Васильович (1670-1728)

Український літописець та історіограф. Народився на Полтавщині в козацькій сім’ї. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Володів латинською, німецькою, польською мовами. Служив канцеляристом у генерального писаря, потім генерального судді В. Кочубея під час гетьманування І. Мазепи.
У 1708 р. після страти Кочубея С. Величко зазнав переслідувань. Після Полтавської битви він жив у маєтку Кочубеїв Диканьці, а згодом у с. Жуки під Полтавою. За підтримки сина Кочубея він почав писати свій літопис з історії козацької доби України, в якому висвітлено події 1648-1700 рр.
Літопис, очевидно, не завершено. Він складається з 4 томів і поділяється на дві частини. У першій частині описуються події до 1659 р. У ній трапляється чимало домислів, доповнень і запозичень з історії інших народів. Друга частина присвячена подіям 1600-1700 рр. та 1720-1723 рр. і написана на підставі власних спостережень автора й документів Генеральної військової канцелярії. На жаль, текст літопису до нас дійшов не повністю. Він є видатною пам’яткою української історіографії та літератури другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст.
Помер у с. Жуки після 1728 р.
Див. фото
вгору

Вовк (Волков) Федір Кіндратович (1847-1918)

Український етнограф, антрополог, археолог Федір Вовк народився 17 березня 1847 року в с. Крячківка на Полтавщині.
Навчався у Новоросійському (Одеса) і Київському університетах. Зі студентських років брав участь в українському національному русі. 1876 року за допомогою Ф. Вовка у Празі було видано «Кобзар» Т. Шевченка, в якому друкувалися безцензурні твори поета. Внаслідок цього зазнав переслідувань з боку царського уряду і в 1879 році емігрував до Франції, де проживав до 1905 року. Повернувшися з еміграції, з 1907 року працював приват-доцентом, а з 1917 року – професором Петроградського університету.
Ф. К. Вовок одним із перших досліджував палеотичні пам’ятки на території України, зокрема Мізинську стоянку на Чернігівщині. Зібрав велику кількість матеріалів з етнографії. Дослідження вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед яких найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій вчений на основі своїх досліджень дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів.
Перебуваючи тривалий час у вимушеній еміграції Ф. Вовк узяв на себе важку ношу популяризатора України та її культурних надбань: активно публікував в зарубіжних наукових виданнях численні розвідки, в яких знайомив Європу з нашою самобутньою культурою, етнографією і висвітлював з її точки зору західноєвропейські науки. Водночас він у численних статтях у російських та українських виданнях публікував український матеріал і вказувів на його всеєвропейське значення, переконливо доводячи, що тільки тоді українська археологія та етнографія стануть на справжній наукових грунт, коли українські вчені переконаються у її здобутках у Західніій Європі й не будуть голослівно тішитися зі своєї самобутності.
Помер 30 червня 1918 року у м. Жлобін Гомельської області.

Гальченко Анатолій Васильович (1935-2011)

«Я серцем збудувати можу храм
І вправно можу серцем…
                      захищатись»
                                 В. Плювако


Сучасний український письменник-поет. Член Національної спілки письменників України з 1977 року. Член Полтавської спілки літераторів. Лауреат Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова.
Народився 15 грудня 1935 року в м. Луганську. Через рік після його народження сім’я переїхала до Полтави, бо з полтавських країв був родом батько. 1954 року закінчив середню школу, далі служив у армії. Після звільнення в запас працював на полтавському заводі «Легмаш».
Після закінчення Літературного інституту імені О. М. Горького (м. Москва, 1970) працював редактором видавництва «Криниця», директором Полтавського клубу письменників (1991-2001).
Із 1964 року постійно друкувався в обласних та всеукраїнських періодичних виданнях. Поезії Анатолія Гальченка притаманна проникливість, іронічність, філософічність. За словами відомого полтавського поета і літературознавця Миколи Костенка: «Анатолій Гальченко – талант незаперечний. Лірик-метафізик і фізик у ліриці. Він своєю епатажною стилістикою нагадує Дон-Кіхота після повернення з дивних мандрів. Надзвичайно самоіронічний».
Автор  поетичних збірок «Память» (1973), «Причастность» (1977), «И светел дом» (1985), «Пока живу» (1988), «На круги своя» (1993), «Стерня» (українською та російською мовами; 2005). Вірші Анатолія Гальченка увійшли до антології поезії літераторів Полтавщини ХХ століття «Калинове гроно» (2004).
Двотомник Анатолія Гальченка «Тавро» (2009) та «Избранные стихотворения» (2009) названо кращою поетичною збіркою 2010 року на Полтавщині.
Відійшов у вічність 3 грудня 2011 року.
Література:
Гальченко, Анатолий Васильевич. Избранные стихотворения [Текст] / А. В. Гальченко. - Полтава : Дивосвіт, 2009. - 288 с.
Гальченко, Анатолий Васильевич. На круги своя [Текст] : стихи / А. В. Гальченко. - Полтава : Криниця, 1993. - 135 с.
Анотація: Нову книгу з несподіваною назвою "Тавро" Анатолій Гальченко - член Національної спілки письменників України, випускник Літературного інституту ім. М. Горького, відкриває вічною темою Любові, іде дорогою нашого непростого сьогодення і, нарешті, відводить душу в "Іронічних пастелях", де незлобиво кепкує переважно над собою і дає можливість відпочити своїм вірним читачам.
Гальченко, Анатолий Васильевич. Память [Текст] : стихи / А. В. Гальченко. - Х. : Прапор, 1973. - 52 с.
Гальченко, Анатолий Васильевич. Причастность [Текст] : стихи / А. В. Гальченко. - Х. : Прапор, 1977. - 40 с.
Гальченко, Анатолій Васильович. Стерня [Текст] / А. В. Гальченко ; Кольорові метаморфози : Вірші, політеми, пародії / А. В. Гальченко. - Полтава : Дивосвіт, 2005. - [167] с.
Гальченко, Анатолій Васильович. Тавро [Текст] : поезії / А. В. Гальченко. - Полтава : Дивосвіт, 2009. - 172 с.

Див. фото
вгору

Гетьман Вадим Петрович (1935-1998)
                                                                                        
Головне – відповідати власному прізвищу В. Гетьман
Фундатор національної банківської системи, організатор Української міжбанківської валютної біржі, «батько» української гривні В. П. Гетьман народився 12 липня 1935 року у с. Снітин Лубенського району в сім’і вчителів.
Здобувши вищу освіту в Київському фінансово-економічному інституті, відразу почав активну трудову діяльність. Працював у банківських, фінансових і планових струтурах Запорізького облвиконкому, у 1975-87 рр. обіймав посаду першого заступника голови Державного комітету цін України. У 1992 році  очолив Національний банк України. За час роботи на цій посаді В. Гетьман домігся технічного переоснащення банку, започаткував електронну платіжну систему, виробив методологію електронних розрахунків, заснував управління платіжного балансу тощо. Ці новації піднесли банківську систему на значно вищий рівень. Не поділяючи офіційної точки зору щодо умов виходу із рубльової зони, В. Гетьман подав у відставку. 1993 року за ініціативою та під безпосереднім керівництвом В. Гетьмана в нашій країні була створена Українська міжбанківська валютні біржа, невдовзі він очолив і біржовий комітет.
В. Гетьман зробив також вагомий внесок у розвиток парламентаризму в країні. Він був народним депутатом 1-го і 2-го скликань, керівником депутатської групи «Незалежні», приймав активну роль у розробці Конституції України. В. Гетьман – автор і співавтор законів України «Про ціни і ціноутворення», «Про економічну незалежність України», «Про банки і банківську діяльність».
Під час прийняття Декларації про суверенітет України вплинув на прийняття рішення про введення в Україні власної грошової одиниці та очолив групу спеціалістів, що проводила конфіденційні переговори с представниками банкнотної фабрики Німеччини про виготовлення української валюти. Підпис Вадима Петровича Гетьмана стоїть на перших банкнотах незалежної України.
Вадим Петрович Гетьман трагично загинув 22 квітня 1998 року.
За визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становленні та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність Вадиму Петровичу Гетьману було присвоєно звання Героя України (2005).

Глібов Леонід Іванович (1827-1893)
Український байкар, поет, журналіст. Народився 5 березня 1827 р. в с. Веселий Поділ Полтавської області в родині управителя поміщицького маєтку. У 1843-1847 рр. навчався в Полтавській гімназії, а в 1849-1855 рр. – Ніжинському ліцеї вищих наук. Після його закінчення вчителював.
У 1861-1863 рр. видавав і редагував газету «Черниговский листок», в якій висвітлювалися важливі питання суспільного життя, друкувалися художні твори, матеріали з історії України. В 1863 р. за зв’язок з членами революційної організації «Земля і воля» Л. Глібова було звільнено з роботи, а «Черниговский листок» закрито. З 1867 р. й до кінця життя завідував Чернігівською земською друкарнею.
Першу збірку віршів «Стихотворения Леонида Глебова» він опублікував у Полтаві 1847 р.
Літературна спадщина Л. Глібова різноманітна і багата. Байкарський доробок Л. Глібова нараховує понад 100 байок. Першу групу складають переклади криловських творів, другу – оригінальні байки на сюжети й мотиви, запозичені у Крилова та на власні сюжети.
У зводі його творів багато ліричних поезій українською та російською мовами, поема «Перекотиполе», п’єса «До мирового», твори для дітей (вірші, загадки, казки). Найбільша заслуга Л. Глібова перед українською літературою в тому, що він продовжував писати рідною мовою, знаходив шлях до читача, у часи, коли було заборонено українське слово, виступав з викриттям національного гніту, проти соціальної несправедливості.
Помер 10 листопада 1893 р. у Чернігові.
Див. фото
вгору

Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович (1784-1833)

Поет, літературний і театральний критик, автор блискучого перекладу «Іліади» Микола Іванович Гнідич народився 13 лютого 1784 р. в Полтаві.
Писав М. Гнідич російською мовою, але володів і українською та пробував писати нею. В передмові до збірника «Простонародні пісні теперішніх греків» (1824) М. Гнідіч виклав власні теоретичні роздуми про спорідненість окремих жанрів українського та грецького фольклору.
Письменницьку славу М. Гнідичу принесли вірші «Співжиття» (1804) та «Перуанець до іспанця» (1805). У наступні роки водночас із написанням оригінальних творів він перекладає шекспірівського «Короля Ліра», вольтерівського «Танкреда» та макферсонівські «Пісні Орланда». А в 1807 році починає працювати над перекладом «Іліади» Гомера. Відмовившись від дотримання усталених норм, він обрав для свого перекладу оповідний віршований розмір, близький до поетики українських дум, активно вдавався до інших фольклорних елементів, що дозволило відтворити величний і разом з тим простий стиль оригіналу. Переклад високо оцінив О. Пушкін.
Помираючи, М. Гнідич заповів рідному місту свою велику і цінну бібліотеку, яку в 1834 році було перевезено до Полтави і розміщено в гімназії. З любові М. Гнідича до рідного краю виникла легенда про те, ніби серце поета поховане неподалік від могили І. П. Котляревського.
Помер 15 лютого 1833 року.


Гоголь Микола Васильович (1809 – 1852)
"Він поєднував у собі ніжного лірика з грізним сатириком-викривачем, добродушного гумориста з трагіком високої напруги, захопленого співця краси, природи і людини з нещадним суддею людської пошлості і підлоти".
                                                                                     М. Рильський
Видатний прозаїк і драматург, творчість якого однаковою мірою належить російській та українській літературі, один з перших представників світового реалізму. Народився у селі Сорочинцях Миргородського повіту (тепер – Великі Сорочинці) в поміщицькій сім’ї. Дитинство його минуло у селі Василівці (Яновщині, тепер – Гоголеве Шишацького р-ну). У духовному розвитку майбутнього письменника певну роль відіграв батько – Василь Панасович, поет і драматург того часу. Навчався Гоголь у Полтавському повітовому училищі, потім в Ніжинській гімназії вищих наук. У 1828 р. Гоголь переїжджає до Петербурга, де навчається в Академії мистецтв.
У 1831 – 1832 рр. з’явився цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», який приніс письменнику літературну славу. У повістях циклу оспівано поетичний образ України, овіяний повір’ями й легендами. У 1835 р. вийшли збірки «Миргород» та «Арабески», у 1836 р. – повість «Ніс», а у 1845 р. – «Шинель», у яких повною мірою зазвучав гоголівський «сміх крізь сльози». Повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) присвячена героїчній боротьбі українського народу проти іноземних гнобителів. У 1836 р. петербурзьким Александринським театром було поставлено комедію «Ревізор».
У червні 1836 р. Микола Гоголь виїхав за кордон. У Швейцарії, Римі, Парижі він працював над поемою «Мертві душі», писав також драму з історії Запоріжжя (збереглися уривки), повість «Рим» та ін.
Микола Васильович ніколи не забував рідну Василівку, матір, сестер. Туди він приїжджав із Петербурга та із-за кордону влітку 1832, 1835, 1841, 1848, 1850 та 1851 років. Під час останнього перебування в Україні весною 1851 року письменник працював над другим томом «Мертвих душ», однак з незрозумілих причин за кілька днів до смерті спалив його.
Микола Гоголь відомий і як  збирач та великий шанувальник українського фольклору. Зібрані ним пісні були опубліковані 1909 року Академією наук. Панас Мирний в листі до М. Коцюбинського 1902 року писав: «Що не кажіть, а Гоголь душею і натурою наш…»
Творчість Миколи Гоголя справила помітний вплив на українську літературу, зокрема на творчість Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, який присвятив йому вірш (“Гоголю», 1844 р.). П’єси письменника широко ставилися на українській сцені, за сюжетами його творів створено опери М. Лисенка, П. Чайковського, М. Мусоргського, М. Римського-Корсакова.
На Полтавщині працює два музеї М. В. Гоголя – літературно-меморіальний музей в с. Великі Сорочинці та музей-заповідник у с. Гоголеве (колишній Василівці), де в 1982 – 1984 рр. відбудовано весь комплекс будівель, що складали садибу Гоголів. Пам’ятники письменникові є в Полтаві, Сорочинцях, Диканьці, Миргороді, Пирятині, Шишаках та ін. Іменем письменника названо Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр (1958 р.).
Література:
1. Стромецький, Остап. Гоголь [Текст] : дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів / О. Стромецький. - Львів : Світ, 1994. - 309 с.
2. Мочульский, Константин Васильевич. Гоголь. Соловьев. Достоевский [Текст] / К. В. Мочульский. - М. : Республика, 1995. - 607 с. - (Прошлое и настоящее). 
3. Воропаев, Владимир Алексеевич. Н. В. Гоголь [Текст] : жизнь и творчество: в помощь преподавателям, старшеклассникам и абитуриентам / В. А. Воропаев. - М. : Изд-во МГУ, 1998. - 128 с. - (Перечитывая классику). 
4. Павлинов, Сергей Александрович. Путь духа: Николай Гоголь [Текст] / С. А. Павлинов. - М. : [б. и.], 1998. - 70 с.
5. Гоголь в воспоминаниях современников [Текст] / ред. Н. Л. Бродский. - М. : Гослитиздат, 1952. - 719 с. - (Серия литературных мемуаров). 
6. Соколов, Борис Вадимович. Гоголь. Энциклопедия [Текст] / Б. В. Соколов. - М. : Алгоритм, 2003. - 544 с. - (Русские писатели).
7. Барабаш, Юрій Якович. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко [Текст] / Ю. Я. Барабаш. - К. : Києво-Могилянська академія, 2007. - 742 с. - (Б-ка Шевченківського комітету).
8. Стромецький, Остап. Гоголь [Текст] : дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів: монографія / О. Стромецький. - Кліфтон : Компьютопринт Корпорація, 2007. - 208 с. - Текст укр. та англ. мовами.
9. Золотусский, Игорь Петрович. Гоголь в Диканьке [Текст] / И. П. Золотусский. - М. : Алгоритм, 2007. - 240 с. : ил. - (Литература с географией). 
10. Вінок М. В. Гоголю: Гоголь і час [Текст] : збірник / упоряд. В. В. Сосідко. - Х. : Прапор, 1989. - 250 с. : факс. 
11. М. Гоголь і світова література [Текст] : збірник наукових праць / Полтавський державний педагогічний ун-т ім. В. Г. Короленка ; ред. О. М. Ніколенко. - Полтава : АСМІ, 2009. - 237 с. - (Гоголівські читання в Полтаві). 
12. М. Гоголь і Україна [Текст] : збірник наукових праць / Полтавський державний педагогічний ун-т ім. В. Г. Короленка ; ред. О. М. Ніколенко. - Полтава : АСМІ, 2009. - 117 с. - (Гоголівські читання в Полтаві). Текст укр. та рос. мовами.
13. Микола Васильович Гоголь на Полтавщині [Текст]. - Полтава : Сімон, Б. р. - 10 с. + 12 листівок. - Текст укр., рос. та англ. мовами.
14. Микола Гоголь у творах учнів ліцею № 1 [Текст] / уклад. М. Грибан. - Полтава : Дивосвіт, 2008. - 24 с. : іл. 
15. Н. В. Гоголь. Загадка смерти [Текст] / В. М. Милявский [и др.]. - Полтава : Дивосвіт, 2008. - 24 с. + 4 л. фотоил.
16. Скорик, Василь Петрович. М. В. Гоголь і Диканька [Текст] / В. П. Скорик. - Полтава : Скайтек, 2008. - 38 с. + 4 л. фотоіл.
17. Микола Гоголь. Україна і світ [Текст] : каталог Всеукраїнської художньої виставки, присвяченої 200-річчю від дня народження М. В. Гоголя / уклад. О. В. Зяблюк. - Полтава : б. в., 2009. - 96 с. : іл. - 29.00 грн.
18. Смірнова, Рената Арсентіївна. М. В. Гоголь: маловідомі сторінки біографії [Текст] : монографія / Р. А. Смірнова. - Полтава : ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, 2009. - 174 с.
19. Вересаев, Викентий Викентьевич. Гоголь в жизни : систематический свод подлинных свидетельств современников / В. В. Вересаев. - Х. : Прапор, 1990. - 680 с.
20. Гоголь на Родине : альбом художественных фототипий и гелиогравюр относящихся к памяти Н. В. Гоголя. - Репр. воспроизведение изд. 1901 г. - Х. : САГА, 2009. - 18 с. + 86 л. ил.
21. Супронюк, Оксана Константиновна. Н. В. Гоголь и его окружение в Нежинской гимназии : биобиблиографический словарь / О. К. Супронюк. - К. : Академпериодика, 2009. - 252 с. + 12 л. фотоил.
22. Манн, Юрий Владимирович. Н. В. Гоголь: судьба и творчество / Ю. В. Манн. - М. : Просвещение, 2009. - 303 с. : ил.
Анотація: Книга посвящается 200-летию со дня рождения Н. В. Гоголя. В ней в увлекательной, беллетризованной форме рассказывается о биографии писателя, прослеживается эволюция его творчества, начиная с первых публикаций до «Авторской исповеди» и «Выбранных мест из переписки с друзьями». Специальные главы книги автор посвящает программным произведениям Гоголя: «Мертвым душам», «Ревизору», «Шинели» и т. д., сценическому воплощению этих шедевров в театрах. Книга богато проиллюстрирована документальными фотографиями, рисунками известных художников к произведениям писателя, его автографами.
23. Куприенко, Виталий Павлович. Гоголь. Загадочная смерть в Москве / В. П. Куприенко. - Краматорск : Офсет, 2009. - 236 с. + 2 л. ил.
24. Манн, Юрий Владимирович. Гоголь : завершение пути: 1845-1852 / Ю. В. Манн. - М. : Аспект Пресс, 2009. - 304 с.
Анотація: Заключительная книга охватывает последний период жизни великого писателя — с 1845 по 1852 год. Много важных событий произошло в этот промежуток времени: прощание Гоголя с Италией; паломничество через Средиземное море и по ближневосточным землям в Иерусалим к Гробу Господню; окончательное возвращение - после почти двенадцатилетнего пребывания за границей - на родину; встречи на Украине, в Петербурге и Москве со многими выдающимися деятелями отечественной культуры; посещения Оптиной пустыни и т.д. И самое главное — продолжение работы над «Мертвыми душами». В книге раскрывается полная трагического напряжения история второго тома поэмы, закончившаяся уничтожением его беловой рукописи и последующей затем смертью писателя. Книга адресована всем интересующимся литературой и прежде всего учителям словесности и школьникам как чтение и образец глубокого филологического исследования.
25. Аксаков, Сергей Тимофеевич. История моего знакомства с Гоголем / С. Т. Аксаков. Из семейной хроники Гоголей / О. Гоголь-Головня. - М. : Роман-газета, 2009. - 64 с. - (Роман-газета).
26. Н. В. Гоголь: духовное измерение жизни и творчества (к 200-летию со дня рождения) [Текст] / Полтавский национальный технический ун-т им. Ю. Кондратюка. - Полтава : АСМИ, 2010. - 300 с. - (Украинский журнал русской философии. Вестник Общества русской философии при Украинском философском фонде).
Анотація: Сборник приурочен к 200-летию со дня рождения Николая Васильевича Гоголя и представляет собой попытку осмысления философии жизни и творчества великого русского и украинского писателя. Сборник рассчитан на философов, учёных-гуманитариев, преподавателей высших учебных заведений, аспирантов, студентов, широкий круг интеллектуалов, интересующихся отечественной философией и культурой XIX века.
27. Мацапура, Валентина Ивановна. Н. В. Гоголь: художественный мир сквозь призму поэтики : монография / В. И. Мацапура. - Полтава : Полтавський літератор, 2009. - 304 с. 
Анотація: В монографии исследуются актуальные проблемы поэтики гоголевского творчества, в частности проблемы мифологизации и мифотворчества, индивидуального стиля писателя, жанровой специфики созданных им произведений. Анализируя художественный мир Гоголя, начиная с первых литературных опытов и заканчивая «Мертвыми душами», автор сосредоточивает внимание на особенностях художественной структуры гоголевских шедевров, их мотивной организации, на приёмах остранения, детализации, роли и функциях «мелочей». Книга адресована литературоведам, преподавателям, студентам-филологам и широкому кругу читателей, интересующихся творчеством Гоголя.
28. Гоголь с неизвестным / сост. О. Богомолец ; худож. М. А. Онацько. - Б. м. : [б. и.], Б. г. - 200 с. : ил. - На рус., англ. и укр. языках.
29. Соколов, Борис Вадимович. Гоголь : энциклопедия / Б. В. Соколов. - М. : Эксмо, 2007. - 737 с. : ил.
30. Тома, Леонід Васильович. Микола Гоголь / Л. В. Тома. - Х. : Фоліо, 2009. - 124 с. - (Знамениті українці).
Анотація: Про Миколу Гоголя як про великого російського письменника, культурного і громадського діяча сказано і написано дуже багато. Жоден з російських письменників, що визначають лице російської літератури, не оминув його впливу. Гоголь став улюбленим письменником і володарем душ мільйонів людей на планеті. Тому і треба сказати про «українського Гоголя», про першооснову його душі. Великий російський письменник М. В. Гоголь є, на думку багатьох дослідників і літературознавців, найбільш виразним представником української школи в російській літературі. Отже, можемо говорити про нього і як про українського письменника, бо українська тематика творів Гоголя — це невід'ємна частина його творчої особистості. Він — один з кращих виразників української ментальності. У його творах найбільш повно і яскраво відтворилися риси українського національного характеру.
31. Кривий, Володимир Миколайович. Микола Васильович Гоголь : класик світовой літератури : до 200-річчя з дня народження / В. М. Кривий. - Б. м. : Б. в., Б. р. - 4 с. : іл.
32. Микола Гоголь. Інтерпретації : збірник на основі матеріалів міждисциплінарної наукової конференціії "Інтерпретація творів М. Гоголя в XX - XXI ст.", 8 квіт. 2009 р. в НаУКМА / упоряд. Л. Брюховецька. - К. : Задруга, 2009. - 196 с. : фотоіл. - (Б-ка журн. "Кіно-Театр").
 Див. фото
вгору

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918 – 1995)
Олесь Гончар – одна з найвизначніших постатей у світовій літературі ХХ ст. Народився український письменник 3 квітня 1918 р.
Його дитинство та юність пройшли на Полтавщині, у слободі Сухій (тепер с. Сухе Кобеляцького р-ну), куди із селища Ломівки на околиці Катеринослава (м. Дніпропетровськ) одразу після смерті матері забрали 3-річного малюка дідусь та бабуся. Бабуся стала для майбутнього письменника першим тлумачем добра, привила йому любов до народної пісні  та слова Т. Г. Шевченка, віддала до школи. У 1938 р. він вступив до Харківського університету, але навчання перервала війна. У складі студентського батальону О. Гончар добровольцем пішов на фронт. У 1946 р. закінчив Дніпропетровський університет.
Перші літературні спроби молодого письменника – оповідання й повість – з’явилися ще 1938 р. Перебуваючи на фронті, писав вірші, які публікувались у фронтовій газеті. У повоєнні роки розпочав діяльність професійного літератора. Головною темою його творчості цього періоду стала тема Великої Вітчизняної війни. 1947 р. З’явилися оповідання «Весна за Моравою», «Модри камінь», «Гори співають», «Ілонка» та повість «Земля гуде». Упродовж 1946 – 1947 рр. побачив світ роман-трилогія «Прапороносці» - один з найкращих зразків світової воєнної прози. Випереджаючи сві час, О. Гончар глибоко розкрив у романі правду війни з її знеціненням людського життя, водночас опоетизувавши своїх героїв, зробивши їх символом духовної краси і відваги.
Новим кроком в осмисленні війни у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, - автобіографічна сповідь про студентський батальон, який виходить з оточення 1941 р. Саме в цьому романі О. Гончар розкрив тяжку і драматичну правду першого року війни.
Етапом у житті митця став роман «Собор» (1968), за який після перших позитивних відгуків автора жорстоко критикували, а друге видання з’явилося лише через двадцять років. В цьому романі автор одним з перших в українській літературі ХХ ст. порушив глобальну проблему історичної пам’яті та культури народу, ставши захисником його головних святинь.
Починаючи з «Собору», лірико-поетичний стиль О. Гончара трансформується: посилюється полемічність і публіцистичність, письменник більше звертається до драматичних колізій, трагічних подій, глобальних проблем.
Письменник багато зробив для утвердження і пропаганди української мови, послідовно і самовіддано обстоював її державний статус, осмислював могутню роль у формуванні самосвідомості народу. Стояв біля витоків створення Народного руху України.
У доробку О. Гончара також літературознавчі, літературно-критичні статті та нариси, об’єднані в книжки “Про наше письменство» (1972) та «Письменницькі роздуми» (1980). Спробою осягнути таємниці творчості позначені літературні розвідки про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Малишка, В. Симоненка. Письменник – автор сценаріїв кількох художніх фільмів, за його творами поставлено спектаклі та оперу. 
Академік АН УРСР з 1978 р.
Олесь Гончар також відомий як громадський діяч. У 1959-1971 рр. був головою Спілки письменників України, з 1959 р. – секретарем правління Спілки письменників СРСР, членом Всесвітньої ради миру. Редактор журналу «Всесвіт». Зоря цієї великої людини, визнаної Міжнародним біографічним центром (м. Кембрідж) «усесвітнім інтелектуалом 1992-93 рр.», світить нам і сьогодні, наповнюючи енергією гуманності, доброти й національної гідності.
Див. фото 
вгору

Городовенко Нестор Феофанович (1885-1964)

Видатний організатор і диригент українських хорів Нестор Феофанович Городовенко народився 21 листопада 1885 р. в с. Венслави  (тепер с. Венславівка Гадяцького району).
Як диригент він розпочав свою діяльність 1919 р., коли очолив хор «Дніпросоюзу». На початку 20-х рр. хор було реорганізовано у Державну українську мандрівну капелу «Думка». Традицією «Думки» стало щорічне відзначення роковин Великого Кобзаря. Майже вся музична Шевченкіана, створена М. Лисенком, була в репертуарі капели Н. Городовенка. Крім цього, до репертуари включалися й найкращі зразки світової музики. За 18 років свого існування «Думка» здійснила понад 50 концертних подорожей: крім України, виступала в містах Росії, Білорусії, на Кавказі. Однією з тріумфальних сторінок  діяльності капели була поїздка до Франції (1929). 1926 р. Н. Городовенку було присвоєно почесне звання заслуженого артиста України. Та, попри незаперечні успіхи його колективу, восени 1937 р. Н. Городовенка звільнили з посади керівника капели, звинувативши в намірі повернути до репертуару класичну українську музику, вилучену цензурою ще на поч. 30-х р.  Він знайшов собі роботу в Українському ансамблі пісні й танцю, а в 1942-43 рр. диригував у новоствореній Українській хоровій капелі в Києві.
В 1944 р. Н. Городовенко емігрує до Західної Німеччини, де 1946 року створює хор «Україна», який з великим успіхом виступав у таборах для переміщених осіб. Згодом переїздить до Монреалю (Канада), де створює хор «Україна» з емігрантської молоді. Н. Городовенко разом із своїм хором переніс на американський континент багато хорових творів українських композиторів, невідомих широкому загалу, показав, чого досягнув його талановитий народ у царині хорового мистецтва, красою і неповторністю якого завжди вирізнялася Україна.
Помер 21 серпня 1964 р.


Гребінка Євген Павлович (1812 – 1848)
Українсько-російський письменник, автор байок, ліричних поезій, прозових творів, один з оганізаторів вітчизняного літературного процесу. Народився 2 лютого 1812 р. на хуторі Убіжище поблизу Пирятина (нині с. Мар’янівка Гребінківського р-ну) в родині дрібного поміщика.
У 1831 р. закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де вчився з М. Гоголем, В. Забілою. Початок літературної діяльності припадає на роки навчання в гімназії, де він пише свої перші ліричні вірші «Степной курган», «Рогдаев пир» та ін.); розпочав переклад поеми О. Пушкіна «Полтава».
Після закінчення гімназії служив у 3-му Малоросійському козачому полку, а 1834 р. переїхав до Петербурга. Працював чиновником у міністерстві народної освіти, з 1835 р. викладав російську словесність у Дворянському полку, а з 1837 р. повністю перейшов на педагогічну роботу. У Петербурзі Євген Гребінка спілкувався з видатними літераторами, співробітничав у літературній пресі, створив гурток, який об’єднав українську літературну й мистецьку інтелігенцію. Літературні вечори відвідували В. Даль, І Крилов. У 1836 р. Познайомився з Т. Г. Шевченком, у творчому становленні якого зіграв значну роль, брав безпосередню участь у викупі його з кріпацтва, сприяв виданню «Кобзаря».
У 1841 р. Є. Гребінка  упорядкував і випустив перший український алманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори відомих на той час українських письменників Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли та його власні. Цей збірник став одним з найпомітніших явищ літературного процесу І пол. ХІХ ст.  У Петербурзі Євген Гребінка пише виключно російськомовні твори, головним чином прозові. Більшість з них утілила українську тематику (збірки оповідань «Рассказы пирятинца», «Полтавские вечера», історичний роман «Чайковский» та повість «Нежинский полковник Золотаренко»). Любов’ю до батьківщини пройнята й російська лірика поета. Окремі російські, та й українські пісні, покладено на музику («Очи черные, очи страстные», «Песня» та ін.).
Українські твори письменник написав, перебуваючи на Полтавщині. Славу йому принесли видані окремою збіркою «Малоросійські приказки» (1834). Ця невелика спадщина (27 байок) принесла йому славу й стала найціннішою у творчому доробку Є. Гребінки. Наслідуючи найкращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив у цьому жанрі художню індивідуальність, створивши особливий його різновид – байку-приказку.
Помер 15 грудня 1848 року в Петербурзі. Обірвалося багато творчих задумів. В історії нашої культури Є. Гребінка залишився як гуманіст-просвітитель і громадянин-демократ, письменник-реаліст і майстер вишуканої художньої форми, предтеча Т. Г. Шевченка. 
Див. фото 
вгору
Гришко Микола Миколайович (1901-1964)

Ботанік, генетик і селекціонер Микола Миколайович Гришко народився 6 січня 1901 р. в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. У рідному місті майбутній науковець уперше зрозумів красу й цінність рослинного світу, прилучився до його плекання. Це великою мірою вплинуло на його професійний вибір.
Він займався теоретичними проблемами інтродукції  і акліматизації рослин, дослідив та описав біологію конопель, сприяв упровадженню в сільське господарство і зелене будівництво нових видів харчових, технічних, плодово-квіткових рослин. З ім’ям М. Гришко пов’язаний пріоритет в створенні методів регулювання та діагностики статті рослин. У 1936 р. М. Гришко захистив докторську дисертацію. У 1939 році його обирають в АН УРСР і він стає директором інституту ботаніки АН УРСР. З 1940 по 1943 рр. він голова Відділу біологічних наук АН УРСР.
У 1944 році М. Гришко засновує і стає першим директором ботанічного саду АН УРСР (нині Національний ботанічний сад АН України, який з 1991 р. носить ім’я М. М. Гришка). Тут під його керівництвом розроблялись наукові проекти ботанічного саду, обґрунтовувався ботаніко-географічний принцип закладання колекцій і, як наслідок, ботанічний сад досяг рівня найбільших європейських садів. Нині Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка є провідною науковою установою в Україні, що координує діяльність 26-ти вітчизняних ботанічних садів.
Наукова спадщина М. Гришка складає понад 100 праць. Він є автором першого підручника українською мовою «Курс загальної генетики» (1933), а в співавторстві з цитогенетиком Л. М. Делоне - підручнику «Курс генетики для вузів» (1938).
Помер 3 січня 1964 р.

Український прозаїк, драматург. Член СП СРСР з 1939 року.
Народився Юрій Дольд-Михайлик (Михайлик Юрій Петрович) 17 березня 1903 року в с. Бутенки Кобеляцького району у сім’ї залізничного сторожа. У рідному селі закінчив початкову школу, а пізніше – Кобеляцьке комерційне училище. У 1925-1928 роках навчався у Дніпропетровському інституті народної освіти.
Трудову діяльність розпочав у 1919 році. Спочатку працював у ближніх селах лектором-бібліотекарем, пізніше був начальником повітового відділу політосвіти, директором Лозівської дитячої трудової колонії імені Третього Інтернаціоналу, а з 1929 року – співробітник газети «Комуніст». В роки Великої Вітчизняної війни був начальником театрального відділу Управління в справах мистецтв Туркменської РСР, завідував літчастиною театру імені Щорса. Після війни працював у редакції газети «Радянська Україна» та головним редактором Київської кіностудії художніх фільмів.
Друкуватися почав з 1925 року. Автор збірок і нарисів «Між двома батьківщинами» (1930), «Колгоспні люди» (1931), «Жіночі портрети» (1934), «Степ прагне» (1951), «Каховські оповідання» (1952), «Портрет матері» (1954), романів «Степовики» (1949), «І один у полі воїн» (1956), «У чорних лицарів» (1964), «Над Шпреє клубочаться хмари» (1965), п’єс «Щорс» (1937), «Котовський» (1938), «Бориславська трагедія» (1954, за мотивами «Бориславських оповідань» І. Франка). Написав сценарій фільму «Кривавий світанок» за повістю М. Коцюбинського «Fata morgana» (1956).
Найбільшу популярність приніс письменнику роман «І один в полі воїн», за мотивами якого був знятий художній фільм «Далеко від Батьківщини».
Помер 17 травня 1966 року.
Див. фото
Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895)

Публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі в інтелігентній дворянські родині. Після закінчення полтавської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету і по закінченні залишився в ньому працювати. А через 6 років, захистивши магістерську дисертацію, отримав наукове відрядження закордон. Після повернення брав активну участь у громадській діяльності, очолював прогресивне крило  київської «Старої громади», одним з перших обстоював необхідність освіти рідною мовою. 1875 р. за політичну неблагонадійність цього видатного науковця було звільнено з університету, і він був змушений емігрувати за кордон. У 1889 р. М. Драгоманов був запрошений у Софійський університет працювати професором, де багато зробив для розвитку вищої освіти в Болгарії. Його власна бібліотека (близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить ім’я М. Драгоманова.
Громадська діяльність і творча спадщина М. Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. В історичних працях він виявив себе неординарним вченим з власною концепцією, доводячи, що найважливішою для подальшого розвитку українського народу – спадкоємця державних традицій Київської Русі та Галицького князівства – є ідея європеїзму. Виступаючі на ниві літературної критики, М. Драгоманов значно вдосконалив її форми й засоби, висловив прогресивні погляди на місце й роль літератури в суспільному житті. Цікавими є і його історично-фольклорні  розвідки. Це, зокрема, «Нові українські пісні про громадянські справи», «Про козацькі часи».
Усеєвропейське визнання М. Драгоманов здобув доповідями на захист переслідуваної української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також участю в написанні багатотомної праці Ж.-Ж. Реклю «Земля і люди».
Помер М. Драгоманов 2 липня 1895 року у Софії.
Дунаєвський Ісаак Осипович (1900-1955)

Видатний композитор Ісаак Осипович Дунаєвський народився 30 січня 1990 р. в Лохвиці. З раннього дитинства І. Дунаєвський почав проявляти неабиякі музичні здібності. У 7 років самостійно навчився грати на фортепіано, опанував нотну грамоту. У 19 років випускник Харківської консерваторії І. Дунаєвський пов’язує своє життя з театром і цей зв'язок не переривається до кінця життя композитора.
Видатний композитор став одним з основоположників радянської оперети, масової пісні. Він написав 12 оперет, створив жанр пісні-маршу, збагатив естрадну пісню, унісши до неї елементи оперети та джазу. З того часу, як заговорив «великий німий» І. Дунаєвський почав писати музику до кінофільмів, що й нині залишається взірцевою. З режисером Г. Александровим і поетом В. Лебєдєвим-Кумачем він став творцем найпопулярнішої музичної комедії «Веселі хлоп’ята» (1934).
Популярність творів І. Дунаєвського було зумовлена їх актуальністю, потрібністю, бажаністю й зрозумілістю. У широких висхідних мелодіях композитора поєднувалися світлі пісенно-романсові інтонації народної музики з пружним пунктированим ритмом, проста прозора гармонія, періодична акцентність бадьорих маршів. Його музика й донині залишається невід’ємною частиною життя, наповнюючи його непідробним ентузіазмом, оптимізмом і вірою в завтрашній день.
Помер 25 липня 1955 р.

Дурова Надія Андріївна (1783-1866)

Ніжні пальчики, які колись стискали…

рукоятку уланської шаблі

володіють і пером  швидким, живописним і жвавим
О. С. Пушкін
Перша в Росії жінка-офіцер, єдиний на той час Георгіївський кавалер, героїня війни 1812 р. Надія Дурова народилася 17 вересня 1783 р. у родині гусарського ротмістра Андрія Дурова у Пирятині. Першим вихователем дівчинки була нянька з вусами – денщик батька. Їй було десять років, коли вона почала навчатися верховій їзді, освоювати холодну зброю, стріляти з рушниці. Дівчина багато читала про військові походи, про героїзм російських воїнів і українських козаків, про Полтавську битву. У родині матері вона здобула хорошу домашню освіту.
Коли Надії виповнюється 18 років, її проти волі видають заміж за місцевого чиновника.
Перемога Наполеона під Аустерліцом справляє велике враження на Надію. І у травні 1807 року вона тікає з дому та під виглядом юнака Олександра Васильовича Соколова вступає рядовим в уланський полк, у складі якого бере участь у походах 1807 р., в операціях проти французів у Німеччині і у 1812 р. – у боях під Смоленськом, у Бородинській битві. Деякий час вона була ад’ютантом М. І. Кутузова. А коли у бою дістала поранення, то виявилося, що поручик Олександр жіночої статі і звуть його – Надія Дурова.
За виявлену хоробрість Надія Дурова була нагороджена солдатським Георгіївським хрестом, одержала звання корнета.
Існує думка, що саме з неї був списаний образ Шурочки Азарової із фільму «Гусарська балада», знятого за п’єсою Г. Гладкого «Давним-давно».
Прослуживши 10 років, Н. Дурова 9 березня 1817 р. у званні штабс-ротмістра вийшла у відставку. Оселилася в м. Єлабуга, де брала участь у діяльності на ниві народної освіти, організовувала бібліотеки для простих людей, допомагала бідним, хоча і сама жила на мізерні кошти.
Відома вона також і своєю літературною діяльністю. У 1836 році у другому номері журналу «Современник», який редагував А. С. Пушкін, були опубліковані яскраві і самобутні «Записки кавалер-дівиці». За порівняно короткий період часу з 1836 по 1841 рр. вона написала роман «Гудишки», повісті «Павильон», «Елена-т-ская красавица», «Угол» та ін.
Померла Надія Дурова 21 березня 1866 р. у м. Єлабузі. Її поховали з військовими почестями.
Іменем кавалерист-дівиці Надії Дурової названо бульвар у м. Єлабуга, а на честь 200-річчя з дня народження встановили пам’ятник.
Див. фото

вгору
Духов Микола Леонідович (1904-1964)

Вчений у галузі механіки, інженер-конструтор світового рівня Микола Леонідович Духов народився 26 жовтня 1904 року в селі Веприк Гадяцького району. Після закінчення Гадяцької чоловічої гімназії продовжив навчання на робітфаці при Харківському геодезичному інституті та механічному факультеті Ленінградського  політехнічного інституту. Закінчивши останній отримав призначення  в конструкторське бюро заводу «Червоний путиловець». Незабаром він стає провідним конструктором бюро.
Його талант інженера-конструктора був настільки різнобічний, що він без особливих зусиль переходив від виконання одного завдання до іншого, усюди досягаючи найкращих результатів. Тому 1939 р. М. Духову було доручено розробити конструкцію нового однобаштового важкого танка – КВ. Це була принципова нова, більш компактна й легка машина, у якій з’єдналися і максимальний броньований захист, і потужна гармата, й добра маневреність.
У повоєнні роки М. Духов був призначений заступником наукового керівника та головним конструктором одного з найбільших науково-дослідних інститутів оборонного відомства в Москві. Спеціальною постановою уряду Миколі Леонідовичу доручили інженерне вирішення конструкції першої радянської атомної бомби. У стислі терміни він розробив конструкцію вибухового механізму у вигляді кулі. Механізм перевершив американські аналоги і отримав назву «Шар-Дух».
За видатні заслуги в галузі створення нової оборонної техніки М. Л. Духов отримав 5 державних премій СРСР, його тричі було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1945,1949, 1954)., нагороджено багатьма орденами й медалями.
Помер 1 травня 1964 року в Москві.
Житецький Павло Гнатович (1837- 1911)

Талановитий філолог, основоположник українського мовознавства, педагог, громадський діяч Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837 року в Кременчуці в родині священика. У кількох закладах здобув духовну освіту, а 1860 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Завершивши 1864 р. навчання викладає мову та словесність у різних освітніх закладах, поступово формуючись як філолог із широким колом інтересів.
П. Житецький – один з основоположників наукового дослідження української мови. Ще студентом написав полемічну статтю «Русский патріотизм», доводячи право на повноцінне існування української мови як мови літературної і наукової. Автор першої в українському мовознавстві ґрунтовної праці з історичної фонетики української мови («Очерк звуковой истории малорусского наречия», 1876). Важливим внеском П. Житеццького в розвиток вітчизняної філології стало дослідження «Очерк литературной истории малоруського наречия в ХVІІ в.» (1889), де було розв’язано низку актуальних на той час мовознавчих проблем. У праці «Енеїда» Котляревського и древнейший список ее в связи з обзором малорусской литератури ХVІІІ в.» (1900) першим показав значення видатної літературної пам’ятки для становлення нової української літератури і літературної мови. Дослідженню української усної народної творчості присвячено працю «Мысли о народних малоруських думах» (1893), в якій вчений вперше дав аналіз поетичного стилю та мови українських народних дум, розглянув мову драматичних творів ХVІІІ с. Протягом багатьох років збирав матеріали для історичного словника української мови, брав активну участь у розробці українського правопису. Мовознавчі дослідження та громадська активність вченого сприяли утвердженню української мови як мови літератури  та науки. У низці його праць започатковано новий напрям українського мовознавства – історію української літературної мови. Окремі положення праць П. Житецького й понині не втратили свого значення.
Помер П. Г. Житецький 18 березня 1911 року у Києві.
Жовтобрюх Михайло Андрійович (1905-1995)
 
Мовознавець Михайло Андрійович Жовтобрюх народився 17 листопада 1905 р. в селі Ручки (нині Гадяцького району). У 1929 р. закінчив мовно-літературне відділення факультету професійної освіти Дніпропетровського інституту народної освіти, у 1930 р.- соціально-економічне відділення цього ж навчального закладу.
В 1964 р. йому присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук, а в 1965 р. присвоєно вчене звання професора. Упродовж 1959-1982 рр. він очолював відділ теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР і водночас (1960-1985) був професором Київського педагогічного інституту.
Найгрунтовніші наукові дослідження М. Жовтобрюха присвячені проблемам сучасної української літературної мови, історії української мови, історії українського мовознавства, культури усної і писемної мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики слов’янських мов. Опублікував монографії «Українська граматика» (1986), «Східнослав’янські мови» (1987), «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941)» (1991) тощо. Співавтор і відповідальний редактор праць «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика» (1969), «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (1973). У співавторстві з В. Ручанівським та В. Скляренком працював над створенням праці «Історія української мови. Фонетика» (1969), яка була відзначена премією ім. І. Франка. Брав активну участь у написанні підручників і навчальних посібників для студентів університетів і педагогічних інститутів: «Історична граматика української мови» (1957), «Курс сучасної української літературної мови» (1972), «Порівняльна граматика української і російської мов» (1978), «Історична граматика української мови» (1980).
Помер 16 грудня 1995 року в Києві.

Зайкевич Анастасій Єгорович (1842-1931)

Вчений-агроном, один із організаторів аграрної дослідної справи на Україні Анастасій Єгорович Зайкевич народився у 1842 р. в Лубнах в дворянській сім’ї.
А. Є. Зайкевич вважається батьком сільськогосподарської дослідної справи, продовжувачем наукової ініціативи Д. І. Менделєєва. Він зумів вибрати найбільш актуальні питання землеробства і правильно їх розв’язати.
Увага науковця була звернута до агротехніки, селекції та насінництва цукрових буряків, підбору кращих сортів зернових, картоплі, проблеми дослідження кормів тощо. Анастасію Єгоровичу належить заслуга у виведенні високоврожайних цукристих сортів цукрових буряків, удосконаленні методів їх технологічної оцінки, у розробці першого наукового засобу місцевого внесення добрив, здійснення акліматизації одного із найрентабельніших і найпоширеніших нині сортів гібридної «люцерни Зайкевич», доведення можливісті отримання високосортних тютюнів в Україні. Ученого цікавили також різнобічні питання акліматизації та поширення лікувальних й ефіроолійних рослин. Одночасно з дослідженнями по поліпшенню кормової бази тваринництва вченого цікавили і питання тваринництва, зокрема, вівчарства, свинарства, бджільництва.
Діяльність А. Зайкевича мала величезне значення для народного господарства. Завдяки йому була створена широка мережа дослідних полів і селекційних станцій. Серед яких - Полтавське дослідне поле (1884) (нині Полтавська сільськогосподарська станція ім. М. І. Вавілова). За активної участі А. Зайкевича у 1916 році була організована перша дослідна станція по культурі лікарських рослин у Лубнах (нині Українська зональна дослідна станція лікарських рослин).
Значна роль А. Є. Зайкевича і в розвитку викладання агрономічних наук у вищій школі. Прогресивна наукова діяльність цього видатного вченого і донині не втратила своєї актуальності.
Помер у 1931 р.


Засядько Олександр Дмитрович (1779-1838)

                                                         Від бойових ракет до міжпланетних.
                                               Прийде пора – люди оселяться в інших світах.
                                                                            Я бачу цей час.

                                                                                О. Засядько
 
Генерал-лейтенант артилерії, конструктор пускових станків для залпового ракетного вогню, винахідник запалювальних ракет і ракет розривної дії Олександр Засядько народився 7 (20) листопада 1779 р. в с. Лютенька Гадяцького повіту Полтавської Губернії в родині заможного козака. У 1797 р. в чині підпоручика О. Засядько закінчив артилерійський та інженерний шляхетські кадетські корпуси в Санкт-Петербурзі, де здобув ґрунтовні знання з артилерії, фортифікації та виявив чималі здібності до фізики, механіки, хімії.
Під час військової служби (1799-1829) був активним сподвижником О. В.  Суворова, М. І. Кутузова, беручи участь у всіх воєнних кампаніях, які провадила російська армія. Тоді ж прославився винятковою хоробрістю, винахідливістю, за що був нагороджений 8-ма орденами та золотою шпагою з написом «За хоробрість», яку в ті часи, крім нього, носив лише І. П. Багратіон.
Успадкувавши від батька, який був головним гармашем Війська Запорізького потяг до артилерії, О. Засядько у 1815 р. з власної ініціативи розпочав працю над створенням бойових порохових ракет, продавши задля цієї справи свій родовий маєток.
У 1820 році О. Засядько отримав призначення на очолення новоствореного Петербурзького артилерійського училища, а також на управління Петербурзьким арсеналом, піротехнічною лабораторією й Охтинським пороховим заводом.
У 1826 році його призначають начальником штабу артилерії російської армії. За його ініціативою був сформований перший у російській армії бойовий ракетний підрозділ, який успішно виявив себе під час штурму Браїлова та Варни в російсько-турецькій війні 1828-29 рр. До цього підрозділу набиралися переважна вихідці з України (найбільше з Полтавщини) і козаки.
Після виходу у відставку О. Засядько оселився у Харкові, де продовжував займатися технічними розробками.
О. Д. Засядько сконструював ракети трьох калібрів, розробив технологію їх виготовлення, створив пускові станки для залпового вогню та пристрій для наведення на ціль. Видав рекомендації стосовно вибору оптимальних параметрів ракет, визначення дальності їх польоту й розсіювання залежно від кута запуску, розглянув методи транспортування та бойового використання ракет. Ці та інші досягнення й винаходи були докладно ним описані у праці «Про справу ракет запалювальних і рикошетних» (1817). Окрім того, конструктор організував у Петербурзі виробництво ракет у спеціальному «ракетному закладі».
Конструкторська діяльність О. Д. Засядька стала важливим етапом у розвитку ракетної справи й подальших досліджень у галузі освоєння космосу. Розрахунки винахідника, розроблені ним принципи реактивної тяги, балістики, ракет допомогли М. Кибальчичу, К. Ціолковському, Ю. Кондратюку.
Помер О. Засядько 27 травня (8 червня) 1838 року в Куряжському монастирі під Харковом, куди його привезли, виконавши останню волю.
Див. фото 
вгору

Зеров Микола Костянтинович (1890-1937)

Український літературознавець, поет, перекладач Миколо Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в м. Зіньків в родині вчителя.
М. Зеров закінчив у Зінькові повітове училище (до речі, в одному класі з ним навчався майбутній гуморист Остап Вишня). Потім навчався в Охтирській гімназії, але гімназичний курс закінчив у  Києві, після  якого вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Після університету кілька років вчителює, а з 1919 р. обіймав посади професора у вищих навчальних закладах Києва.
Літературну діяльність М. Зеров розпочав у 1912 р. Поезії цього видатного неокласика, більшість яких становлять сонети й олександрійські вірші, вирізнялися високою культурою художнього мислення, інтелектуальною напругою, тонким естетичним смаком. Поет мав виважену концепцію розвитку національної культури, за орієнтир якої вбачав європейський мистецький фонд. Ці думки він наполегливо відстоював під час відомої літературної дискусії 1925-1928 рр., що в умовах «пролеткульту» сприймалося як крамола. Через це в нього з’явилося чимало опонентів, яких дратувала його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Розуміючи політичну ситуацію, він полишає творчу працю і з середини 20-х рр. зосереджується на літературознавстві. Видаються його книжки «Нове українське письменство» (1924), « До джерел» (1926) і остання «Від Куліша до Винниченка» (1929).
1 вересня 1934 р. М. Зерова було усунено від викладання в Київському університеті, проте залишено на короткий строк на кафедральній науковій роботі. 28 квітня 1935 р. його було заарештовано і в лютому 1936 р. вислано на Соловки. 9 жовтня  1937 р. пр. перегляді його справи М. Зерову було принесено вирок – вища міра покарання.
Розстріляний 3 листопада 1937 р. Реабілітований посмертно.
Зубковський Іван Андрійович (1848-1933)

Генерал від медицини, дійсний статський радник, журналіст, мемуарист, відкривач миргородського мінерального джерела і засновник на його базі курорту Іван Андрійович Зубковський народився 25 листопада 1848 р. в с. Єрки Миргородського повіту в родині священика. Здобував освіту в Миргородському повітовому училищі, Полтавській духовній семінарії, а з 1871 р. навчався на медичному факультеті Київського університету.
Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр І. Зубковський служив у діючий армії військовим лікарем, а після її завершення повернувся до Миргорода, де працював гласним у земстві. У 1883 р. І. А. Зубковський переїхав до Риги, де працював військовим лікарем в одному з найбільших госпіталів регіону. Вийшовши у відставку у чині генерал-майора (1911) він повертається до Миргорода, де обіймає посаду директора громадської бібліотеки ім. М. В. Гоголя.
У 1914-16 рр. Іван Андрійович, після обрання міським головою Миргорода, ініціює роботи з пошуку питної води, які невдовзі увінчалися успіхом. Стараннями І. Зубковського вона була досліджена в Катеринославі, Києві, Харкові та Петербурзі, і на основі аналізів медична рада одностайно підтвердила унікальні властивості миргородської води, визнала її як лікувальний засіб для внутрішнього та зовнішнього застосування. А 15 квітня 1917 р. відкрився перший курортний сезон у щойно створеній водолікарні. Її директором, лікарем і господарником став Іван Андрійович, який до кінця життя самовіддано і наполегливо розбудовував і розвивав цей оздоровчий заклад.
Крім того, І. Зубковський займався літературною діяльністю. Він став одним із перших літописців рідного міста, видав історичний нарис «Миргород» (1912). Був автором мемуарів «Дні мого життя» (1930), та спогадів про письменників І. С. Нечуя-Левицького й А. П. Свидницького. А своєю роботою «До казуїстики ендокардитів» зробив вагомий внесок в теорію медицини.
Помер 15 грудня 1933 р.
Іваненко Дмитро Дмитрович (1904-1994)

Ні дня без нової гіпотези… (Д. Іваненко)
Видатний вчений-фізик Дмитро Дмитрович Іваненко народився 29 липня 1904 р. в Полтаві.
Він увійшов в історію світової науки як першовідкривач у багатьох галузях теоретичної фізики. Сфера наукового пошуку Д. Іваненка була надзвичайно широкою. Він запропонував нову матричну геометрію (геометрія Іваненка-Ландау-Клера), разом з В. Фоком  поклав початок фундаментальному узагальненню рівняння Дірака на Ріманову геометрію (1928), разом з Амбрацумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії. Найбільшим внеском Д. Іваненка в сучасну фізику стали його роботи з атомного ядра (1932-1934 рр.). Запропонована ним протон-нейтронна модель ядра здобула загальносвітові визнання і стала відправним пунктом розвитку ядерної фізики. Ще одним відкриттям стало передбачення Д. Іваненком спільно з І. Померанчуком синхронного випромінювання ультрарелятивістських електронів (1944) та подальші роботи з класичної теорії синхронного випромінювання. А видана в 1949 р. праця Д. Іваненка і А. Соколова «Класична теорія поля» стала першим сучасним підручником з теорії поля. У 60-80-ті рр. спільно з учнями вчений виконав цілий ряд робіт з теорії гравітації.
Наукову роботу Д. Іваненко тісно пов’язував з організаторською та популяризаторською діяльністю. Він був ініціатором створення нових кафедр, лабораторій, вищих закладів освіти, зокрема, Українського фізико-технічного інституту, фізико-механічного факультету Харківського університету, біофізичної лабораторії Тимірязєвської академії. Брав участь в організації вітчизняних і міжнародних конференцій з питань фізики, виступав з лекціями в багатьох країнах світу. Його праці перекладені багатьма мовами та мають широке визнання в широких колах науковців.
Помер 30 грудня 1994 р.

 
Іваненко Оксана Дмитрівна (1906 – 1997)
Українська письменниця, перекладачка. Народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві в сім’ї письменника і вчительки. Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитячого будинку. Влітку 1924 і 1925 років працювала поруч із А. С. Макаренком у Ковалівці, а  потім і в Куряжі поблизу Харкова. 1926 року закінчила факультет Харківського інституту народної освіти.
Літературною творчістю захопилася дуже рано. Перший твір – казка «Квіти» - з’явився в друці 1917 року в журналі полтавських гімназистів “Слово». Писала вірші та п’єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі “Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя».
В 1928 – 31 рр. навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Керувала секцією дитячої літератури в Київському філіалі цього інституту. 1932-1939 роках працювала у видавництві «Молодий більшовик». В 1947-51 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».
Оксані Іваненко належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Три бажання» (1940), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у молодого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. У більших її творах – повістях і романах – розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Великий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його тернисті шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов'ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі «Мої Тарасові шляхи», вміщеному в книзі спогадів «Завжди в житті» (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).
О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала на українську мову роман А. Моруа «Тургенєв» (1977), книгу оповідей П. Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка та ін. Лауреат премій ім. Лесі Українки (1974) та Державної премії ім. Т. Шевченка. Твори Оксани Іваненко перекладено німецькою, чеською, болгарською, узбецькою та іншими мовами.
Див. фото
вгору

Кабачок Володимир Андрійович (1892-1957)

Український диригент, педагог, бандурист Володимир Андрійович Кабачок народився 15 липня 1892 р. в с. Петрівці Миргородського району в селянській родині.
Через музичні здібності 7-річного хлопчика приймають до архієрейського хору в Полтаві. У 1906 р. закінчив Полтавське друге міське училище й за рік вступив до Полтавського музучилища. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі Д. Ахшарумова. Після закінчення Московської консерваторії (1917) повертається до Полтави, де стає регентом собору і одночасно викладає спів у школах. У цей час він захоплюється грою на бандурі й 1925 р. організовує ансамбль бандуристів, який через 4 роки стає Державною українською зразковою капелою бандуристів. Невдовзі капела мала в своєму репертуарі цілу низку творів українських композиторів, її популярність зростала, стали частими гастролі по СРСР. У 1934 р. вона була об’єднана з Київською капелою кобзарів. Та в 1934 році В. Кабачок був безпідставно заарештований, а потім невдовзі звільнений без будь-яких пояснень і вибачень. Після звільнення він виїхав до Ленінграда, де керував оркестром Великого драматичного театру ім. М. Горького.
В 1937 році його знову було заарештовано і він провів 6 років на Колимі. Після звільнення виїхав до Ташкенту, де виступав як соліст-бандурист в Ташкентській філармонії. Повернувшись до Києва у 1944 р. він віддає себе справі виховання мистецької молоді. Веде клас бандури в музучилищі ім. Р. Глієра, консерваторії ім. П. Чайковського, паралельно виступаючи як соліст-бандурист і керівник оркестру народних інструментів у державному українському народному хорі ім. Г. Верьовки.
В. Кабачок плідно працював над розвитком традиційного народного інструментального виконавства, добиваючись того, щоб бандура була не лише акомпануючим, а й сольним концертним інструментом. З цією метою сам почав створювати репертуар для бандури: не було методичної літератури - сам здійснював обробки народних пісень, перекладав для бандури різноманітні твори, закликав до співпраці композиторів. У продовж кількох років В. Кабачок разом із Є. Юцевичем працював над «Школою гри на бандурі» - єдиним посібником навчання гри на цьому унікальному інструменті, який було видано у 1958 р. уже по смерті автора.
Помер 15 червня 1958 р.
 
Кавалерідзе Іван Петрович (1887-1978)
"Найщасливіший день сьогодні. Чому? Бо він Є і я ЖИВУ!"
 (Щоденник І. Кавалерідзе; 1977)

 
Український скульптор, кінорежисер і драматург народився 13 квітня 1887 року в с. Талалаївці Прилуцького повіту на Полтавщині. За іншими даними – на хуторі Алданський (Ладинській) (нині с. Новопетрівка Роменського району Сумської області). Дитинство Івана пройшло в багатодітній селянській родині. Коли хлопець закінчив три класи земської школи, його дядько – художник і археолог Сергій Аркадійович Мазарані забрав його до себе в Київ. Основи художньої освіти Іван Кавалерідзе здобув у Київському художньому училищі (1907-1909). Після його закінчення молодий митець удосконалював свою майстерність у Петербурзькій Академії мистецтв у І. Гінзбурга (1909-1910), а пізніше – у приватній студії Н. Арсона в Парижі (1910-1911). Свої ранні скульптурні портрети І. Кавалерідзе ліпив з акторів опери, але ці портрети, на жаль, не збереглися.
У 1915 році І. Кавалерідзе був призваний на військову службу і служив в 119-му запасному батальйоні у м. В’ятці. У 1918 р. він повертається до Ромен, де працює у відділі Наросвіти, водночас викладаючи малювання у шести школах, веде міський драмгурток, керує театральною трупою залізничників.
Працював Іван Петрович Кавалерідзе у різних мистецьких галузях та завжди шукав нові теми і в мистецтві, і в громадській роботі, тонко відчував пульс епохи, глибоко переймався життям.
Беручи участь у здійсненні плану монументальної пропаганди, І. Кавалерідзе створив пам’ятники Т. Шевченкові (1918) та Героям Революції (1918-1922) в Ромнах Сумської області, Г. Сковороді у Лохвиці (1922), пам’ятник Т. Шевченкові (1925) в Полтаві. У повоєнний період І. Кавалерідзе захопився образами видатних письменників та акторів України та Росії, присвятивши їм скульптурні композиції. До останніх робіт належать пам’ятники П. Запорожцю в Білій Церкві (1971) та Г. Сковороді в Києві (1977). Столицю України прикрашають меморіальні дошки та горельєфи, виконані майстром.
Талант І. Кавалерідзе проявився також у режисерській роботі в кіно. Зняв фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Наталка Полтавка» (1936), «Григорій Сковорода» (1958). За досягнення у розвитку радянської кінематографії митець у 1934 році одним з перших кінодіячів  був нагороджений орденом Червоної Зірки. А у 1969 році за значний внесок у розвиток українського кіномистецтва йому було присвоєно звання народного артиста УРСР.
Відомий він також як драматург (п’єси  «Воланів меч», «Перша борозна» та інші).
Помер 3 грудня 1978 року в Києві, там і похований.
У 1987 р. у с. Новопетрівка на Роменщині було відкрито його меморіальний музей, у 1991 р. – музей-майстерню у Києві.
Див. фото

Капніст Василь Васильович (1758 - 1823)

Друг муз, друг родины он был…
В. Капніст


Василь Капніст народився 23 лютого 1758 року в с. Обухівка на Полтавщині у сім’ї дворянина (за походженням грека). Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі. Початкову освіту здобув, очевидно, вдома. В 16 років поступив капралом в Ізмайлівський полк, а 1775 року вже був офіцером Преображенського полку. На початку 80-х років, під час закріпачення України, вийшов у відставку і повернувся на Полтавщину.
Його професійна діяльність була доволі різноманітною: він служив у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії, опрацював статут Полтавської гімназії, відкритої 1808 року. У 1820-1823 рр. був членом ради Полтавського дівочого інституту.
Вихований на традиціях Гетьманщини, В. Капніст спільно з братом розробив 1788 року проект відновлення козацького війська, відхилений урядом. Після війни 1812 року В. Капніст виступив зі сміливим проектом ліквідації станової нерівності.
Також відомий факт поїздки В. Капніста у 1791 році до пруського міністра Генцберга, де він вів таємні переговори, з'ясовуючи можливість відновлення української незалежності під протекторатом Прусії.
Однак справжньою пристрастю Василя Капніста увесь цей час залишалася літературна творчість. У 1775 році він видає свій перший твір – оду на честь перемоги Росії над Туреччиною, написаний французькою мовою. В подальшому він пише і друкує вірші, оди, сатири, більшість з яких, на жаль, не дійшли до наших днів. В цілому лірика поета увібрала в себе характерні для кінця 18-го століття риси сентименталізму та романтизму, досить часто в ній звучать українські мотиви.
Василь Капніст першим переклав «Слово о полку Ігоревім» на російську мову, визначивши у власному коментарі українське походження цієї пам’ятки культури.
Окрім поетичних творів В. Капністу належать й окремі розробки в галузі теорії літератури, за що його у 1885 р. було обрано до Російської академії наук
Та найвищим творчим досягненням письменника стала комедія «Ябеда» (1798), яка була спрямована проти системи державного правосуддя і мала надзвичайний успіх у глядачів. Однак після четвертої вистави її заборонили, книжку вилучили, а автора мало не відправили до Сибіру. Як зазначив І. Франко «Українець Капніст у своїй п’єсі «Ябеда» перший у Росії дав приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя»
Життя Василя Капніста несподівано обірвалося 8 листопада 1823 року. Похований у рідній Обухівці, на березі Псла. У 1958 р. з нагоди 200-річчя від дня народження письменника на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. У Великій Обухівці працює сільський краєзнавчий музей, який  містить матеріали, присвячені життю і творчій діяльності славетного роду Капністів.
Література:
1. Капніст Василь Васильович [Текст] // Довідник з історії України. - К. : Генеза, 1995. - С. 11.
2. Капніст Василь Васильович // Мистецтво України : біографічний довідник / ред. А. В. Кудрицький. - К. : Українська енциклопедiя, 1997. - С. 286.
3. Матях, В. Василь Капніст : козаччина / В. Матях // Історія України в особах. - К. : Україна, 2000. - С. 287-294.
4. Капніст Василь : довідник: Давня література - література XІX ст. // Українська література у портретах і довідках. - К. : Либiдь, 2000. - С. 126-127.
5. Василь Капніст : короткий літературний календар Полтавщини // Колоски з літературної ниви / Ротач П. - Полтава : Полтавський лiтератор, 1999. - С. 98-100.
6. Тарасова, Н. "Друг муз, друг Родины он был" : (В. В. Капнист) / Н. Тарасова, В. Мелешко // Рідний край. - 2006. - №1. - С. 110-118.
7. Василь Капніст (1758-1823) // Шкільна бібліотека. - 2008. - № 2. - С. 11.
8. Василь Капніст : Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Їі передісторія та історія // Дашкевич Ярослав. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури. - Львiв : ЛА "Пiрамiда", 2007. - С. 205-246.
9. Василь Капніст // Оглоблин, Олександер. Люди старої України / Олександер Оглоблин. - Мюнхен : Вид-во "Дніпрова хвиля", 1959. - С. 49-114.
10. Капніст Василь Васильович // Гоголеве: минувшина і сучасність. Історико-краєзнавчі нариси. - Полтава-Шишаки : Полтавський лiтератор, Екотур, 2009. - С. 57-58.
11. Капніст Василь Васильович // Альманах пошани й визнання : 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. - Полтава : Артполіграфсервіс, 2003. - С. 90-91.
12. Капніст Василь Васильович // Закалюжний, Віктор Маркович. Козаки Полтавщини / Віктор Маркович Закалюжний. - Полтава : "Орiяна", 2009. - С. 51-52.
13. Василь Васильович Капніст : [- як педагог] // Зайченко, І.В. Історія педагогіки. Кн. 2 / І.В. Зайченко. - К. : Слово, 2010. - С. 164.
14. Капніст Василь Васильович : український і російський письменник, поет, громадський діяч // Провідники духовності в Україні. - К. : Вища школа, 2003. - С. 237-238.
15. Берков, Павел Наумович. Василий Васильевич Капнист. 1757-1823 [Текст] / П. Н. Берков. - М. ; Л. : Искусство, 1950. - 69 с. - (Русские драматурги).
Див. фото
вгору

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967)

Військовий і громадський діяч, двічі Герой Радянського Союзу,  партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак народився 26 травня 1887 р. в Котельві.
С. А. Ковпак – нащадок котелевських козаків – проявив героїзм у роки Першої світової війни (був нагороджений двома георгіївськими хрестами), самовіддано сприйняв ідеали революції 1917 р., хоробро захищав їх у роки громадянської війни. Потів був активним учасником соціалістичного будівництва. У 1937-1941 рр. працював головою виконкому Путивлівської міської ради на Сумщині.
З перших днів війни - спочатку командир партизанського загону, потім командир великого партизанського з’єднання. Чітка організація всіх сфер партизанського життя у виключно важких умовах війни давала можливість здійснювати найскладніші, небачені за своєю сміливістю та розмахом операції. У 1941-42 рр. керовані ним загони здійснили перші рейди по території Сумської, Курської, Орловської та Брянської областей, у результаті яких було створено легендарний Партизанський край, вільний від фашистських військ. Загалом партизани-копаківці провели 7 великих рейдів, діючи на території України, Росії, Білорусії, Польщі.
За видатні заслуги С. А. Ковпак був двічі вдостоєний звання Героя Радянського Союзу (1942, 1944), багатьма орденами й медалями. У повоєнні роки він активно займався громадською діяльністю, з 1947 р. протягом 20-років працював заступником голови Президії Верховної Ради УРСР.
Легендарній діяльності партизан-ковпаківців присвячено багато художніх творів. Сам Сидір Артемович – автор знаменитої книги «Від Путівля до Карпат»
Помер 11 грудня 1967 р.
Коломієць Олексій Федотович (1919-1994)

Український письменник, драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 р. у селі Харківці (нині Лохвицького району) у селянській родині.
Друкуватися почав з 1953 р. А після виходу п’єси «Фараони» (1961) – дотепної комедії з життя українського села - виступав переважно як драматург. Найзнаменитіші його п’єси: «Планета надій» (1966), «Спасибі тобі, моє кохання» (1967), «Перший гріх» (1971), «Голубі олені» (1973), «Одіссея в сім днів» (1974), «Кравцов» (1975), «Срібна павутина» (1977), «Дикий ангел», (1979), «Злива» (1985). Як драматург О. Коломієць схильний до театру інтелектуального, де порушуються морально-етичні проблеми. Його п’єси відзначалися актуальністю, вони ставлять проблеми на відстоювання моральних норм і пошуків змісту життя. Ідейно-тематичні й художньо-образні зацікавлення письменника знаходять відображення в жанрових різновидах його театру: соціально-побутовій комедії, психологічній драмі, ліричній п’єсі, політичному памфлеті тощо. Йому також належать твори історико-легендарного змісту: «За дев’ятим порогом» («Запорізька Січ», 1972), «Камінь русина» («Град князя Кия», 1982).
О. Коломієць займав активну  громадянську позицію. Був одним із фундаторів Українського фонду Культури. Став ініціатором пошанування жертв голодомору в Україні, внаслідок чого було насипано Курган Жалоби на Мгарській горі поблизу Лубен.
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1977).
Помер 23 листопада у Києві.


Кондратюк Юрій Васильович (1897-1942)

Український винахідник, один із творців ракетної техніки і теорії космічних польотів. Народився 21 червня 1897 р. у Полтаві. Закінчив  в 1916 р. Полтавську гімназію, певний час навчався у Петербурзькому політехнічному інституті.
У 1919 р. Ю. Кондратюк написав роботу «Тим, хто буде читати, щоб будувати» (згодом доопрацьована і видана в січні 1929 р. під назвою «Завоювання міжпланетних просторів»), в якій розробив головні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання кораблів для міжпланетних подорожей. У своїй праці вивів рівняння руху ракети, виклав схему і дав опис багатоступінчатої ракети, запропонував принципово нові рішення проблем створення та експлуатації космічних кораблів, які значно випередили тогочасну ракетобудівну думку. Ідеї та розрахунки Ю. Кондратюка використовувались американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Ароllо» на Місяць. На космодромі мису Канаверал американці спорудили пам’ятник Ю. Кондратюкові; на Місяці його іменем названо один із кратерів.
Влітку 1941 р. був мобілізований у діючу армію. Загинув за нез’ясованих обставин.
Література:
 
1. Даценко, Анатолий. Александр Шаргей - Юрий Кондратюк, сын Украины, Полтавы [Текст] : биографическая документальная повесть / А. Даценко. - Полтава : Полтава, 1997. - 352 с.
2. Даценко, Анатолий Владимирович. Юрий Кондратюк (Александр Шаргей) - сын Украины, Полтавы [Текст] / А. В. Даценко. - 2-е изд. - Полтава : Полтава, 2000. - 352 с.
3. Завалішин, А. П. Ю. В. Кондратюк (О. Г. Шаргей) - основоположник космонавтики [Текст] / А. П. Завалішин, А. В. Даценко. - К. : б. в., 1997. - 64 с. - (Дод. до журн. "Космічна наука і технологія").
4. Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) у спогадах сучасників [Текст] / Полтавський національний технічний ун-т ім. Ю. Кондратюка ; уклад. А. В. Даценко. - Полтава : б. в., 2002. - 68 с.
5. Онищенко, Володимир Олександрович. Піонер теоретичної космонавтики Юрій Кондратюк: per aspera ad astra [Текст] : теоретик космонавтики Олександр Шаргей (Юрій Кондратюк): портрет на фоні епохи / В. О. Онищенко, В. І.  Русін, В. А. Смирнов. - Полтава : Полтава, 2007. - 120 с. : іл. + 6 фотоіл.
6. Юрий Кондратюк (Александр Шаргей) [Текст] : воспоминания современников / сост. А. В. Даценко. - Полтава : ПНТУ им. Ю. Кондратюка, 2007. - 72 с.
7. Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) у спогадах сучасників [Текст] / Полтавський національний технічний ун-т ім. Ю. Кондратюка ; упоряд. А. В. Даценко. - Полтава : [б. и.], 2011. - 134 с. : іл.
8. Даценко, Анатолій Володимирович. Юрій Васильович Кондратюк. 1897-1942 [Текст] : пер. з рос. / А. В. Даценко, В. Й. Прищепа. - Полтава : ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, 2012. - 160 с. Текст укр. та рос. мовами.
Анотація: У червні 2012 р. виповнюється 115 років від дня народження в Полтаві видатного теоретика космонавтики, блискучого інженера, винахідника, раціоналізатора Олександра Шаргея, який увійшов у науку під іменем Юрія Васильовича Кондратюка. В книзі подається його наукова біографія. Перше видання книги вийшло російською мовою у видавництві «Наука» в 1997 р. до 100-річчя Юрія Кондратюка. Для читачів, які цікавляться історією вітчизняної науки і техніки.

Див. фото
вгору

Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921)
 
«Среди русских культурных людей я не встречал человека с такой неутомимой жаждой «правды-справедливости», человека, который бы так проникновенно чувствовал бы необходимость воплощения этой правды в жизнь».
Горький А. М.
Видатний український і російський письменник-демократ, прогресивний громадський діяч, В. Г. Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей і оповідань, художніх нарисів, чотиритомної „Історії мого сучасника”, як критик і публіцист. Деякі твори В. Г. Короленка можна поставити поряд з найвизначнішими досягненнями світової літератури.
У Полтаві Володимир Короленко проживав з 1900 по 1921 рік.
З 1903 року письменник періодично жив і працював у с. Хатки Шишацького повіту.
У Полтаві написані оповідання «У казаков», «Мороз», «Слепой музыкант», «Дети подземелья», «Румынские очерки», літературно-критичні статті «Воспоминания о писателях».
Із 1905 року й майже до останніх своїх днів письменник працював над найбільшим своїм твором «История моего современника».
Брав активну участь у громадському житті Полтавщини. В. Г. Короленко не сприйняв Жовтневу революцію, глибоко засуджував антинародну політику більшовиків. Живучи в Полтаві в роки громадянської війни, виступав проти терору й насильства влад, які постійно змінювалися, послідовно відстоював гуманістичні ідеали.
У будинку, де жив письменник по вулиці Мало-Садовій (тепер вул. Короленка), у 1928 році відкрито літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка, яким до середини 50-х років керувала донька письменника Софія Короленко. Є також віртуальний музей В. Г. Короленка, мандруючи сторінками якого можна дізнатися багато чого цікавого.
Похований неподалік від свого будинку в мальовничому куточку міського парку «Перемога». У 1962 році на могилі встановлено пам’ятник письменнику, виконаний скульптором Н. Крандієвською. У 2006 році на подвір’ї садиби-музею встановлено погруддя письменника.

Іменем Володимира Галактіоновича Короленка названо:
  • Мала планета 3835
  • Державний російський драматичний театр в Удмуртії
  • Міська клінічна лікарня №14 у Москві
Освітні заклади:
Бібліотеки:

Див. фото


Котляревський Іван Петрович (1769-1838)
  
"Він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслися по всій Росії".
В. Г. Короленко.
Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова.
Письменник, драматург, перший класик нової української літератури. 

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І. Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру.

З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр.

У 1835 році за станом здоров’я І. Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу.

Творчість І. Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І. Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

Помер І. П. Котляревський у 1838 році на 70-му році життя і був похований у Полтаві.

30 серпня 1903 року в Полтавi було урочисто вiдкрито пам'ятник першому класикові новоï украïнськоï лiтератури, виконаний вiдомим скульптором Л. В. Позеном. У своïй промовi на цьому святi М. Коцюбинський, характеризуючи роль I. П. Котляревського в розвитковi украïнськоï культури, пiдкреслив, що "занедбане й закинуте пiд сiльську стрiху слово, мов фенiкс з попелу, воскресло знову... i голосно залунало по широких свiтах" iз його творiв.

Цi слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезiєю Т. Г. Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському":
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

 
Літературно-меморіальний музей поета існує з 28 вересня 1952 року. У 1969 році відбудовано садибу письменника, на якій розміщено хату, повітку, комору і криницю. Могила поета знаходиться на ліквідованому старому кладовищі по вулиці Кобеляцькій (тепер - вул. Фрунзе). Меморіальні дошки встановлено на колишньому будинку богоугодних закладів (тепер – Полтавська обласна клінічна лікарня імені М. В. Скліфосовського, вул. Шевченка, 23) та будинку Полтавської державної аграрної академії (головний корпус), поблизу якого містився за часів Котляревського театр.
Іменем Котляревського названі вулиці у Кременчуці, Лубнах, Кобеляках, Карлівці, Гадячі, Глобині, Миргороді, селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області; селищі Водянка, Білій Церкві, Сквирі, Броварах, Гребінці, Яготині Київської області; Кривому Розі Дніпропетровської області; Сумах, Ромнах Сумської області; Прилуках Чернігівської області; Києві, Львові, Чернівцях, Тернополі, Запоріжжі, Краснодарі, Вінниці.
Ім’я письменника носить Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека, Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1, Гадяцьке училище культури.

Див. фото
вгору

Левицький Григорій Кирилович (1697-1769)

Живописець і гравер на міді, представник українського бароко Григорій Кирилович Левицький народився близько 1697 р. в с. Маячка Новосанжарського району. Походив з козацького роду Носів.
Обрав шлях духовного служіння, став священиком і водночас займався малюванням, до якого мав потяг з дитинства. Художньої майстерності навчався у Вроцлаві (Польша). У 1730-х роках повернувся в Україну. В 1737 р. художник майстерно виконав серію гравюр до кишенькових лаврських видань «Євангелія» та «Апостола». Оформив також розкішні подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (після 1736), Іларіона Негребецького (1738), київського митрополита Рафаїла Заборовського (1739). Йому належить цикл гравюр для подарункового видання українського письменника і педагога М. Козачинського «Філософія Арістотелева» (1745).
Роботам Г. Левицького властиві детальна розробка складних алегоричних композицій і прагнення до узагальнення змісту образів, а графічній мові – живописна м’якість у переданні форм в одних творах та її скульптурна визначеність в інших. Своєю творчістю він заклав основи переходу від бароко до класицизму в українському мистецтві.
Помер 19 травня 1769 р.


Лисенко Микола Віталійович (1842-1912)


Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч. Народився 22 березня 1842 р. в с. Гриньки (нині Полтавської обл.) у дворянсько-поміщицькій сім’ї з козацьким корінням. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва, Харківській гімназії. З п’яти років його навчала музики мати, згодом він навчався грі на фортепіано у А. Паночіні, М. Дмитрієва. У 1864 р. закінчив Київський університет, а наступного захистив дисертацію з природознавчих наук. З 1867 р. вивчав композицію у К. Глієра та В. Паппериці, вдосконалював гру на фортепіано у В. Венцеля та К. Рейнеке в Лейпцизькій консерваторії у 1867-1869 рр. У 1868 р. видав першу серію з 13 номерів з «Музики до «Кобзаря» Шевченка», а також «Збірник українських пісень» з 40 пісень.

Композиторську майстерність вдосконалював у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова. У 1876 р. повернувся до Києва, працював над народними піснями, здійснив публікацію 7 випусків пісень для голосу з фортепіано. У 80-90-ті роки ХІХ ст. чільне місце посіла оперна творчість: «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» та ін.
Вагомий внесок зробив у розвиток музичної освіти.
М. Лисенко увійшов в українську музику як найяскравіший представник класичного стилю у багатьох жанрах опери, симфонії, камерно-інструментальної музики, Його музика насичена інтонаціями українського національного мистецтва. Творчий доробок композитора становлять 11 опер, музика до театральних вистав, інструментальних композицій, близько 100 творів різних жанрів і форм на тексти Т. Шевченка, понад 500 пісень, численні хори, що є кращим надбанням української та світової музичної культури.
Знесилений працею і хворобою, помер 6 листопада 1912 р. від серцевого нападу у Києві.

Іменем Миколи Лисенка названо:
  • Полтавське музичне училище
  • Львівська національна музична академія
  • Черкаська дитяча музична школи №1
  • Київська середня спеціалізована музична школа-інтернат
  • Знам‘янська дитяча музична школа.
Див. фото 
 вгору
Майборода Георгій Іларіонович (1913-1992)
Художній світ, що відкривається нам музикою
Георгія Майбороди, - багатогранний…
О. Зінкевич

Класик української оперно-симфонічної музики ХХ ст. Георгій Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1913 року на хуторі Пелехівщина (нині село Глобинського району Полтавської області). Брат композитора Платона Майбороди. 
У 1935 році Г. Майборода вступає до Київського музичного училища, а через рік стає студентом Київської консерваторії по класу композиції професора Л. Ревуцького. Роки навчання стали справжньою школою оволодіння професійним музичним мистецтвом. Поряд із виконанням суто навчальних завдань Г. Майборода написав композиції, що увійшли до репертуару професійних виконавських колективів. Особливе місце серед них належить симфонічній поемі «Лілея» (1939) - першій у симфонізмі спробі прочитання Шевченкової поезії. Саме з неї почалося творче опанування Г. Майбородою спадщини Кобзаря, результатом чого стали романси на слова видатного поета та опера «Тарас Шевченко» (1964).
У воєнні роки служив в лавах Червоної армії. Після демобілізації повернувся до навчання в аспірантурі Київської консерваторії.
У творчості Г. Майбороди переважають монументальні симфонічні і музично-драматичні форми. Серед найбільш визначних творів: опери  - «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964), «Ярослав Мудрий» (1973); 5 симфоній (1950-1986), сюїта «Король Лір» (1959), «Радісна увертюра» (1985); концерти – для голосу з оркестром (1969), для скрипки з оркестром (1977), симфонічні варіації для віолончелі з оркестром (1987), хори, романси, обрабки народних пісень.
Музика Г. Майбороди вражає фресковістю, скульптурністю, епічною статурністю образів, відчуттям форми та стилю, тонкою колористикою, поліфонічною насиченістю й особливою мелодійністю. Однією з відмінних рис таланту Г. Майбороди було природне відчуття симфонізму, характерне не тільки для великих оркестрових полотен, але й для його опер, в яких інструментальна виразність та симфонічна психологізація посідають дуже важливе місце.
Поряд з плідною композиторською діяльністю Г. Майборода викладав у Київській консерваторії (1952-1958), а також працював у керівних органах Спілки композиторів СРСР і Спілки композиторів України (її голова – у 1967-1968 рр.), виступав із критичними статтями у пресі. У 1965 році разом із А. Малишком та М. Стельмахом звернулися до ВР УРСР і ЦК КПУ, протестуючи проти арештів української інтелігенції.
За великий внесок у розвиток національного мистецтва він був удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України (1957), народного артиста СРСР (1960). Лауреат Республіканської премії ім. М. Лисенка (1984) та Державної премії УРСР ім. Т. Г Шевченка (1963).
Помер Г. Майборода 6 грудня  1992 року у Києві.

Майборода Платон Іларіонович (1918-1989)
То не легко, друже, в суєслов’ї,
Де складна і де терниста путь,
Дати пісню з крові, із любові,
Що її сніги не заметуть
А. Малишко

Композитор-епоха, великий пісняр, пелехівський соловейко Платон Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1918 року на хуторі Пелехівщина (нині село Глобинського району Полтавської області). Брат композитора Георгія Майбороди.
Зростаючи в родині, закоханій у народну пісню, маленький Платон ще з дитинство відкрив для себе багатогранний світ музики. Після закінчення школи та праці на заводі П. Майборода у 1936 році вступає до Київського музичного училища, а у 1938 році стає студентом Київської консерваторії по класу композиції  Л. Ревуцького. Під час війни солдат П. Майборода потрапив у полон, був остарбайтером. Повернувшись до мирного життя, закінчив консерваторію (1947), викладав у музично-освітніх закладах Києва.  Крім того П. Майборода займався широкою музичною просвітницькою діяльностю, організовуючи зустрічі й виступаючи з концертами в різних куточках України та за її межами.
Визначні твори композитора: вокально-симфонічні - ораторія «Дума про Дніпро» (1954), поема «Тополя» (1966), 2 кантати (1956, 1974); для симфонічного оркестру - «Героїчна увертюра» (1947). Та перлинами його творчості стали пісні. Написані на вірші кращих українських поетів, вони дивовижним чином торкаються найпотаємніших струн душі, несуть у собі таїну істини, краси й надії. Класикою, не підвладною скороминучій моді, стали «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про вчительку», «Київський вальс», «Білі каштани», «Гаї шумлять біля потоку», «Любов моя», «Стежина», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). Задушевні, щирі мелодії П. Майбороди часто оповідали про любов до малої батьківщини, з якої виростає любов до України («Згадай рідний край», «Пісня про рідну землю», «Пісня про Україну»). За «Вибрані пісні» П. Майборода був удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1962).
За творчі досягнення П. Майборода був нагороджений Державною премією СРСР (1950), Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1962). Був удостоєний звання заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979).
Помер 8 липня 1989 року у Києві.


 вгору
Максимович-Амбодик Нестор Максимович (1744-1912)
Первейший долг есть заблаговременно заботится
о доставлении здравия младенцам через
доброе содержание, попечение и воспитание
Н. М. Максимович-Амбодик
                                        
Видатний лікар, основоположник вітчизняного наукового акушерства й педіатрії Нестор Максимович Макстмович народився 7 листопада 1744 року в с. Веприк  Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї сільського священника. Псевдонім «Амбодик» (лат.  «скажи двічі») – взятий ним як нагадування про те, що прізвище та по батькові є тотожними.
Після закінчення Києво-Могилянської академії Н. Максимович-Амбодик продовжив освіту в медичній школі при Санкт-Петербурзькому сухопутному шпиталі. В 1775 році на медичному факультеті Страсбурзького університету успішно захистив докторську дисертацію. З 1776 року Н. М. Максимович-Амбодик виконує обов’язки викладача акушерської справи й молодщого лікаря при Адміралтейському шпиталі в Петербурзі, читаючи свої лекції не латинню, а російською мовою. А для наочності викладання вперше в практиці акушерських занять використовує сконструйований власноруч фантом (модель). У 1781 році він очолює Санкт-Перетбурзьку школу повитух і вже через рік стає першим в Росії професором сповивального мистецтва. Його великою заслугою є те, що він перший застосував накладання акушерських щипців, увів їх у медичну практику й розробив детальні вказівки для проведення цієї серйозної операції.
Н. М. Максимович-Амбодик надавав великого значення підготовці високоосвічених фахівців. Написана ним фундаментальна праця «Искусство повивания или наука о бабичьем деле» (1784-86) стала першим вітчизняним посібником з акушерства й педіатрії.
Талановитий вчений-енциклопедист Н. Максимович-Амбодик – автор понад 20 наукових праць (оригінальних і перекладацьких) у галузях природознавства, фармації, акушерства та інших дисциплін. Крім того, він створив і систематизував вітчизняні наукові терміни, упорядкувавши їх у словниках: «Медико-хірургічному» (1780), «Анатомо-фізіологічному» (1783), «Медико-паталогічному хірургічному» (1785), «Новому ботанічному» (1804).
Помер Н. М. Максимович-Амбодик 5 серпня 1812 року в Санкт-Перербурзі.

вгору

Метлинський Амвросій Лук’янович (1814-1870)

Хто ж збере, як добрий син прах батьків своїх, залишки південноросійського слова, що зникають?
А. Метлинський

Поет-романтик, етнограф, фольклорист Амвросій Лук’янович Метлинський народився в 1814 р. у с. Сари Гадяцького повіту. Освіту здобував у Гадяцькому повітовому училищі, харківській гімназії та Харківському університеті. Захистив магістерську (1843) та докторську (1849) дисертації. Протягом 1843-58 рр. працював професором у Харківському та Київському університетах, а після виходу у відставку подорожував по Німеччині, жив у Женеві, Сімферополі та Ялті.
У вітчизняне письменство А. Метлинський увійшов як поет-романтик, котрий започаткував громадянську лірику в новій українській літературі, розвинув жанрові форми балад і сонетів. Перші його поезії  (під псевдонімом Могила) опублікували альманахи «Молодик» і «Сніп» у 30-х р. ХІХ ст., а в 1839 р. вийшла книга віршів «Думки і пісні та ще дещо». Крім оригінальних творів вона містила українські й російські переклади та переспіви сербської, словацької народної пісні, чеських, польських, німецьких поетів.
Протягом усього життя А. Метлинський вивчав народу поезію. Його записи лягли в основу «Народних південноросійських пісень» (1854) – найбільшого на той час збірника українського фольклору, що вміщував понад тисячу творів.
Помер 29 липня 1870 р
 
Панас Мирний (Рудченко Панас Якович) (1849-1920)
На мальовничій околиці Полтави Кобищанах знаходиться садиба видатного українського письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка). З вулиці ледве видно в глибині подвір’я будиночок під зеленим дахом. Весь він оточений деревами, кущами бузку. На тлі білої стіни височить бронзовий бюст письменника, встановлений 1951 року. Садиба й досі зберігає риси патріархальної старовини, яку любив письменник: невелике затишне подвір’я, чисті доріжки, одна з яких веде в садок і до озера внизу, дерев’яні віконниці... Просте і скромне оточення створює поетичний настрій, навіває спокій. За одним із вікон, першим від ґанку, — кабінет письменника. Маленький скромний закуточок з письмовим столом, ліжко, етажерка з книжками... Священне місце, де народжувалися геніальні в своїй простоті твори української класичної літератури!
Панас Якович народився у Миргороді в родині бухгалтера повітового казначейства. Навчався спершу в місцевому парафіяльному училищі, а з переїздом батьків до Гадяча — в тамтешньому повітовому училищі, яке закінчив 1862 року. Й одразу — на службу: Гадяч, Прилуки, Миргород. До 1865 року відносяться його перші літературні спроби: спершу щоденник, вірші й поеми, потім драми та проза.
1871 року Панас Якович переїздить до Полтави, працює в губернському казначействі, згодом — у Казенній палаті. 1872 року в галицькому журналі "Правда" з’являються перші друковані твори: вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав". 70-і роки стають періодом активної творчої діяльності молодого письменника. Він пише нарис "Подоріжжя від Полтави до Гадячого", оповідання "П’яниця", а спільно з братом Іваном, що прибрав собі псевдонім Іван Білик, — роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880 року він опублікований у Женеві). Тоді ж таки написав повість "Лихі люди" ("Товариші") (1875) і розпочав цикл оповідань "Як ведеться, так і живеться".
У наступне десятиріччя з’являється драма "Лимерівна", що зажила великої слави (надрукована 1892 року), оповідання "Морозенко", "Казка про Правду та Кривду", повість "Лихо давнє й сьогочасне" (1897), йде праця над романом "Повія".
Найкращі свої твори Мирний написав у Полтаві, на своїй першій квартирі по вулиці Монастирській, у будинку № 14, який тепер не існує. Після одруження він переїхав у будинок № 8 по вулиці Малосадовій (нині — вулиця Короленка, будинок теж не зберігся), де прожив з 1889 по 1903 рік, коли придбав садибу на Кобищанах. З Кобищанів Панас Якович ходив на службу в центр міста через яри і гори або їздив власним конем по вулиці Кобиляцькій.
Крім службової та літературної праці, Мирний активно займався громадсько-культурною діяльністю. Він брав участь у спорудженні та відкритті пам’ятника І. Котляревському, в щорічних Шевченківських святах, у випуску часопису "Рідний край" (1905 — 1907) тощо. До речі, в цьому часописі він опублікував вірш "До сучасної Музи", поему в прозі "Сон", "Пригоду з "Кобзарем". У будиночок на тихій міській околиці, де письменник займався творчістю й любив відпочивати, бавлячи своїх дітей, надходили листи від багатьох видатних людей: М. Коцюбинського, М. Старицького, М. Лисенка, М. Садовського та ін. Тут бували Леся Українка, В. Стефаник, Г. Хоткевич, Олена Пчілка, інші учасники відкриття пам’ятника Котляревському в 1903 році.
В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного».
Після революції П. Мирний очолював у Полтаві невелике дитяче видавництво "Зірка", одночасно продовжував службу в губфінвідділі. В серпні 1919 року, в умовах денікінського терору, письменник востаннє виступив з промовою на могилі Івана Котляревського. 20 січня 1920 року він тяжко захворів і за тиждень помер. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку з тим, що цвинтар влада ліквідувала. Останки Панаса Мирного було перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав. Пізніше поряд з ним було поховано і дружину.
З 1940 року в будинку письменника функціонує літературно-меморіальний музей, який до 1961 року очолював син письменника Михайло Панасович Рудченко. Ім’я Панаса Мирного надано у Полтаві вулиці, що веде до музею, школі № 8, обласній бібліотеці для дітей.
У 1951 році до сторіччя від дня народження в Полтаві на могилі Садиба Панаса Мирного — національна святиня. Тут глибше розумієш його творчість і велич духу цієї людини, що услід за Шевченком сказала: "Вся моя слава — Україна"... Сказавши ще в юності ці слова, Панас Мирний до останнього подиху служив Україні словом і ділом.
Оглянувши музей, зійдемо через садок униз до ставка. Могутні дуби вишумлюють над ним свої спогади. Це ті самі дуби, якими милувався Панас Мирний, під ними він купав свого коня, вів бесіди з друзями "вдали от шума городского". Без оцього ставу, і саду, і дубів та верб, що посхилялися до тихої води, не складеться правдиве уявлення про видатного письменника Панаса Мирного як людину і творця.
Див. фото

вгору

Мірза-Авакянц Наталія Юстинівна (1988-1940?)

Український археограф і джерелознавець Наталія Мірза-Авакянц народилася 11 жовтня 1988 року у Баришполі на Полтавщині в родині земського лікаря. У 1907 році закінчила Київську жіночу гімназію, а 1913 року склала державний іспит при Московському університеті, в якому працювала спочатку викладачем методики та історії, потім – проректором і ректором.
У 1915 році повернулася до Києва, де спочатку викладала у школі при Педагогічних курсах. З 1917 року – викладач Української гімназії ім. Кирило-Мефодієвського товариства, з 1919 року – редактор постійної комісії для складання біографічного словника української землі УАН. Того самого року Н. Мірзу-Авакянц запрошують до Полтави, де вона спочатку працювала в Полтавському учительському інституті, а у 1922-1923 рр. завідувала навчальною частиною Полтавського кооперативного технікуму та була деканом кооперативного відділу Полтавського агрокооперативного технікуму. Оцінивши її викладацький талант, академік Д. Багалій запросив її до Харкова. З 1934 року – Н. Мірза-Авакянц професор Харківського інституту народної освіти.
З кінця 20-х років на Україні почалися чистки і «проробки», що мали за мету ліквідувати українську історичну науку. У 1934 році Н. Мірзу-Авакянц було звільнено з усіх посад. Згодом вона влаштувалася на роботу на кафедру історії України Київського університету, проте у 1938 році її було заарештовано і засуджено до 10 років позбавлення волі. Зі сталінських ГУЛАГів звістки про неї не надходили.
Н. Мірза-Авакянц була видатним спеціалістом з історії України та методики її викладання. У центрі наукового інтересу дослідниці – проблеми історії Гетьманщини (судочинство, побут старшини, становище жінки) і селянські рухи на Лівобережжі на початку ХХ століття. Її студіям притаманні ретельне опрацювання джерел, насамперед архівних,  введення в науковий обіг і узагальнення великої кількості нових фактів, комплексний аналіз, чітка структура і логічність викладу. Виразно помітне прагнення об’єктивно оцінити історичні події. Відомо близько 50 публікацій вченої. Найбільшу увагу привертають хрестоматія і підручник з курсу «Історія України в зв’язку з історією Західної Європи», що відповідають сучасним уявленням про зміст історичної освіти.
Розтріляна, ймовірно, на початку 1940 року. Реабілітована в 1959 році.
вгору

Мстислав (Скрипник Степан Іванович) (1898-1993)

Перший православний патріарх Київський і всієї України (1990), Патріарх Української автокефальної православної церкви (УАЦП) в екзилі, активний учасник Української революції 1917-20 рр. святійший Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скрипник) народився 10 квітня 1898 р. в Полтаві.
Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки, закінчив гімназію. Після недовгого навчання в Оренбурзькій казачій офіцерській школі повернувся в Україну, де активно включився у національно-визвольний рух. У 1917-21 рр. С. Скрипник був дипломатичним кур’єром уряду УНР, згодом – хорунжим армії УНР. У 1930 р. по закінченні Варшавського університету політичних наук працює на Галичині та Волині. З 1929 по 1939 він обирається депутатом до Сейму Польщі, де послідовно обстоював права українців, православ’я, рідної мови. Утративши дружину у 1942 р. приймає чернечий постриг з ім’ям Мстислава. Невдовзі відбулася архієрейська висвята, а з нею почалася апостольська місія священика по Україні. Його заарештовує гестапо, а після звільнення йому категорично забороняється звершувати богослужіння і проповіді. Тому  в 1944 р. він змушений виїхати до Західної Європи, а пізніше – до Північної Америки.
Українське церковне життя долею історичних обставин перемістилося на чужину, в країни Європи та Америки. Всі свої сили ієрарх покладає на те, щоб об’єднати  православних українців діаспори. І це йому вдається: завдяки його енергійності і жертовності в містечку Баунд-Брук, поблизу Нью-Йорку, було збудовано духовний центр Українського православ’я в діаспорі. Зокрема, було зведено храм Андрія Первозванного, пам’ятник жертвам голодомору в Україні, музей, бібліотеку, видавництво, приміщення консисторії та духовної семінарії св. Софії. У 1971 р. митрополит Мстислав був обраний першоієрархом Української Православної Церкви у США та всієї діаспори.
Коли ж відродилася УАПЦ в самій Україні, владика Мстислав одностайно був обраний першим Патріархом Київським і всієї України (1990).
Відійшов у вічність 11 червня 1993 р.
Орест Михайло (1901-1963)

Український поет, перекладач Михайло Орест (справжнє ім’я Михайло Костянтинович Зеров) народився 27 листопада 1901 р. в Зінькові. Закінчивши Київський інститут народної освіти, він працював вчителем в різних містах. З 1924 р. жив у Києві. Був двічі заарештований, побував у таборах та на засланні. Під час війни емігрував до Німеччини.
Перша поетична збірка М. Ореста  «Луни літ» вийшла у 1944 р. в Кракові. Невдовзі поет став учасником діаспорного Мистецького українського руху (МУРу). У 1946 р. побачила світ його поема «Повстання мертвих». Далі вийшли збірки «Душа і воля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), і посмертна «Пізні вруна» (1965). Продовжуючи традиції неокласики він значно розширив рамки цього стилю, часом виходячи за межі його канонів. Головні теми поезії М. Ореста – це боротьба добра і зла, прославлення природи  як «гоїтеля душі», національне і світове, історіософія. Улюбленим образом поета є ліс – знак всеосяжної філософії, яку виробив ще на батьківщині й сповідував все життя. Ліс – це свобода, дух, вічність, любов, найвеличніший храм. Майбутня Україна бачилася поету як «духовності нової смолоскип», тобто такою, що має постати на міцних християнських засадах добра і справедливості. Крім поетичної творчості М. Орест зробив великий внесок і в перекладацтво.
Помер 12 березня 1963 р.
Остроградський Михайло Васильович (1801-1862)

Видатний математик і механік, педагог Михайло Васильович Остроградський народився 24 вересня 1801 р. в с. Пашенна Кобеляцького повіту (нині с. Пашенівка Козельщинського району) в сім’ї поміщика. Освіту М. Остроградський здобував в Харківському університеті. В 1822-1827 рр. продовжив вдосконалювати математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і Колежж де Франс, опублікував свої перші математичні праці. У 1828 р. він повертається до Петербурга, де активно продовжує займатися науковою і викладацькою діяльністю.
Наукові інтереси М. В. Остроградського були дуже широкі: математична фізика, математичний аналіз, алгебра і теорія чисел, теорія ймовірностей, аналітична і небесна механіка. Уражають геніальністю його роботи в галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії теплоти, теорії пружності тощо. Учений сформулював у загальному вигляді принцип можливих переміщень, виконав дослідження з варіаційного числення. Ім’я М. В. Остроградського носить розроблений ним засіб виділення раціональної частини невизначеного інтеграла (1828). Багато праць вченого мали прикладний напрямок – він займався зовнішньою балістикою та статистичними методами. Також він був засновником наукової школи в галузі механіки і прикладної математики.
Його обирають академіком Петербурзької академії наук (1928), членом Американської АН (1834), Королівської Туринської й Римської АН (1845), почесним членом Московського та Київського університетів (1845 і 1847), членом-кореспондентом Паризької АН (1856).
Помер 1 січня 1882 р.
У 2001 р. ЮНЕСКО внесла М. Остроградського до переліку видатних математиків світу.
Парфеній (Левицький Памфіл) (1858-1922)

Перший митрополит Української автокефальної православної церкви, перший видавець Євангелія українською мовою Памфіл (у чернецтві Парфеній) Левицький народився 10 жовтня 1858 в с. Плішивець Гадяцького району. Походив із родини дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1878), Київську духовну академію (1882).
У 1884 р. прийняв чернецтво з уведенням у сан ієромонаха. У грудні 1904 р. був призначений єпископом Кам’янець-Подільським і Брацлавським. За активного сприяння Парфенія відбувся єпархіальний з’їзд, на якому було ухвалено рішення домагатися перед владою запровадження української мови у семінарії та інших школах духовного відомства. Найвагомішим здобутком подільського періоду життя Парфенія є видання  (уперше) українською мовою Євангелія та використання його в богослужінні. Після революції 1905-1907 рр. його переводять до Тули.
У 1917 р. Парфеній повертається на Полтавщину, де починає активно опікуватися українізацією парафій, сприяти упровадженню української мови у навчальних закладах. Він став засновником місцевого Українського православного братства, саме з його ініціативи в Полтаві відбувся єпархіальний собор (1917), що ухвалив українізацію церкви в Україні та встановлення в ній традиційного устрою. Владика займався й дослідницькою діяльністю, вивчаючи історію знищення монастирів, долі діячів церкви. В серпні 1920 р. Парфеній був обраний першим митрополитом Української автокефальної православної церкви.
Відійшов у вічність в січні 1922 р.


Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926)

Визначний громадсько-політичний, військовий і культурний діяч початку ХХ ст., будівничий української державності. Народився у Полтаві. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі, а з 1895 року навчався в Полтавській духовній семінарії. З неї був виключений за активну діяльність у таємній українській громаді, що складала основу Революційної української партії (РУП) у Полтаві. І відтоді одна ідея – державної самостійності України – надихала Симона Петлюру все життя.
Через труднощі у працевлаштуванні змушений був поїхати з рідного міста до Галичини. Згодом перебрався на Кубань, де працював в експедиції, що досліджувала історію степових областей. Вивчення архівних матеріалів про самобутність козацьких традицій та розгортання національно-визвольного руху дало поштовх до формування ідеї про визвольну боротьбу.
Після Лютневої революції 1917 р. організував і очолив Український фронтовий комітет. У травні 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві входив до складу Всеукраїнського військового комітету, а згодом очолив його. Був міністром у військових справах Центральної ради, спрямувавши всю енергію на створення українських збройних сил. Брав участь у виробленні відомих універсалів Центральної ради, проголошенні Української Народної Республіки.
За активну участь в Українському національному союзі (УНС) і опозицію до Гетьманщини та німецько-австрійських окупаційних військ був заарештований. У листопаді 1918 р., вийшовши із в’язниці, входив до складу організаторів уряду Директорії, а в лютому 1919 р. очолив його. Був також обраний Головним отаманом військ Української Народної Республіки.
У боротьбі з радянською владою співробітничав з генералом А. Денікіним, врангелівцями, польським урядом Ю. Пілсудського і країнами Антанти. Після їх поразки в 1920 р. емігрував до Польщі, а в 1924 р. – до Парижа. Там керував діяльністю уряду УНР в екзилі, заснував тижневик «Тризуб», продовжував публіцистичну діяльність.
Убитий 25 травня 1926 р., він назавжди залишився в пам’яті свідомих українців символом боротьби за державну незалежність. 
Див. фото
вгору

Пильчиков Микола Дмитрович (1857-1908)

Фізик-екпериментатор, винахідник, педагог Микола Дмитрович Пильчиков народився 21 травня 1857 р. в Полтаві в сімі’ї вчителя.
З ім’ям М. Д. Пильчикова в історії науки пов’язано чимало здобутків. Творча спадщина талановитого вченого – це близько 100 наукових праць, присвячених оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології; понад 25 оригінальних приладів та установок, низка нових експериментальних методів досліджень. Видатний вчений уперше на основі застосування власного оптико-гальванічного засобу дослідження електролізу встановив можливість фіксувати зображення предметів нарощуванням рельєфу на металевих пластинках, започаткувавши цим фотогальванографію. У 1883 здійснив геофізичні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і вперше висловив думку про те, що подальші дослідження зможуть привести до відкриття багатих родовищ залізних руд.
М. Пильчиков успішно поєднував наукову діяльність з організаторською. Він організував фізичний інститут при університеті в Одесі, магнітно-метеорологічне відділення, метеорологічну станцію в Харківському університеті, керував будівництвом дослідних радіостанцій у Херсоні і Харкові. Багато сил і часу віддавав перетворенню університетських та інститутських лабораторій на передові наукові осередки.
Помер 19 травня 1908 р.


Піддубний Іван Максимович (1871-1949)

Видатний український спортсмен, борець народився 26 вересня (9 жовтня) 1871 року у селі Красенівка на Полтавщині в сім’ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. У 20 років Іван Піддубний подався на заробітки. Спочатку до Одеси, а потім переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом. З 1897 року Іван Максимович стає професійним борцем цирку.
У 1903 році Іван Піддубний вступає до Петербурзького атлетичного товариства, від якого був посланий на чемпіонат світу в Париж. На протязі 1905-1909 рр. Іван Піддубний шість разів був чемпіоном світу з боротьби. Після цього Іван Піддубний тривалий час не бере участі у великих змаганнях – переїжджає у рідне село, одружується, займається сільським господарством. Після трирічної перерви знову повертається в спорт, бере участь у гастролях полтавського цирку.
У 1925 році Іван Піддубний перемагає у великому міжнародному чемпіонаті в Нью-Йорку, а після повернення із Америки дванадцять років продовжує виступати в цирках на змаганнях борців. 1941 року в Тульському цирку відбувся прощальний виступ сімдесятирічного атлета. 
Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем  у світі. Його називали «чемпіон чемпіонів» - титулом, якого до нього ніхто не мав. І донині в Україні , коли говорять про людей великої сили, кажуть: «Він – як Піддубний».
Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську, де й похований.
1939 року йому присвоєно звання заслуженого артиста республіки та нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. У 1945 році йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту». В Єйську діє центр боротьби імені Івана Піддубного. З 1953 року в СРСР провадився меморіал І. Піддубного – міжнародні змагання з боротьби.

Див. фото
вгору

Позен Леонід Володимирович (1849-1921)

Скульптор-передвижник, державний діяч Леонід Володимирович Позен народився 22 липня 1849 р. в с. Оболонь Хорольського повіту (тепер Семенівського району) у шляхетній родині. Успішно навчався в Полтавській першій гімназії та на юридичному факультеті Петербурзького університету. З 1876 р. жив у Полтаві, де довгий час працював товаришем прокурора в окружному суді. Потім переїздить до Петербургу, де з 1912 р. стає сенатором кримінального департаменту Сенату. Але не це було його основним покликанням.
З юності Л. Позен захоплювався скульптурою. Але лише в 40-річному віці за породою живописця Г. Г. Мясоєдова почав ґрунтовне освоєння законів образотворчого мистецтва під керівництвом полтавського художника В. О. Волкова. Після пересувної виставки (1883), де експонувалися його роботи «Кобзар» і «Шинкар», ім’я Л. Позена стає відомим у широких колах мистецької інтелігенції. У 1981 р. він стає членом Товариства передвижників, а вже за три роки – дійсним членом Петербурзької академії мистецтв як мистецтвознавець.
Творчість Л. Позена характеризують типові для його доби риси реалізму з елементами натуралізму, етнографізму, романтизму та сентименталізму. Його численні групові скульптури й твори малої форми, які відображали історію, культуру і побут українського народу, вирізняються правдивою передачею образів та великою теплотою: «Скіф», «Запорожець у розвідці», «Оранка в Україні», «На волах», «Жебраки», «Переселенці» тощо. Талановитий скульптор створив і цілу галерею погрудь відомих діячів мистецтва. Важливим етапом у творчому зростанні митця була робота над пам’ятником І. П. Котляревському в Полтаві, відкритому 1903 р. Він не тільки високохудожньо втілив у скульптурному портреті образ знаменитого земляка, а й створив майстерні барельєфи-ілюстрації до творів письменника. Л. Позен є також автором пам’ятника М. Гоголю в Полтаві та М. Ярошенку в Кисловодську.
Помер 8 січня 1921 р


Потебня Олександр Опанасович (1835-1891)

Мовознавець, фольклорист, літературознавець, етнограф, педагог, громадський діяч Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 року на історичній Полтавщині у дворянській родині. У 1856 р. закінчив Харківський університет. 1860 р. захистив магістерську дисертацію. Працював професором Харківського університету, перебував у наукових відрядженнях закордоном. Був головою Харківського історико-філологічного товариства (1877-1890) та одним із засновників Харківської громади.
О. Потебня є основоположником психологічного напряму у сло’вянському мовознавстві та являється автором праць із загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, досліджень походжень про  мови, взаємозв’язок мови і мислення. Основні лінгвістичні, філософські, естетичні, психологічні ідеї О. Потебні розроблені у працях «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «Мысль и язык» (1862), у дослідженнях: «Из записок по теории словесности», «Из лекции по теории словесности».
Наукова діяльність О. Потебні, його судження, пов’язані з дослідженням мови і духовності, зберігають актуальність і понині.
Помер 11 грудня 1891 р. у Харкові.


Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна)(1849 – 1930)

Українська письменниця, перекладачка, фольклористка, етнограф, відома публіцистка, видавець, талановитий педагог, активна громадська діячка. Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. Народилася 29 липня 1849 р. в м. Гадяч, дома здобула початкову освіту. У 1866 р. закінчила Інститут шляхетних дівчат.
У 1868 р. виїхала на Волинь, де зацікавилася народною творчістю, несучи цей інтерес через усе життя. ЇЇ дослідницькі праці з етнографії та фольклору стали значним внеском в науку. Наукова праця «Український орнамент» (1876) принесла авторці славу першого в Україні знавця давнього виду мистецтва – орнаменту.
1905 – 1914 рр. були тяжкими для Олени Пчілки – померли чоловік, син і донька. Хоч як важко доводилося їй, мужній матері і дружині, але й за таких умов вона знаходить у собі сили для праці й творчості. Від 1906 року Олена Пчілка – редактор тижневика «Рідний край».  Вона переїздить до Києва, перебирає на себе кошти видання, а редакцію переносить до власної вітальні. Тижневик видавався аж до заборони його 1914 року. Як додаток до нього Олена Пчілка видавала дитячий журнал «Молода Україна». По смерті Лариси вона залишила Київ і переїхала до Гадяча. Після заборони «Рідного краю» письменницю запросили до співпраці в «Газеті Гадяцької земської управи», яку вона редагувала до 1919 року й надрукувала в ній два свої оповідання.
З 1917 року Олена Пчілка сповна віддається національно-громадській праці. Редагує газету, пише п’єси для українського дитячого театру.
З 1920 року Олена Пчілка – член Етнографічної комісії ВУАН. Активно працювала також у складі комісій – літературно-історичної, громадських течій. 1927 року стала першою жінкою членом-кореспондентом ВУАН у галузі суспільних наук.
Єдиною опублікованою за життя авторки поетичною збіркою була «Думки-мережанки» (1886). До неї увійшли оригінальні поезії, переспіви, байки, жарти. Найповніше обдаровання Олени Пчілки виявилося в художній прозі. У 1884-1886 рр. у львівському журналі «Зоря» були опубліковані оповідання «Пігмаліон», «Забавний вечір», «Чад». Згодом у цьому журналі з’являються повісті “Світло добра і любові», оповідання «Соловйовий спів», «Маскарад», «За правдою», в яких зображено життя української інтелігенції, дрібномаєткового панства і чиновництва, атмосферу салону. Улюбленим засобом подання матеріалу є інтелектуалістська дискусія. Однак у цю приємну словесну салонову гру вривалися бентежні і пекучі питання про народ, його соціальні кривди.
1887 року Олена Пчілка взяла участь у виданні жіночого альманаху «Перший вінок», до якого вмістила оповідання «Товаришки». , в якому відтворила процес емансипації в його типових виявах, вихід жіноцтва на шлях самостійної діяльності, служіння ідеалам прогресу.
Олена Пчілка – авторка числених виступів, доповідей, публіцистичних, літературно-критичних, суспільно-політичних статей, етнографічних розвідок, бібліографічних заміток, фейлетонів. Їй належать статті й нариси про Т. Шевченка, Є. Гребінку, Д. Яворницького, О. Сластіона, М. Кропивницького, М. Коцюбинського та ін., спогади про М. Драгоманова, М. Старицького, М. Лисенка.
Вона перекладала світову класику (Овідія, Гомера, Гі де Мопассана, В. Гюго, Г. Гейне, О. Уайльда, Л. Толстого та ін.).
Як педагог, на власному досвіді заклала основи родинної материнської школи: виховання дітей на засадах патріотизму і національної самосвідомості. Через серце матері пройшла початкова творчість її дітей, яким вона дібрала промовисті псевдоніми: Леся Українка, Михайло Обачний, Олеся Зірка. Турбота про підростаюче покоління спонукала Олену Пчілку до праці в галузі дитячої літератури.
В останні роки свого життя Олена Пчілка зазнала переслідувань: лише тяжка недуга врятувала її від репресій. Померла 4 жовтня 1930 року.  
Див. фото 
вгору 

Ремесло Василь Миколайович (1907-1983)

Хліб і життя. Ці поняття завжди стоять поруч (В. Ремесло)

Вчений-селекціонер Василь Миколайович Ремесло народився 10 лютого 1907 р. в с. Теплівка Пирятинського району в селянській родині.
В. М. Ремесло здійснив справжній переворот у селекційній роботі з пшеницею. Він вивів високозимостійкі та високопродуктивні, з якісним зерном сорти озимої пшениці інтенсивного типу – Миронівська-264, Миронівська-808, Киянка-893 та багато інших. Справжнім шедевром вітчизняної селекції став сорт Миронівська-808, який завдяки виключно високій продуктивності та пластичності перейшов кордони України й нині широко використовується в Білорусії, Болгарії, Данії, Казахстані, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Угорщині, Чехії, Швеції. Подальша робота в цьому напрямку сприяла виведенню нових, ще врожайніших сортів пшениці, які вирізняються вкороченим міцним стеблом, стійкістю до несприятливих умов вирощування, шкідників і хвороб. Це, зокрема, Миронівська Ювілейна-50 та Ілллічевська. Потенційна врожайність цих сортів – 75 і більше центнері з гектара. Створюючи нові сорти, вчений одним із перших звернув увагу на необхідність розробки й надання рекомендацій щодо агротехнічних можливостей їх вирощування.
Своєю новаторською діяльністю В. М. Ремесло заслужив високий авторитет видатного селекціонера в нашій країні і за рубежем. Став двічі Героєм Соціалістичної Праці (1966, 1967), володарем багатьох орденів і медалей.
Помер 4 вересня 1983 р.

Роїк (Сосюрко) Віра Сергіївна (1911-2010)


Герой України (2006), заслужений художник АР Крим і заслужений майстер народної творчості України (1967) Віра Роїк народилася 25 квітня 1911 року в м. Лубнах. Навчалася у Полтавській Маріїнінській гімназії та балетній студії, на робфаці Полтавського інституту сільськогосподарського виробництва. У 1963 р. закінчила Московський художній інститут. З 1962 року жила і працювала в Криму.
У 1920-х рр., працюючи у Лубенській вишивальній артілі, майбутня майстриня полюбила мистецтво вишивки. Відтоді вона досконало оволоділа 300 видами технік вишивання народів світу, серед яких віддавала перевагу рідним полтавським «рушниковим швам» у техніці вільного рисунка, збагачуючи рушники своїми малюнками, синтезуючи традиційний орнамент з поетичними елементами власного світобачення. Як художник, В. Роїк відчувала глибоко і проникливо, у своїх вишивках мислила як поет, філософ, знавець глибоких народних традицій.
Упродовж життя вона створила понад 300 творів за авторськими орнаментами, загальна ж кількість виробів ручної вишивки складає близько 1000. Серед найвідоміших творів: рушники «Півники» (1960), «Мереживо» (1970), «Полтавський» (1977), «Ніжна казка» (1980), «Свято урожаю» (1994), «Зачарований півень» (2000). Роботи В. Роїк зберігаються у 43 музеях різних країн світу.
Навесні 2003 року вийшла друком книга В. Роїк «Мелодії на полотні. Спогади, Вишивки, Відгуки».
В. Роїк є членом Спілки художників СРСР, Національної спілки журналістів України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, почесний член ТУМ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, почесний член Товариства вчених Криму. Вона також є лауреатом Державної премії АРК Крим, Полтавської обласної премії ім. В. Г. Короленка, премії ім. Опанаса Сластьона та ін.
У 2006 році за значний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність їй було присвоєно звання Героя України.
У 2006 році було засновано премію і галузі народного мистецтва ім. В. Роїк.
У Сімферополі створили музей української вишивки імені В. Роїк.
Померла Віра Сергіївна Роїк 3 жовтня 2010 року в Сімферополі.
Див. фото
вгору

Руденко Людмила Володимирівна (1904-1986)

Чемпіонка світу з шахів, міжнародний гросмейстер і міжнародний гросмейстер серед чоловіків Людмила Руденко народилася 27 липня 1904 року в Лубнах у сім’ї викладача місцевої гімназії Володимира Руденка – палкого прихильника древньої гри, котрий і прищепив їй любов до шахів. Отримуючи середню освіту в Миколаєві, а вищу – в Одеському інституті народного господарства, Людмила не залишала дитячого захоплення. Поряд з цим були серйозні заняття плаванням, звіння чемпіонки Одеси (1924) та віце-чемпіонки України (1925) у цьому виді спорту.
У 1925 році Людмила переїджає до Москви. І перший її виступ в турнірі шахісток (1926), організований газетою «Комсомольська правда», виявиться невдалим – вона посідає одне з останніх місць. Але це змусило її по-іншому поглянути на шахи, зрозуміти, що для тих, хто хоче перемагати, вони – не лише гра, а ще й наука. Уже наступного року в першості країни вона виявила 5-й результат, а у 1928 році стає чемпіонкою Моски, отримавши максимальний результат - вигравши всі 12 партій. 1929 року Л. Руденко переїджає до Петербурга, де під керівництвом видатних гросмейстерів О. Толуша й П. Романовського зміцнює й розвиває свій талант, остаточно сформувавши бойовий комбінаційний ігровий стиль. Вона тричі стає чемпіонкою Ленінграда, грає в усіх першостях країни, досягаючи чудових результатів.
Першим виходом на міжнародну арену став радіоматч збірних СРСР та Великобританії, у якому Л. Руденко виграла обидві партії. А потім – блискуча перемога на чемпіонаті світу 1949-50 рр., де вона набрала 11,5 очок, обійшовши 15 суперниць.
Було ще багато подій у її спортивній кар’єрі: титул чемпіонки СРСР (1952), отримання звання заслуженого майстра спорту (1953), міжнародного гросмейстера (1976 ) та інші.
Померла видатна шахістка 28 лютого 1986 року в Ленінграді.
З нагоди її 100-літнього ювілею виконком Міжнародної федерації шахів оголосив 2004 рік «Роком Людмили Руденко»
Вшановуючи пам’ять славетної землячки, в Лубнах під егідою Федерації шахів України проводять щорічний шаховий турнір.
вгору

Самійленко Володимир Іванович (1864-1825)

Не вмре поезія, не згине творчість духа… В. Самійленко

Поет-лірик, сатирик, перекладач і драматург Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 р. в с. Великі Сорочинці Миргородського району.
Поезія В. Самійленка – це поезія болючого сорому за свій народ, який тягне ярмо підневільного життя, розгубивши духовні цінності. Головна тема лірики – Україна. Вірші пронизані болем і смутком за її становище. Особливу увагу привертає вірш «Українська мова» (пам’яті Т. Г. Шевченка), в якому в алегоричній формі змальовано підневільне становище української мови. Найповніше талант В. Самійленка виявився в гумористичних і сатиричних поезіях. Центральний образ його сатиричних творів – «патріот Іван», манкурт і перевертень, який «любить України за хліб і сало». У філософській поемі «Гея», що не друкувалася за радянських часів, В. Самійленко осмислив становище, в яке потрапила Україна після більшовицького перевороту. Він започаткував в українській літературі жанр антиутопії. В. Самійленко є автором драматичних творів: «Чураївна», «Драма без горілки», «Химерний батько», «Дядькова хвороба».
Значний внесок у духовну культуру зробив В. Самійленко своїми перекладами творів О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна, А. Барб’є, П.-Ж. Беранже, П.-О. Бомарше, Ж.-Б. Мольера, Ади Негрі. Він започаткував школу українського поетичного перекладу, оперту на новий рівень мовної і культурної самосвідомості народу, досягнутий на початку ХХ століття.
Помер 12 серпня 1925 р.

Селюченко Олександра (1921 – 1987)

“Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша”  
О.Ф. Селюченко  
Багатогранна постать заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України, геніальної майстрині, класика української традиційної глиняної іграшки Олександри Федорівни Селюченко розглядається в багатьох іпостасях. Її поява в українському народному мистецтві є феноменом доби. Народилася майстриня 6 травня 1921 року в столиці українського гончарства – Опішному в родині гончарів.
Батькові, Федору Селюченкові, були притаманні вроджені риси культурної людини. Він мав неабиякий художній хист. Мати, Явдоха Петрівна, була родом з потомствених гончарів, була прекрасною ліпницею, і шкода, що ім’я її загубилося, а творчість залишилася поза увагою фахівців.
У родинах гончарів того часу вчити дитину ремеслу було так само природно, як ходити або їсти з ложки. Для неї це була спочатку бажана і приємна гра. Шестирічна Олександра досить справно виліплювала свистунці, переважно качечок і рибок, яких, разом з іншими виробами членів сім’ї, продавали на базарі. Велике враження на дівчину справляли ярмарки в Опішному, а ще більше Іллінський – у Полтаві. Згодом ці враження ожили в глині – її сюжетних творах.
У 1930 році Олександра Селюченко пішла до школи. Це були нелегкі часи для всієї України, які повною мірою позначилися і на родині Селюченків: голодомор 33-го року  та сталінські репресії. Свої вироби сім’я Селюченків продавала в навколишніх селах. Так і врятувало їх ремесло від голодної смерті.
Навчання у семирічній опішненській школі Олександра закінчила в 1937 році. Як стверджує дослідник творчої спадщини Майстрині Леонід Сморж: «… на той час вона вже не тільки вправно ліпила, а й майстерно розписувала посуд орнаментом, самотужки опанувавши це мистецтво». Після закінчення семирічки Олександра Селюченко намагалася поступити в технікум, але спроба була невдалою. Повернулася до Опішного, де навчалася в дворічній керамічній школі. Тоді там викладали досвідчені майстри кераміки, а душу Олександри вже полонила радість творчості. В своїх спогадах вона писала: «Для мене творчість – це не просто праця, це створення краси, яка облагороджує людину, прилучає її до народної культури». Школу закінчила в 1939 році. Але Велика Вітчизняна війна багатьох відірвала від улюбленої справи, примусила займатися іншою роботою. Олександра Федорівна до 1946 року працювала на Донбасі. У 1946 році повернулася до рідного Опішного і пішла працювати в артіль «Художній керамік».
У 1947 році від голоду помер батько, а в січні 1953 – від тривалої хвороби – мама – найближча, найдорожча їй людина і порадниця. Саме за порадою матері Олександра Селюченко відіслала в 1949 році свої вироби на виставку іграшок у Києві, де вони були відзначені премією. Відтоді почалося сходження її до вершин творчості, хоча було воно непростим і нелегким.  Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму і тиражувати свистунці, вона відчувала, що, чим далі, тим усе більше в’язне у ремісництві. Довгі роки вона виборювала своє право на творчість. Уже була відомим далеко за межами України майстром кераміки, учасницею близька ста виставок, у тому числі європейських та міжнародних, членом Спілки художників України, Заслуженим майстром народної творчості України. Немолода і хвора жінка продовжувала щодня ходити на роботу, виконувати норму та обробляти в колгоспі бурякову ділянку.
Залюблена ще з дитинства в літературу й музику, народні пісні, обряди, національний одяг, рідну природу, чимало сюжетів і персонажів для своїх виробів Майстриня брала із творів Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя, Лесі Українки. Водночас творила власну своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації, утверджуючи національні духовні цінності й разом з тим, розширюючи та збагачуючи їхній зміст. Тому так приваблюють глядача оригінальні сюжетні композиції «Вакула на чорті» (1969), «Весільний хор» (1969-1970), «Сорочинський ярмарок» (1976), «Олень», «Вершник» (1985), персонажі І. Нечуя-Левицького, С. Гулака-Артемовського і ціла галерея міських та сільських жінок у характерному для них одязі, різних вершників. А ще зворушливий світ клопітних господинь, майстерно відтворених у скульптурах «Пані з куркою», «Пташниця», «Свинарка», «Панночка». В її творчості народне мистецтво вибухнуло з невимовною силою, вражаючи довершеним виконанням, унікальним багатством сюжетів та образів, оптимізмом та дотепним гумором.
Слід зазначити, що Олександру Федорівну не обходили увагою, вона була передовиком виробництва, її портрети неодноразово вивішували на дошці пошани, її вибирали у різні представницькі органи влади, запрошували на різні симпозіуми дні майстрів народної творчості. Але це все було поки вона працювала. Після виходу на пенсію вона гостро переживала несправедливу байдужість до себе і своєї творчості. Ні з боку керівництва заводу, ні від Спілки художників України, місцевих органів влади вона не мала ані матеріальної, ані духовної підтримки. Знесилена хворобами, побутовими негараздами, відсутністю умов для творчості Олександра Селюченко все більше розчаровувалась в людях. Вона б неодмінно опинилася в безнадійній порожнечі, якби не творчість, що приносила хвилини радості.
До останнього свого дня Олександра Федорівна продовжувала творити і шукати відповідні до її творчості засоби, матеріали, сюжети, композиції. Творчий потенціал був ще великий, задуми – масштабні, але здійснити їх не вдалося: 26 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи.
Для збереження пам’яті про видатну Гончарівну в Опішному створено Меморіальний музей-садибу Олександри Селюченко. Це унікальний випадок, коли після смерті визначної художниці в недоторканому вигляді збереглися інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи, у тому числі величезна колекція кераміки, декоративних розписів, фотоматеріалів, епістолярної спадщини.
Роботи Олександри Селюченко, класика української народної іграшки, стали надбанням багатьох музеїв різних країн світу. Вона сягнула далі своїх сучасників і багатьох попередників – вона вивершила опішненську пластику ХХ ст. на незвідану доти височінь.
Див. фото
вгору

Семенко Михайль Васильович (1892-1937)

Сонце
Драстуй –
Шле тобі привітання
бунтівливий Семенко
М. Семенко

Поет Михайль Васильович Семенко народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинці Миргородського району. Не було більш оригінального поета, ніж М. Семенко, котрий своєю авангардною творчістю значно розсунув обрії вітчизняної літератури, не перестаючи епатувати цінителів мистецтва парадоксальністю й екстравагантністю.
Його зоряною долею став футуризм, засновником якого у вітчизняній літературі був саме М. Семенко, що пройшов усі етапи розвитку цього художнього напряму в Україні. Він чи не найпершим усвідомив потребу європеїзації української поезії, вивільнення її з тенет епігонства і сентиментальних штампів. Його лірика, сповнена пафосу невгамовного експериментаторства й непередбачуваності, сміливо оновлювала українське віршування, протестувала проти національного в мистецтві. Центром Семенкової поезії став образ міста. Крізь його побут, окремі реалії та атрибутику футурист побачив і Людину, і Революцію, і Майбутнє. Почавши друкуватися ще в 1913 р. він видав близько 20-ти збірок. Крім того, його невсипуща енергія дала поштовх до організації багатьох літературних угруповань, у тому числі й відомого «Аспанфуту» (1921).
Футуризм був стихією М. Семенка і тому намагання писати за вимогами соціалістичного реалізму в 30-ті рр. завершилася втратою власного я.
Після піврічного слідства він був розстріляний 23 жовтня 1937 р.
Симоненко Василь Андрійович (1935-1963)

                                                                                                        
  Упаду я зорею
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях
В. Симоненко
Український поет Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. у с. Біївцях Лубенського району. Доля відміряла В. Симоненку лише 28 років, які поет прожив чесно і мудро, ставши образом свого часу і гірким докором йому.
В. Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, критиків, літературознавців, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гордість, безправ’я народу. І не тільки вболівали, а й закликали до пробудження від байдужості. «Чи знаєш, що ти людина?» – стурбовано звертався Василь Симоненко до співвітчизників. Василь Симоненко став совістю України: своєю життєвою позицією та творчістю він відстоював правдолюбство та синівську любов до України.
Головним сенсом його життя була поезія. Не шукаючи жанрових новацій, не ускладнюючи символіку, не захоплюючись космічними масштабами, В. Симоненко просто і щиро говорив про свою любов до Батьківщини та її народу («Україна», «Україно, п’ю твої зіниці…», «Земле рідна!», «Де зараз ви, кати мого народу?»), змальовував неповторний внутрішній світ людини («Люди – прекрасні…», «Ти знаєш, що ти – людина?», «Я…»), писав про найінтимніші почуття («Море радості», «Є в коханні і будні, і свята…», «Вона прийшла»). Правдиве Симоненкове слово звучало в колах національно свідомої інтелігенції, рядки поезії «Лебеді материнства» стали улюбленою народною піснею. Суспільного значення набули віршовані казки для дітей «Цар плаксій і Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки», інші сатиричні і гумористичні твори. Перша збірка «Тиша і грім» вийшла у 1962 р. Друга збірка В. Симоненка «Берег чекань» була визнана крамольною й побачила світ тільки у 1965 р. за кордоном. Посмертною стала й книжка «Земне тяжіння» (1964). Як прозаїк В. Симоненко тільки започаткувався, але його новели, оповідання, маленька повість, що частково ввійшли до збірки «Вино з троянд» (1965), є своєрідними й багатообіцяючими. Чимало творів В. Симоненка привернули увагу композиторів. Так, полтавський композитор О. Білаш поклав на музику вірш «Минуле не вернеш», а гімном синівської любові стала пісня на музику іншого нашого земляка П. Майбороди «Виростиш ти, сину».
Як зазначав В. Симоненко у одному із своїх публіцистичних виступів: «…для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба передусім, не зраджувати правді, красі і думці». Тому не померкла з літами поетична зоря Василя Симоненка, адже все, що залишив поет у своєму творчому доробку – чесне, правдиве, глибоко душевне  і тим вічне.
Помер 1 грудня 1963 р.

Сковорода Григорій Савич (1722-1794)
 
«Може, ні про одного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, – є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях – можна сказати без перебільшення – висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду…».
Д. Чижевський
Видатний український просвітитель, філософ, поет, перекладач. Народився в с. Чорнухи Лубенського повіту (тепер Чорнухинський район).
 
Навчався в Києво-Могилянській академії. Продовжив освіту за кордоном – у Будапешті, Вені, Венеції, Флоренції.
Займався художньою творчістю: поет, прозаїк, перекладач римських авторів – Горація, Овідія, Цицерона.
 
За життя Сковорода був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псалми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії.
Творчість Г. С. Сковороди мала значний вплив на його наступників: І. Котляревського, Є. Гребінку, Г. Квітку-Основ’яненка.
Помер Григорій Савич у свого мецената в с. Пан-Іванівка на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області).
 
Ім’я Григорія Сковороди на Полтавщині вшановується з такою ж любов’ю, як і Котляревського та Шевченка. Тут кожному він – мовби рідня, часточка найбільшого духовного скарбу. Тому-то ім’я Сковороди, його благородну постать і сторінки його непрочитаного життя – в малюнках, речах, книгах, статтях – завжди можна побачити в музеях широкого полтавського краю – від Полтави і до Лубен, від Миргорода і до Лохвиці, Пирятина, Золотоноші.
Наш земляк І. П. Кавалерідзе створив оригінальні пам’ятники Г. Сковороді в Чорнухах і в Києві перед будівлею Києво-Могилянської академії.
Іменем Г. С. Сковороди названо:
  • Село Сковородинівка Золочівського району на Харківщині
  • Вулиці у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах
  • Харківський педагогічний інститут
  • Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет
  • Інститут філософії НАН України.
 
15 вересня 2006 року Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень, на аверсі якої зображено Григорія Сковороду.
Меморіальна дошка Григорію Сковороді встановлена на будинку корпусу НаУКМА, де 1738-42 рр. і 1744-50 рр. навчався Г. С. Сковорода. Дошка-граніт, барельєф; скульптор І. Кавалерідзе, арх. Р. П. Бикова; відкрито в 1964 р.
 
Література:
 
1. Шаян, Володимир. Григорій Сковорода лицар святої борні [Текст] / В. Шаян. - Гамільтон : [б. и.], 1984. - 110 с. 
2. Тычина, Павло. Сковорода [Текст] : симфония : пер. с укр. / П. Тычина. - М. : Советский писатель, 1984. - 416 с.
3. Григорій Сковорода [Текст] : біобібліографія / уклад. Е. С. Беркович. - Х. : Вид-во Харківського ун-ту, 1968. - 182 с. 
4. Григорій Сковорода - 250 [Текст] : матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження / уклад. І. П. Стогній. - К. : Наукова думка, 1975. - 256 с. 
5. Григорій Сковорода і антична культура [Текст] : тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 280-річчю від дня народження Г. С. Сковороди (19 листопада 2002 р.) / уклад. Е. I. Романова. - Х. : ХДНБ ім. В. Г. Короленка, 2002. - 94 с.
6. Григорій Сковорода 1722-1794 [Текст] : бібліографічний покажчик / уклад. Г. І. Гамалій. - К. : [б. и.], 2002. - 136 с.
Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті [Текст] : фотокнига / Укл. В. Я. Стадниченко, М. А. Шудря. - К. : Спалах, 2004. - 180 с. : іл., фото.
7. Ушкалов, Леонід Володимирович. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури [Текст] / Л. В. Ушкалов. - К. : ФАКТ, 2007. - 552 с. - (Висока полиця).
8. М. І. Туган-Барановський та Г. С. Сковорода: науково-пізнавальна проща до місць життя видатних українців [Текст] : матеріали мобільного семінару Київ - Чорнухи - Лохвиця. - К. : б. в., 2007. - 58 с. : фотоіл.
9. Перепеляк, Іван Михайлович. Григорій Сковорода [Текст] : драматична поема / І. М. Перепеляк. - Х. : Майдан, 2008. - 154 с. 
10. Ушкалов, Леонід Володимирович. Григорій Сковорода [Текст] / Л. В. Ушкалов. - Х. : Фоліо, 2009. - 124 с. - (Знамениті українці).
Анотація: Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — один з найбільших і найзагадковіших християнських філософів світу, чиї твори й зараз привертають увагу читачів, що намагаються наблизитися до глибинних витоків «мандрівного філософа» й осягнути всю незбагненну мудрість його містики.
11. Ушкалов, Леонид Владимирович. Григорий Сковорода [Текст] / Л. В. Ушкалов. - Х. : Фолио, 2009. - 124 с. - (Знаменитые украинцы).
12. Григорій Сковорода - духовний орієнтир для сучасності [Текст] : наукові матеріали XIII Сковородинівських читань в м. Переяславі-Хмельницькому : у 2-х кн. - К. : Міленіум.
Кн. 1. - 2007. - 323 с.
13. Стадниченко, Володимир Якович. Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України [Текст] : нариси, дослідження, спогади, поезії, світлини / В. Я. Стадниченко. - К. : Криниця, 2012. - 495 с. : іл.
Анотація: Книга «Садівник щастя» — щира й чесна авторська спроба виписати об'ємний образ Григорія Сковороди — видатного українського філософа, письменника, мораліста. Постать мислителя зіткана стереоскопічно: з мандрівних доріг Сковороди Україною і світом, із проекцій його творчої спадщини на наш час, з прямого дотику його вчення й моральних приписів до тривожних викликів XXI століття. Звідси несучий стрижень книги — органічне поєднання сковородинівської науки про щастя людини, природженість її до праці на землі із глобальною вимогою сучасності — сталим (гармонійним) розвитком суспільства. Рельєфний обрис мислителя вдало доповнюють спогади людей, що обрали в житті сковородинську стезю. Високий образ поета Сковороди вивершує ліричне мереживо віршів поетів минулого й сучасних. Книга звернена до вдумливого читача, який відчуває потребу приєднатися до сучасного сковородинівського руху, зробити свій внесок у духовну сковородинізацію України як тест на майбутнє нашої нації.
14. Григорій Сковорода і Паїсій Величковський: постаті на тлі епохи [Текст] : збірник наукових праць за результатами Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Полтава, 29 листоп. 2012 р. : до 290-річчя з дня народження. - Полтава : Полтавський ун-т економіки і торгівлі, 2013. - 196 с.
Анотація: У збірнику вміщено матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 290-річчю від дня народження видатних представників ранньомодерної культури, уродженців Полтавщини Григорія Сковороди і Паїсія Величковського. У запропонованих дослідженнях акцентовано увагу на специфіці життя і творчості Григорія Сковороди і Паїсія Величковського, на краєзнавчих аспектах їх біографій, на внеску цих духовних провідників, реформаторів, новаторів у національну та світову культуру. Автори шукають у них типологічну збіжність, спричинену культурними тенденціями пізнього Бароко і раннього Просвітництва, національними і загальноєвропейськими тенденціями у філософії, богословії, художній літературі, педагогіці, суспільно-політичному та церковному житті, у ментальних настановах людини XVIII ст. Збірник адресовано науковцям, викладачам, студентам, учителям і учням, усім, хто цікавиться сучасними гуманітарними дослідженнями.
Див. фото
вгору
Стешенко Іван Матвійович (1874-1918)

Український письменник, літературознавець, публіцист, педагог Іван Матвійович Стешенко народився  24 червня 1873 року в Полтаві. Закінчивши гімназію в Полтаві, 1892 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, після закінчення якого вчителював в Києві.
Ще в студентські роки І. Стешенко розпочав політичну діяльність. Він був членом київської «Старої громади». Починаючи з 1897 р. брав участь у діяльності Безпартійної загальної демократичної організації, став одним із засновників Революційної української партії. За свої політичні переконання був заарештований і відсторонений від педагогічної роботи.
Поряд з політичною діяльністю пробував себе як поет, прозаїк, драматург, видав поетичні збірки «Хуторні сонети» (1918) і «Степові мотиви» (1901). Активно працював і в царині літературознавства: публікував критичні розвідки про історію української драми, здійснював дослідження творчості видатних українських та зарубіжних митців, особливу увагу приділяючи І. П. Котляревському.
Та найповніше багатогранний талан І. Стешенка розкрився на освітній ниві. За бездоганну роботу й видатні організаторські здібності він був нагороджений орденами Св. Станіслава та Св. Анни ІІІ ступенів. На час Української революції 1917 р. І. М. Стешенко обіймав посади Голови Товариства шкільної освіти, директора Київської гімназії для біженців, депутата міської думи. Великий авторитет та вагомий внесок Івана Матвійовича в національну справу зумовили його призначення в 1917 р. першим в історії Генеральним секретарем, а потім і міністром народної освіти в уряді В. Виниченка. За безпосередньою участю І. Стешенка було створено національну систему освіти, розроблено план єдиної школи, на належний рівень піднесено українське слово. З його ім’ям пов’язані введення предметів українознавства до навчальних планів, організація Всеукраїнських учительських з’їздів, відкриття шкіл нового типу, Київського народного університету, Української педагогічної академії, Української академії мистецтв тощо.
Життя І. М. Стешенка трагічно обірвалося 30 липня 1918 року в Полтаві.

Тесленко Архип Юхимович (1882-1911)

Правда, гірка й трагічна правда народного життя стала головним героєм його талановитих, виболених, вистражданих творів. (О. Гончар)

Письменник Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 р. в с. Хархівці на Лохвиччині в селянській родині. Закінчивши Харківецьку церковно-приходську школу, продовжує навчання в місцевій церковно-вчительській школі, з якої на 3-му р. навчання його виключили за «водьнодумство й безбожність».
З 1897 р. починається трудове життя юнака. Разом зі службою А. Тесленко займається самоосвітою, захоплюється театром і пробує свої сили в драматургії. Влітку 1903 р. навіть організовує аматорський театр у рідному селі, сам бере участь у виставах. У 1905 р. він вступає до революційної організації «Селянська спілка» і цього ж року бере участь у селянських заворушеннях в Лохвиці, за що був заарештований. Пройшовши багато тюрем, кілька етапів, смертельно хворий він повертається в рідне село у 1909 р.
Активна літературна діяльність А. Тесленка припадає на 1901-1904 рр. саме тоді в київських виданнях «Нова громада», «Громадська думка», «Рада» з’являються його відомі твори «За пашпортом», «Радощі», «Школяр», «Любов до ближнього», «У схимника», «Хуторяночка» та інші. Тяжкі обставини життя, які переслідували письменника після повернення його в рідне село, не зламали його духу, він продовжує свою літературну працю. 1910 р. виходять його оповідання «Немає матусі», «Поганяй до ями», а також повість «Страчене життя», написана на матеріалі дійсних подій із життя сільської інтелігенції.
Помер 28 червня 1911 р.

Тимошенко Юрій Трохимович (1919-1986)

…Він… заражає на творчість, на дерзання, на роботу! (О. Вишня)
Актор, артист розмовного жанру Юрій Трохимович Тимошенко (сценічний псевдонім - Тарапунька) народився 2 червня 1919 р. в Полтаві.
1937 р. він вступив до Київського театрального інституту, де познайомився з Юхимом Йосифовичем Березіним, з яким вже не розлучався протягом довгого творчого життя. Наприкінці 1940 р. вони разом з іншими студентами підготували веселу естрадну програму «Давайте не будемо!», що з успіхом пройшла в київських закладах культури. Саме тоді й народився знаменитий дует міліціонера й освітлювача (пізніше - монтера), відразу після війни названих Штепселем і Тарапунькою. Ім’я Тарапунька, що позначає річечку в Полтаві, підказав О. Довженко. Створивши на вітчизняній естраді оригінальний парний конферанс і не зраджуючи своїм колоритним образам, актори поступово перейшли від окремих сценок, інтермедій, діалогів до самостійних вистав, концертних програм із цілісним сюжетом. Важливим засобом розкриття індивідуальних характерів персонажів, для яких «все людське – не чуже», стало новаторське й органічне поєднання російського та українського мовлення. Їх гостре, непримиренне до всього потворного, але разом з цим веселе, оптимістичне, життєстверджуюче мистецтво й донині залишається актуальним.
«Здоровенькі були!» - не було людини, котра б не повторювала цю знамениту фразу, якою Ю. Тимошенко навічно увійшов у свідомість глядачів.
Помер 1 грудня 1986 р.


Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931 – 1980)
Український письменник, сценарист, літературний і кінокритик. Народився 5 грудня 1931 року у с. Шилівка Зіньківського р-ну в селянській родині. З шестирічного віку ріс на Донеччині. Під час війни пішки прийшов до рідного села, зазнавши в дорозі не лише фізичних, а й глибоких моральних страждань, що згодом і відбилося на його творчості. Після війни Григір вступив до Зіньківського ремісничого училища, потім працював на заводі в Харкові, у колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі та ін. Справді, він «весь із життя» і як доречно зауважує Олесь Гончар, його важко уявити « у ролі, скажімо, курортника або нудьгуючого туриста…». 
З листопада 1951 р. – чотири роки в армії і увесь вільний час – самоосвіта. Після демобілізації легко вступає до 8-го і затим одразу до 10 класу вечірньої школи. Одночасно працює у вагонному депо. З 1957 року – Харківський університет, російське відділення філологічного факультету.
І ось 1961 р., травень, опубліковано в журналі «Крестьянка» першу новелу «В сумерках». Цього ж року помирає у Львові брат по батькові Григорій, з яким вони постійно листувались і який справив значний вплив на його літературні смаки й уподобання. Одним із найболючіших було питання про рідну мову, з якої народжується і виростає письменник. «Прочитав словник Грінченка, - пише з цього приводу Григір в «Автобіографії», - і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею… і не розлучуся до самої смерті».
Закінчив філологічний факультет Харківського університету (1962). Вчителював на Донбасі (1963 – 1964), потім переходить у редакцію газети «Літературна Україна», публікує там кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок» та ін. Після газети Григір працює на київській кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Молодь», «Веселка».
З 1962 року українська періодика, зокрема «Літературна Україна», «Зміна» («Ранок»), «Дніпро», систематично друкує  оповідання Гр. Тютюнника, жодне з яких не залишається непоміченим ні критикою, ні читачем. В 1966 році вийшла його перша збірка «Зав’язь», в основу якої лягли автобіографічні події та враження про зруйноване повоєнне село та яка стала одним із яскравих виявів посилення ліризму в малій прозі.
У 1968 році «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. За оповідання «Деревій», яке дало назву збірці (1969), Гр. Тютюнникові було присуджено першу премію. Його творам характерні простота й доступність.
Після першої вдалої спроби в жанрі повісті («Облога», 1969) Гр. Тютюнник успішно працює у великій прозі. Він пише повісті «День мій суботній» (за життя не була надрукована), «Климко», «Вогник далеко в степу», «Житіє Артема Безвіконного» (закінчити не встиг). Твори «Климко» та «Вогник далеко в степу» були удостоєні 1980 р. премії ім. Лесі Українки.
У 70-ті роки в пресі з’являються нові твори письменника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» (1979) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво. Він один із перших побачив незворотні зміни в людській природі, які закладалися тоді, коли всіма засобами у селянина витравлювали почуття господаря на землі. Показавши все це у своїх творах, він замислився також над важливістю моральних, духовних чинників, без яких ніякий матеріальний добробут не дасть повноцінного життєвого задоволення.
Трагічно загинув 3 березня 1980 року, похований у Києві.
У березні 1989 року творчість Григора Тютюнника посмертно відзначено Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка.
Див. фото


Холодна Віра Василівна (1893-1919)

Ваши пальцы пахнут ладаном,

А в ресницах спит печаль

А. Вертинский

Актриса німого кіно Віра Холодна – особлива людина, яка увірвалася в кінематограф зненацька і стала зіркою миттєво. Народилася майбутня кінозірка 9 серпня 1893 року в Полтаві в родині вчителя словесності Василя Левченка. У 1895 році родина Левченків переїхала до Москви. Там обдарована дівчинка блискуче навчалась у балетному училищі при Великому театрі, їй пророчили блискуче майбутнє. Але в 1903 році Віру віддали до гімназії, після закінчення якої у 1910 році вона одружилася із молодим юристом В. Г. Холодним.
З початку першої світової війни, коли чоловік пішов на фронт, Віра Холодна змушена була утримувати сім’ю. У пошуках роботи вона пробує себе у кінематографі – спочатку у якості статистки, а потім її помічає відомий режисер Є. В. Бауєр, який і відкрив найяскравішу зірку німого російського кінематографа.
Акторське мистецтво Віри Холодної відзначалося щирістю переживань, глибоким проникненням в суть образу, високим рівнем майстерності, художньою переконливістю. За три роки Віра Холодна знялася у п’ятидесяти фільмах (на сьогодні збереглося лише п’ять), які були надзвичайна популярними в Європі, Америці, Японії, Туреччині. Її запрошували на зйомки в Голівуд та Берлін, від яких вона відмовилася. Демонстрації фільмів за її участю викликали справжні стовпотворіння біля кінотеатрів. Поряд з напруженою акторською роботою вона часто виступала в благодійних концертах, усіляко підтримувала молодих артистів.
У грудні 1918 року Віра Холодна, перебуваючи на кінозйомках в Одесі, захворіла на «іспанку» й у лютому 1919 року померла.
Перше християнське кладовище в Одесі, на якому поховано актрису, перетворили на парк, тому її могили не існує. Та про неї пам’ятають і досі, бо краса й талант не забуваються ніколи. Письменник К. Паустовський ставив її ім’я поруч із Сарою Бернар. О. Вертинський присвятив їй багато пісень, зокрема «Маленький креольчик», «Ліловий негр». Знімалися фільми про її життя – «Тернистий шлях слави», «Раба любви». У Москві проходить кінофестиваль, названий на її честь.
Література:
1. Вера Холодная [Текст] : к 100-летию со дня рождения / В. Холодная. - м. : Искусство, 1995. - 318 с.
2. Шлапак, Ю.
Віра Холодна: правда і вимисел [Текст] / Ю. Шлапак // Кiнотеатр. - 2000. - № 4. - С. 37-38.
3. Вера Холодная (9.08.1893-17.2.1919)
[Текст] // Телепульс. - 2000. - 4 авг. - С. 7.
4. Шупик, І.
Талановита акторка Віра Холодна - полтавка [Текст] / І. Шупик // Село полтавське. - 2001. - 12 жовт. - С. 6.
5. Кудрявцев, Л.
Казка дорогої любові [Текст] : до 80-річчя від смерті Віри Холодної / Л. Кудрявцев // Молодь України. - 2004. - 27 лют. - С. 2.
6. Подобна, Є.
Королева, яка вміла говорити очима : [про в.холодну. Є фото та описано місце в Полтаві, де знаходився будинок, в якому народилася актриса ] / Є. Подобна // Полтавський вiсник. - 2008. - 5 верес. - С. 25.
7. Колєснікова, Раїса Андріївна.
Незабутня Віра Холодна : історичний нарис / Р. А. Колєснікова, О. Л. Колєснікова. - Полтава : ПЛ, 2009. - 72 с. - (Визначні постаті Полтавщини).
Анотація:
рідкісна доля випала цій жінці, й ще дивніше те місце, яке посіла в німому кіно наша землячка, полтавка віра холодна. Це ім’я відоме навіть тим, хто не зміг побачити жодного фільму з її участю. Про неї пишуть, знімають фільми, її образ, як і раніше, бентежить уяву художників.
8. Холодна Віра Василівна /
/ Проект "Україна": галерея національних героїв. - Харків : Тов "Бібколектор", 2012. - С. 365 - 367.
9. Хусточка, М.
Віра Холодна: від полтавської галушки до королеви екрана : 9 серпня виповниться 120 років з дня народження видатної зірки німого кіно / М. Хусточка // Вечірня Полтава. - 2013. - 7 серп. (№ 32). - С. 5.
10. Бурбан, В.
Полтавка Віра Холодна - королева німого кіно / В. Бурбан // Слово просвіти. - 2013. - 8-14 серп. (ч. 31). - С. 13 : фот.
11. Тримбач, С.
Віра Холодна подарувала нам образ великої жінки : минуло 120 років від дня народження актриси, яка була ідолом для мільйонів глядачів / С. Тримбач // Урядовий кур'єр. - 2013. - 10 серп. - С. 16.
12. Зімакова, Л.
"Ваши пальцы пахнут ладаном, а в ресницах спит печаль..." : (Віра Холодна - зірка екрана початку хх століття) / Л. Зімакова // Слов’янський збірник. - Полтава, 2005. - вип. 4. - С. 162-166.
Див. фото
вгору

Цертелєв Микола Андрійович (1790-1869)

Цертелєв першим в Україні зробив рішучий крок до реабілітації народної естетики, визнання її як критерію художньої літератури. (М. Яценко)

Фольклорист і дослідник усної народної творчості Микола Андрійович Цертелєв народився в 1790 р. в Хоролі в родині вихідців із грузинського князівського роду Церетелі. Загальну освіту отримав в маєтку свого батька. 1810 р. став студентом харківського, потім – Московського університету
Ще з дитинства він виніс захоплення українською народною піснею. У 1818 р. в журналі «Сын Отечества» М. Цертелєв публікує статтю «Про старовинні малоросійські пісні», де коротко охарактеризував їх художні особливості. А наступного року в Петербурзі вийшла збірка «Досвід зібрання старовинних малоросійських пісень», яка стала головною заслугою М. А. Цертелєва, адже нею фактично започатковувалась вітчизняна фольклористика. У передмові автор зосередив увагу на «поетичному генії» українського народу, на «силі почувань та красі зображень співців Малоросії», а також на «чистій моральності», якою завжди вирізнялись українці і яку зберігають як єдиний спадок. У збірці вперше були опубліковані зразки українських народних дум, записаних на Полтавщині від кобзарів, у тому числі думи про національно-визвольну війну на Україні 1648-1654 рр. Збірка справила великий вплив на розвиток української літератури, сприяла посиленню інтересу до України та українства.
Помер 8 вересня 1869 р.


Чурай Марія Гордіївна (Маруся Чурай, Чураївна)
Легендарна українська народна співачка і поетеса. Марусю традиційно називають "дівчиною з легенди", оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ "української Сапфо" склався під впливом літературних творів ХІХ-ХХ ст. (балад, поем, драм, повістей, романів українською, польською та російською мовами), створених на основі народних оповідань. Якщо узагальнити численні версії, то вийде такий біографічний сюжет.
 Народилася між 1625 та 1629 рр. в родині урядника козачого Полтавського охочекомонного (добровільного) полку, який у бою з польською шляхтою під Кумейками потрапив у полон і бувстрачений у Варшаві 1638 р. Марусю виростила мати. Маруся мала чарівну зовнішність, добре серце, чудовий голос, майстерно співала, складала пісні сама, мала життєрадісну вдачу. З біографічного нарису "Маруся Чурай, малоросійська співачка" письменника і журналіста О. А. Шкляревського (1837—1883):
"Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька [тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькії, мініатюрна складена], струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак. рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс".  Але не мала щастя, покохала Гриця, а він женився на іншій і Маруся помстилася, отруївши його. Суд виніс смертний вирок, але сам Богдан Хмельницький помилував її.
Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страждала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись додому, рано померла від надмірних переживань і сухот. За іншою версією, Маруся пішла з дому назавжди й померла у каятті в якомусь монастирі в Росії.
За народними переказами Маруся Чурай була страчена у 1648 р.
Марусі Чурай приписують авторство близько 20 пісень. Серед них найвідоміші: "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори" та ін. Ці пісні досі живуть у народі й користуються великою любов'ю і популярністю. В своїх пісенних баладах співачка відтворила події особистого життя – палку, але нерозділену любов до Гриця («Стелися, стелися, зелений гороше», «Чи ти, милий»). У найвідомішій пісні-баладі «Ой не ходи Грицю» відображено останні події життя Марусі, яка отруїла зрадливого коханця. Цей сюжет став основою повістей «Маруся, малоросійська Сапфо» О. Шаховського (1839), «У неділю рано зілля копала…» О. Кобилянської (1909) та багатьох інших творів, зокрема сучасного роману у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко (1979, 1983). На початку ХІХ ст. цю пісню-баладу було перекладено німецькою, французькою та польською мовами. Її використав Ф. Ліст у своїй фортепіанній «Українській баладі», а мелодію пісні «Віють вітри, віють буйні» - у фортепіанній п’єсі «Думка», які були створені під час перебування композитора в Україні. Також пісню «Віють вітри, віють буйні» І. Котляревський використав у п’єсі “Наталка Полтавка».
У 1987 р. в Полтаві споруджено Співоче поле і названо іменем Марусі Чурай. В 2006 р. у Полтаві споруджено пам’ятник Марусі Чурай.  Його автори - викладачі кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного технічного університету Д. А. Коршунов і В. П. Голуб. І, напевно, скульптурний образ Марусі Чурай - це пам'ятник ще й самої української пісні - то дзвінкої, залихвацької, завзятої, то тихої, протяжної, ліричної, то задумливої і сумної.
Див. фото
вгору

Шелухін Сергій Павлович (1864-1838)
         
                                                                       
Головне горе, що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні!
Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі
С. Шелухін

Громадсько-політичний діяч, учений-правник, історик, поет С. П. Шелухін народився 7 жовтня 1864 року на історичній Полтавщині. Закінчив Лубенську класичну гімназію та фізико-математичний (1885) і юридичний (1889) факультети Київського університету. Працював юристом у судових установах Єлизаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева, Одеси. Водночас з юридичною практикою викладав право у класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею.
На початку 1905 року С. Шелухін активно включився в національно-визвольний рух України, став членом Української партії соціалістів-федералістів (1917).  У лютому-квітні 1918 році був міністром судових справ в уряді Центральної ради, з грудня 1918 року – міністр юстиції в уряді Директорії. Будучи у складі українського уряду він активно працював над історично-правовим обгрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва.
З 1921 року С. Шелухін жив і працював у Чехословаччині. Викладав в Українському вільному університеті та в Українському високому педагогічному інституті ім. М. П. Драгоманова у Празі, був членом Українського історико-філологічного і правничого товариств.
Його перу належать понад 60 статей і книжок з історії української держави і права. Його історичні монографії «Звідкіля походить Русь» (Прага, 1929 р.), «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936 р.) відіграли надзвичайно важливу роль у спростуванні політичних спекуляцій та фільсифікацій стосовно державних та етнічно-національних термінів «Русь», «Росія», «Мала Русь», «Україна».
Помер С. П. Шелухін 25 грудня 1938 року поблизу Праги.
вгору

Ярошенко Микола Олександрович (1846-1898)

Художник-передвижник Микола Олександрович Ярошенко народився 13 грудня 1846 р. в Полтаві в генеральській родині. Він отримав блискучу освіту, поєднуючи здобуття військового фаху зі старанним студіюванням азів мистецької справи.
Творчість М. Ярошенка з перших його самостійних кроків привернула пильну увагу художньої критики. У портретному жанрі М. Ярошенко був прихильником класичного передвижницького портрета, де надавав перевагу психологічний характеристиці портретованого над антуражем, позою, вибором інтер’єру, зосереджуючи увагу переважна на обличчі, руках, які найкраще допомагали розкрити душевний стан, внутрішній світ моделі. Яскравий виразник демократичних засад передвижництва, він в образах кочегара, ув’язненого, студента, курсистки втілив справжній портрет пам’ятної епохи 70-80-х рр. ХІХ століття, досягши найвищого піднесення ідей гуманізму картиною «Всюди життя». Також М. Ярошенко виступав і як талановитий пейзажист, присвятивши більшість робіт цього жанру Кавказу.
Своє творче кредо він сформулював словами: «Я пишу те, що дає життя в цей час і мимо чого не можу пройти байдуже, а в майбутньому це запишеться в історію».
Помер 7 липня 1898 р.
Режим роботи:
Понеділок-четвер: 9.00 – 19.00
П’ятниця, неділя: 10.00 – 18.00
Вихідний: субота

Санітарний день: останній понеділок кожного місяця
Наша адреса:
36020 м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17














2009 © ПОУНБ ім. І.П.Котляревського