Пам’яті І. П. Котляревського:
віртуальний проєкт
бібліотека імені І. П. Котляревського
Електронний каталог
Сенсорний інтерфейс (Електронний каталог)
Електронна доставка документів
Віртуальна довідка
|
Пам’яті І. П. Котляревського: віртуальний проєкт |
Полтавська Обласна Універсальна Наукова бібліотека імені І. П. Котляревського |
|
Електронний каталог Сенсорний інтерфейс (Електронний каталог) Електронна доставка документів Віртуальна довідка |
          
  
|
Головний садівничий країни - так називали вихідця із мліївського меценатського роду Володимира Симиренка. Для Володимира Симиренка садівнича справа була головною метою короткого, але надзвичайно насиченого життя. З дитячих літ він працював у батьковому саду в Млієві. За книжками та фізичною працею швидко оволодів ґрунтовними знаннями з рослинництва. Уже тоді твердо переконався, що садівництво буде справді результативним, якщо базуватиметься на науковій основі. Коли Володимиру виповнилося 16 років, його батько – Левко Платонович Симиренко – довірив синові керівництво мліївським господарством. Цей іспит на самостійність він витримав блискуче, адже мав хороші організаторські здібності та вмів знаходити спільну мову з людьми. Не полишав надію на розвиток вітчизняного наукового садівництва, навіть коли кривавим вихором розгорнулися події громадянської війни. 1920 року невідомий застрелив через вікно Володимирового батька. Але плекати сади, як і ростити хліб, потрібно завжди. Ця справа не на догоду правлячому режимові, а на користь людям. Отож упродовж 1921–1922 років Володимир Симиренко читає курс загального плодівництва й веде практичні заняття у Київському політехнічному інституті. Ініціює створення на базі батьківського помологічного розсадника головних садівничих установ України – Мліївської садово-городньої дослідної станції та Центрального державного помологічного розсадника. За роки Першої світової і громадянської воєн родинний хутір був ущент сплюндрований і занедбаний. Та завдяки наполегливій праці Володимира Левковича та його товаришів-ентузіастів протягом 10 років вдалося створити у Млієві квітучу наукову установу світового рівня. Самодостатнє господарство мало власну цегельню, гідростанцію, винницю, племінне тваринництво і плодючі сади. 1926 року завершив будівництво селекційно-городнього павільйону, наступного року – величний Головний будинок у стилі українського модерну. На ці заходи вчений вклав навіть власні кошти та родинні заощадження й реліквії. – Батько був багатогранною і винятково енергійною та динамічною людиною велетенського розмаху, – розповідала донька вченого Тетяна Володимирівна Симиренко. – Його працездатність не знала меж. Природжений провідник, він запалював своїм ентузіазмом й інших. Непохитно справедливий і принциповий, він був вірним, відданим товаришем і з усіма поводився просто та рівно. На станції батько був сонцем, довкола якого все оберталося в належний кожному спосіб… Щороку площі Мліївських садів збільшувалися. Було задіяне механізоване висадження зернят дичок для майбутніх саджанців, що значно збільшило продуктивність праці. Сади віддячували щедрими врожаями. Кожної осені гори яблук лежали під наметами та в пакувальнях і вивозились в акуратних дерев’яних ящиках на залізничну станцію у Городище. Сотні селян тоді знайшли у Мліївській садстанції працю і заробіток, 70 робітників вступили до вищих навчальних закладів. Володимир Симиренко розробив широкомасштабну програму розвитку садівничої науки та реконструкції промислового садівництва, розпочав випуск перших в Україні часописів із садівництва. За його активною участю в Україні сформувалася розгалужена дослідна мережа, були відкриті факультети і кафедри плодівництва у сільськогосподарських ВНЗ. Він читав лекції у Києві, Полтаві, Умані. Під його керівництвом впроваджувалася у виробництво науково обґрунтована тривала концепція розвитку вітчизняного промислового садівництва. Тоді ім’я Володимира Симиренка було одним із найпопулярніших у науковому світі. До авторитетної думки мліївського генія прислухалися у найславетніших наукових закладах. Фактично завдяки професорові Володимиру Симиренку вперше у світовій практиці ще в 20-х роках в Україні було запроваджено державне сортовивчення плодових культур, створено широку мережу сортовипробувальних дільниць… У народі його називали Головним Садівничим країни. Філії Мліївської науково-дослідної станції діяли також у селах Дирдине й Орловець на Городищині. Ці симиренківські адреси ще недостатньо вивчені. – Найбільше запам’яталися озера, – розповідала пані Тетяна Симиренко. – Увечері, коли сонце ховалося за деревами, ми звіддаля спостерігали, як із лісу виходили косулі, дикі вепри та інші тварини пити воду. Це була дивовижна картина, коли зовсім різні дикі звірі стояли поряд, одне одного не чіпаючи, а спокійно й навіть дещо врочисто набиралися сил від життєдайної вологи… Там містився відділ декоративного рослинництва. Використовували кожну вільну від лісу і придатну для садівництва ділянку землі. Опікувалася цим господарством Віра Акселівна Сендберг. Вона була донькою шведського офіцера й онукою по материнській лінії декабриста Василя Давидова... Але повноцінно розвинутися симиренківській садівничій школі не дозволили – почався жорстокий сталінський наступ на усе українське. Оскільки Ленін колись назвав Мічуріна найкращим садівником, то якраз його ім’я і тиражували на всю потужність пропагандистської машини. А на Симиренка розпочалися нещадні гоніння, цькування в газетах і на нарадах. "Мічурінці", як завзяті авантюристи, вишукували найдріб’язковіші зачіпки, щоб дискредитувати українське садівництво. У грудні 1931 року Володимир Симиренко виступив на Всесоюзній науковій нараді проти псевдонаукових мічурінських методів, і вніс пропозицію обговорити методику прикремлівського "чудотворця". Всупереч волі організаторів наради, більшість делегатів підтримали пропозицію. Ученого підтримав і президент Всесоюзної сільськогосподарської академії Микола Вавілов. Але це не допомогло. Невдовзі розпочався остаточний розгром симиренківської наукової школи садівництва. Як на Святвечір 1920 року піднялася озброєна рука на його батька, так і Володимира Симиренка вперше прийшли арештовувати Різдвяної ночі 1933 року. Очікуючи вироку, він 10 місяців перебував у Лук’янівській в’язниці, де 55 років до того за співпрацю чекав на царський присуд і його батько. Потім, за сфабрикованими справами, його арештовували ще двічі, і 2 вересня 1938 року розстріляли. Йому виповнилося лише 47 років. Місцем останнього спочинку стала братська могила в урочищі Солянка поблизу Курська. Ім’я Володимира Симиренка безжально викреслили із фахового обігу, а наукову спадщину знищили. Її ґрунтовний аналіз в Україні навіть донині відсутній! Хоча за кордоном завжди виявляли значний інтерес. Упродовж 40–50-х років з’явилося чимало публікацій англійською та українською мовами у Західній Німеччині, США, Канаді. Велетенську роботу для збереження пам’яті про представників свого роду та поширення її серед земляків до останнього часу проводила гідна спадкоємниця слави предків Тетяна Володимирівна Симиренко. Підготував: Володимир ЧОС. Джерело: http://pres-centr.ck.ua |
Режим роботи:
понеділок-неділя: 9.00 – 17.30Наша адреса:
36000 м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17
Електронна пошта:
poltava_ounb@ukr.net
                  |
| 2009 © ПОУНБ ім. І.П.Котляревського |