Тел.: (0532) 52-17-83
Тел./факс: 56-99-30
Контакти
Ми на мапі

Головна

НОВИНИ
АНОНСИ

Про бібліотеку

Історична довідка

Запис до бібліотеки

Правила користування

Структура бібліотеки

Контактна інформація

Бібліотека у ЗМІ

План заходів

Поточний місяць

Архів

Хроніка подій

Виставки

Масові заходи

Ресурси бібліотеки

Каталоги і картотеки

Електронний каталог

Зведений каталог

Бібліотека вдячна

Видання бібліотеки

Бібліографічні видання

Видання відділу інформації з питань культури і мистецтва

Видання відділу краєзнавства

Методичні матеріали

Наукові та практичні доробки наших співробітників

Послуги бібліотеки

Користування бібліотекою

Ксерокопіювання та сканування документів

Електронна доставка документів

Визначення індексів УДК та авторського знаку

Віртуальна довідка

Програми та проекти

Отримай безоплатну правову допомогу

Інтернет для читачів публічних бібліотек

Вікно в Америку

Регіональний тренінговий центр

Бібліотеки - мости до е-урядування

Ресурси бібліотек у боротьбі з корупцією

Бiблiотечному фахiвцю

Нормативні документи

Методична діяльність

Бібліотеки світу

Бібліотеки України

Бібліотеки області

Полтавщина

Регіональні краєзнавчі ресурси

Полтавщина туристична

Видатні родини Полтавщини

Видатні люди Полтавщини

Літературно-мистецькі премії

Бібліотеки Полтавщини на сторінках обласних газет

Державні закупівлі   

Інформація для внутрішньо переміщених осіб   

 

Відділ інформації з питань культури та мистецтва

КРИТИЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ, ПОБАЖАННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ,
ВИСЛОВЛЕНІ В ПРЕСІ НА АДРЕСУ ОРГАНІВ І УСТАНОВ
КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА ПОЛТАВЩИНИ
(за І квартал 2013 року)

Центр культури  без… дозвілля / М.Ольжич // Нова година. – Решетилівка, 2013. – 30 січ.-5 лют. – С. 1, 3.

«…Незадовго до виборів у Верховну Раду підгадали відкриття Центру культури і дозвілля, якого новосанжарці чекали десять років. На це культурне диво було витрачено 2 млн. 850 тис. гривень із державного бюджету і 336 тисяч – із районного. На освяту такого масштабного «проекту» приїжджав навіть сам губернатор області Олександр Удовіченко. Очільники району тоді нахвалялися: «Ця урочиста подія – ще один крок у напрямку покращення життя новосанжарців…». От як сьогодні виглядає оте «покращення». Голова Новосанжарської РДА Сергій Шовкопляс заявив на апаратній нараді в РДА: «Ми вирішили, що робити у Центрі культури і дозвілля дискотеку для 14-річних – це неправильно! Для них можуть організовувати дискотеку в школі! А старші шкільного віку можуть скористатися послугами одного з кафе. Ми можемо озвучити? Так, у кафе «Олімпія»! Там чудовий зал. Ну і що, що далеко від центру! За міськими рамками, десять хвилин пішки – це зовсім близько!». Тобто влада хоче витурити молодь геть на задвірки селища… Як з’ясовується, на цій же нараді можна було отримати відповідь на це запитання. Голова РДА, як пише газета «Ехо», на ній згадував про те, що «нинішня молодь вживає чимало легких (може, й не дуже легких) наркотиків, ходить на танці з травматичними пістолетами. І все це, як з’ясувалося, для того, щоб пояснити: у Центрі культури і дозвілля проводити дискотеку не потрібно». Спробуйте поставити себе на місце молодих людей. Хіба це не дискредитація їхнього доброго імені з вуст чиновника?.. Звідки така інформація в пана Шовкопляса? Якщо від правоохоронних органів, то краще на цій же нараді поцікавився в їх представників, що ними зроблено для профілактики правопорушень з цього приводу. Бо інакше це виглядає як «відмазка», аби нічого не робити в районі для організації змістовного проведення дозвілля молоді. До речі, дивні висловлювання очільника виконавчої влади району не залишилися без уваги новосанжарців… Ось тільки деякі з коментарів на сайті газети: «…Навіщо було ремонтувати Будинок культури, якщо зневажати наших дітей?..», «Центр відкрили, чому ще жодного концерту не було?..», «Яка тільки дурість стверджувати, що серед теперішньої молоді в Санжарах більшість вживає наркотики… А Будинок культури, напевно, для організації дозвілля існує, а не для виступів «народних артистів» з райдержадміністрації». Різкувато, але влучно! Не помітили небайдужі одного: що такими «народними артистами» є чиновники з дипломами… педагогів. Кому ж, як не їм, найбільше личило б конкретно та по-діловому перейматися проблемами молоді, а не городити словесний тин?».

Кореспондент газети Людмила Передерій зустрілася з Надією Бутенко, «фаховим хоровим диригентом, до кінця грудня 2012 року – завідувачем Гребінківського райвідділу культури, яка охоче поділилася своїми спогадами і роздумами…». Зокрема, Надія Володимирівна розповіла: «… 2005-го мене призначили керівником відділу культури та туризму райдержадміністрації. Я багато років працювала у сфері культури й бачила усю цю «кухню» зсередини, але глибини проблеми не знала. Без фінансування немає достатнього розвитку. У нас справжня біда з творчими кадрами, колективами, у селах майже не зосталося фахівців-музикантів. Багатьох поскорочували ще в середині 1990-х. Тих, хто залишився, перевели на півставки. Боляче, коли перебуваєш на посаді керівника управління культури і не можеш впливати на цей процес, бо всі будинки культури й бібліотеки перебувають на балансі сільських рад, а отже, фінансуються з місцевих бюджетів. Сам відділ культури не є балансоутримувачем. Це весільний генерал, якого запрошують на якесь свято, наприклад, на День села. Фінансів у його розпорядженні фактично немає… Щоб підвищити статус культурницької сфери, треба, щоб у кожному будинку культури були високопрофесійні кадри – хореографи, вокалісти, фахівці з народної творчості. І щоб держава фінансувала їх не за залишковим принципом. У 2005 році в районі було сім повністю закритих Будинків культури. За час моєї роботи жодного не списали. Усі двадцять Будинків культури поки що тримаються, а районний відремонтували до 200-річчя Євгена Гребінки. У складному становищі бібліотеки. Фонди застарілі, востаннє поповнювалися ще в 70-80-х роках. Нині бувають невеликі поповнення через обласну бібліотеку імені І.П.Котляревського: десь дві-десять книг за рік. У деяких бібліотеках ще томи Леніна стояли, бо нічого було поставити. Про комп’ютери годі мріяти. Хочеться, щоб Гребінківщина не була околицею культурного життя… культуру треба не просто підтримувати, а рятувати. Добре, якби й на державному рівні це розуміли».

«5 лютого заступник голови Пирятинської РДА Андрій Малишкін відвідав Прихідьки, де побував у закладах соціальної сфери – дитсадку, клубі, поштовому відділенні, поспілкувався на особистому прийомі з жителями села… Зокрема, група учасниць художньої самодіяльності сільського клубу звернулася до заступника голови райдержадміністрації з проханням посприяти у вирішенні відразу кількох проблем закладу. По-перше, у клуб потрібно придбати нову звукову апаратуру, аби забезпечити більш якісне проведення культурно-масових заходів… Ще одна проблема сільського клубу – холодна сцена. Приміщення залу, де розташовуються глядачі, отоплюється за допомогою дров’яного котла. Але цього тепла недостатньо для того, щоб обігріти і сцену, де виступають самодіяльні артисти, серед яких і діти. Завідуючий клубом Михайло Олексенко наголосив, що до цього сцену обігрівали побутовим електрообігрівачем, який приносили з дому. Але ж це – не метод вирішення проблеми, потрібно придбати обігрівач типу «УФО», який би належним чином обігрівав сцену та тих, хто на ній виступає».

«На підсумковій нараді працівників культури (яка проходила у лютому у Диканьці) йшлося про те, чого вдалося досягти за минулий рік працівникам цієї галузі, а також накреслено плани на майбутнє… Заступник голови Диканської РДА Віталій Перехрест, який взяв участь у роботі підсумкової наради, зупинився на недопрацюваннях у роботі підрозділів галузі культури. Зокрема, недостатня участь районної бібліотечної системи у конкурсах на здобуття грантів, які дали б змогу покращити роботу бібліотек. Великою проблемою залишається аварійний стан приміщення картинної галереї імені М.Башкирцевої, планується перенести її в іншу будівлю. Вдалося завершити ремонт фасаду РБК, далі продовжаться необхідні роботи у глядацькій залі. Як не важко, але районна влада не випускає з поля зору проблеми галузі культури. Потрібно зберегти те, що маємо, працювати над розвитком нових форм і методів роботи».

У Нових Санжарах відбулося відкриття оновленого центру культури і дозвілля. З цього приводу кореспондент газети «Світлиця» Катерина Коровайна зустрілася з директором центру Олександром Торбіним. Олександр Вікторович зазначив, що нарівні з досягненнями існують і окремі недоліки, зокрема, щоб районний заклад культури запрацював на повну силу «потрібна велика потужність електроенергії – більше ста кіловат, аби працювала, як слід, вентиляційна система, що слугує і для опалення, і для вентиляції. Є прекрасна звуково-світлова апаратура, та на відкритті закладу її вмикали лише частково. Кошти вже виділені – навесні будуть проводитися земляні роботи… Також слід виконати деякі роботи по протипожежній безпеці… Є і приміщення для занять естрадного, хореографічного колективів, для тих, хто творить рукотворні дива. А от один зал орендує дитяча спортивна школа, де її вихованці займаються дзю-до. Нині він дуже потрібен для танцювального колективу, адже зараз використовується кімната для декорацій, та вона замала для танців… Проблема дискотеки для молоді – ніби ми не хочемо, аби в центрі культури і дозвілля була дискотека – просто надумана. Для цього знайшли вже інше приміщення в райцентрі, де молодь почуватиме себе, як належить».

«Керівництво Диканського району стурбовано тим, що приміщення картинно галереї імені Марії Башкирцевої почало руйнуватися. Однак, кажуть, витрачати гроші на ремонт – все одно, що на вітер пускати. Районній галереї уже понад 100 років. Але не тільки пенсійний вік будівлі призвів до її аварійного стану, припускає голова районної державної адміністрації Юрій Оніщенко: «Причин цього може бути дуже багато. Наприклад, просадка ґрунтів, тому що у селищі досить багато підземних ходів, і десь, можливо, пішли підвали або підмивання. Адже сьогодні вже видно неозброєним оком, що один із кутків цього приміщення почав просідати». Але для того, щоб провести наукову експертизу, за словами Юрія Володимировича, потрібні чималі кошти – в межах 100 тисяч гривень. А що вже говорити про суми, необхідні для реконструкції старого приміщення. Тому витрачати на це гроші – все одно, що пустити їх на вітер, вважає керівник району. Раціональніше було б перемістити галерею у нову будівлю. Проте така можливість з’явиться лише у перспективі, коли будуть зводити районний центр зайнятості зі скляним фасадом – в одному крилі цього приміщення можна було б розташувати і галерею. А допоки прораховують усі варіанти вирішення цієї проблеми, мізкують іще над однією: де зберігати дорогі картини далі. Юрій Оніщенко зауважує: «У нас, до речі, є картини, які за комерційними цінами в антикварних салонах Києва коштують десятки тисяч доларів. І, відверто кажучи, в мене немає великого бажання переміщувати їх, скажімо, в Полтавську галерею мистецтв на зберігання, тому що ми їх до кучі можемо тоді не зібрати. Тож ці питання залишаються поки що відкритими».

вгору

«У Великій Кручі  стоїть столітня двоповерхова будівля старої школи, славетна тим, що тут колись навчався Микола Боголюбов. Приміщення пустує, хоча й знаходиться в задовільному стані. Сільський голова Світлана Харченко непокоїться, що будівля може зруйнуватися, так і не прослуживши людям. На сьогодні це приміщення знаходиться на балансі районної ради й сільська рада вирішує питання передачі будинку в свою власність. На першому поверсі, за словами С. Харченко, за кошти сільської ради у цьому приміщенні можна було б облаштувати сільський музей, а на другому – кімнати для дитячої творчості, адже підростаючому поколінню потрібно забезпечити змістовне дозвілля».

У місті створили комітет з порятунку історичної будівлі / За матеріалами ЗМІ // Вечірня Полтава. – Полтава, 2013. – 23 січ. – С. 2.
«Група ентузіастів, серед яких архітектори, краєзнавці, підприємці, журналісти тощо, об’єдналися в комітет порятунку будівлі Петровського Полтавського кадетського корпусу, будівля якого в центрі міста стоїть пусткою та лякає перехожих вибитими шибками вже 20 років. У першочергових планах громадських активістів – розробка проекту та пошук грошей на проведення робіт з консервації. Члени комітету хочуть залучити громадськість для відновлення корпусу та провести там навесні та влітку кілька суботників. Крім того, вони домагаються того, щоб міська влада прийняла на баланс цю будівлю та несла відповідальність за її стан».

Студент архітектурного факультету Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка Дмитро Макуха у своїй статті розповів про одного з дослідників нашої минувшини Івана Францовича Павловського. Згадуючи його вагомий вклад у дослідження історії Полтави, автор статті пише: «Виникає логічне запитання: а як же сьогодні вшановано видатного вченого? Чи створено його персональний музей, де були б зібрані рукописи, особисті речі, фотографії? На сьогодні в Полтаві маємо чимало музеїв, присвячених певним особистостям, що працювали на теренах нашого славного міста. Більшість таких музеїв розташовані у маєтках видатних людей… Чому така доля оминула Івана Павловського? Чи можливо створити музей-садибу батька архівної, музейної, краєзнавчої справи Полтавщини?.. Будинок Івана Францовича, у якому він проживав із сім’єю і де відійшов у вічність, був розташований на розі нинішніх вулиць Пушкіна і Ватутіна і мав адресу: вул. Пушкіна, 70/16-а… Подальша доля будинку трагічна… Садиба Павловських була втрачена назавжди у 1995 році. За час експлуатації, як видно із планів, що робились під час інвентаризації, вона пережила низку перепланувань і втратила свою оригінальність. Зараз на тому місці, де стояв будинок Івана Павловського, ростуть дерева, жодної споруди саме на цьому місці немає… Невідомо, чи з’явиться в Полтаві колись музей-садиба Павловського, але можна було б увічнити Івана Францовича іншим чином. У 2011 році було написано лист-звернення до Полтавської міської ради із проханням назвати загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №38 іменем вченого, бо саме заради її будівництва було зруйновано будинок. Тоді на цей запит відповіли відмовою. Можливо, варто його повторити, підкріпивши звернення фактами і думками авторитетних науковців? Вважаю, що це було б справедливо щодо втраченої сторінки історії Полтавщини та світлої пам’яті Івана Павловського».

вгору

«Громадськість обласного центру, не бажаючи більше миритися з тим, як на очах полтавців гине будівля Петровського кадетського корпусу, яка завжди вважалася окрасою центральної частини міста, вирішила сама зарадити ситуації. Справді, історична будівля варта того, щоб на її порятунок стали полтавці, котрим не байдуже, у якому стані перебувають пам’ятки архітектури в їхньому рідному місті. Відомо, що доля кадетського корпусу зазнавала серйозних випробувань. Але навіть у часи революцій і воєн будівля виживала разом із полтавцями, постаючи з руїн і нагадуючи своїм величавим виглядом про славні традиції полтавської громади. Проте, як не прикро констатувати, найбільшої шкоди унікальна споруда, вік якої 173 роки, зазнала в часи незалежної України. Минуло вже майже двадцять років відтоді, коли окраса міста й гордість полтавців стала непотрібна міській владі. І нині все ще добротні приміщення колишнього кадетського корпусу муляють очі городянам та гостям міста вибитими шибками та вкрай занедбаним станом.  Цими днями, за ініціативи групи полтавців,  у місті створено громадський комітет із порятунку будівлі Петровського кадетського корпусу. Його координатор, Борис Тристанов, розповів кореспонденту «ВП», що в комітеті об’єднано майже двадцять осіб — архітектори, громадські активісти, журналісти, краєзнавці тощо. Серед завдань, які поставили активісти перед собою, два першорядні. Борис Тристанов говорить: «Спочатку ми хочемо відновити охоронну дошку, яку викрали з будівлі корпусу, і яка сповіщала, що приміщення Петровського кадетського корпусу є пам’яткою архітектури. Є вже її макет, домовленість про виготовлення в Полтаві. До речі, її зроблять із пластмаси… Наступним нашим завданням стане консервація будівлі. Ми обстежили всі приміщення корпусу й зробили висновок, що хоча всередині все вже розікрали, але сама будівля ще в досить доброму стані. Найпекучіших проблем дві — ліквідувати наслідки й причини протікань та відновити купол  домової церкви, який згорів під час нещодавньої пожежі. Архітектори готові на громадських засадах розробити його проект…». За словами координатора громадського комітету, зробити все це цілком реально. Була б на те воля міської влади, яка 2004 року продала  приватній особі історичну будівлю, а тепер нібито зуміла знову відсудити її в однієї з київських фірм. Борис Тристанов каже: «Така ухвала Господарського суду справді є. І датована вона ще 2011 роком, але й досі унікальну споруду не прийнято на баланс міста. Тож вона, як і раніше, без нагляду». Координатор громадських активістів ділиться задумками: « Плануємо до наступної зими консервацію будівель корпусу зробити. Гадаю, що знайдемо й 2—3 мільйони гривень на це… До речі, Борис Тристанов — відомий краєзнавець — на своєму сайті «Історія Полтави» так висловлює своє ставлення до безпорадності влади, яка за два десятки років так і не спромагалася дати раду проблемі й вберегти унікальну історичну пам’ятку:  «Прикро, але ми, нащадки, своє місто не зберегли. Місто, в якому живемо, це вже не Полтава, а так «євромісто». Причому «євро» — тільки географічно, а «місто» — тільки за розміром. Ми можемо встановити тисячі пам’ятників очільникам міста і тисячі меморіальних дощок на їхню честь, ми можемо назвати їхніми іменами всі вулиці міста, ми можемо навіть дати Полтаві одне з їхніх імен. Але це не змінить ситуацію на краще. Полтава все одно втрачає своє обличчя, з «колиски української культури» невпинно стає її домовиною. На наших очах публічно відбувається профанація гасла перетворення Полтави на центр духовного та культурного відродження, проголошеного ще на початку 1990-х. Полтавська влада останні років двадцять опускає Полтаву до свого культурного рівня. Згадуючи метаморфозу російського слова «кофе», скажу, що Полтава, це вже не «вона», а «воно». Із владою та її культурним рівнем мені все зрозуміло… Я — не архітектор, я не маю до архітектури фахового відношення. Але навіть я розумію, що не можна будувати багатоповерхівку поряд із Круглою площею. Не можна паплюжити рідне місто лише для того, щоб забудовник отримав тимчасові надприбутки, а кілька сімей — вид зі своїх квартир на монумент Слави. Не можна нічого будувати поряд зі школою мистецтв. Не можна заробляти гроші й задля цього паплюжити рідне місто. Не можна знищувати будівлю Полтавського кадетського корпусу. Тому що без неї не буде Круглої площі — окраси нашого міста. Я не знаю, задля якої мети можна так паплюжити рідне місто. Заради чого все це робиться? Заради грошей, посад, хороших стосунків із можновладцями? Усе це рано чи пізно закінчиться, а сором залишиться. Подивіться на фотографії корпусу 1943—1944 років. Порівняйте їх із нинішнім станом будівлі. Вражаюче схожа руїна після пожеж Другої світової війни та розгулу безвідповідальності, вседозволеності можновладців-тимчасовців кінця ХХ початку ХХІ століття. Я розумію, у якому глухому куті опинилася зараз міська влада в результаті вкрай невиважених рішень щодо унікальної будівлі Полтавського кадетського корпусу. Дехто з тих, хто приймав антиполтавські, антигромадські рішення, вже за обрієм нашого буття. Вони пішли, залишивши нам складну, проблемну ситуацію, яку вже час розв’язувати спільними зусиллями влади, громадян, професіоналів та нормальних, цивілізованих бізнесменів-інвесторів. Кадетський корпус має для Полтави настільки велике суспільне значення, що влада більше не має права вирішувати його долю кулуарно, за спиною містян. Потрібно розпочинати публічні громадські обговорення подальшої долі споруди. На мій погляд, треба відмовитися стосовно корпусу від чисто бізнесових проектів. У ньому не повинно бути торгово-розважального чи офісного центрів. Таких закладів у місті достатньо. Нам не вистачає найважливішого — культурних осередків для всіх вікових груп полтавців та гостей міста. Тому найбільш доцільним уявляється трансформація кадетського корпусу на мистецький корпус (на кшталт Мистецького арсеналу в Києві), в якому будуть зосереджені виставкові й концертні зали, художні майстерні, медіа-бібліотека, театральні студії, музеї сучасного мистецтва історії Полтави тощо. Підсумком громадського обговорення можуть бути й інші ідеї, але я переконаний, що нашому місту вкрай потрібен саме культурно-мистецький проект. Його реалізація може стати початком культурного відродження Полтави. Може, тоді ми самі собі зможемо сказати: «Ще не вечір!».

Почесний краєзнавець Національної спілки краєзнавців України, полтавець Валерій Волосков звернувся з відкритим листом-зверненням до депутатів міської ради Полтави (опублікованим у газетах «Вечірня Полтава» від 6 лютого ц.р. та «Полтавська думка-2000» від 7 лютого ц.р.) в якому наголосив на  важливості достойного вшанування жертв Голодомору, а також зокрема зауважив, що : «Пам’ятники або пам’ятні знаки жертвам українського Голодомору встановлено в Австралії, США, Австрії, Канаді, Аргентині, Угорщині, Бельгії та багатьох населених пунктах України. Найпотужнішого геноциду в Україні було завдано Полтавщині… Не випадково, що перший в Україні Курган вічної скорботи, присвячений тим трагічним подіям, відкрито саме на Полтавщині, біля Лубен. А що ж обласний центр? Що Полтава, з вулиць якої в кінці березня 1933 року лише за одну добу підібрали 1043 тіла загиблих від голоду людей? Вона, духовна столиця України, пам’ятає такі історичні факти своєї історії?... Наразі в Полтаві знаходиться єдиний в місті скромний пам’ятний знак загиблим під час Голодомору односельцям, встановлений на подвір’ї Свято-Покровської церкви Київського патріархату за кошти громадянина США, у минулому полтавця І.І.Медяника. Полтава конче потребує бодай скромного, але «адресного» пам’ятного знака, присвяченого трагічній пам’яті полтавців, котрі потрапили свого часу під безжальну косу сталінських скорботних жнив 1932-1933 років. Наш обов’язок перед предками вимагає, щоб таке пам’ятне місце скорботи (нехай скромна меморіальна дошка) неодмінно з’явилося в Полтаві, щоб можна було куди покласти квіти пам’яті тим рідним, чиїх могил уже не віднайти».

«На початку лютого Гребінківщина відзначила 90-річчя від дня народження та 70 років від дня героїчного подвигу свого земляка, Героя Радянського Союзу Григорія Кагамлика. Відбулися урочисті заходи в Гребінці та рідному селі Героя – Слободо-Петрівці… Голова Гребінківської районної ради ветеранів Валентин Неруш розповідає: «Коли ми поїхали покладати квіти в Слободо-Петрівку, я сподівався, що побачимо музей Григорія Кагамлика. Коли зайшли в Будинок культури, то побачили щось схоже на відомий дім Павлова після Сталінградської битви. Дах провалений, стіни позатікали, аж страшно туди зайти. Раніше там справді був музей Кагамлика. Після того, як Будинок культури став аварійним, частину експонатів перенесли до місцевої школи й організували там невеликий куточок. Як могло так статися, що про нашого земляка, Героя Радянського Союзу, на прикладі якого треба виховувати молоде покоління, показати майже нічого? У сільської ради для облаштування музею недостатньо коштів. Це питання треба порушувати на рівні Верховної Ради, бо це ж наша історія. У нас були різні влади, та досі в Гребінці немає навіть Алеї солдатської слави…». У рідному селі Григорія Кагамлика – Слободо-Петрівці (Гребінківського району) – лишилося приміщення школи, у якій навчався майбутній Герой. Це добротна будівля зі стінами майже метр завтовшки і стелею близько чотирьох метрів заввишки. Такі будинки зазвичай  переживають не одне людське покоління. Цей також два роки тому «відсвяткував» своє 100-річчя… В одному крилі будівлі вже близько десяти років розташована сільрада, а частину іншого займає затишний дитячий садок, в якому виховують 12 дітей. Однак ближче знайомство з будинком шокує: його ліву бічну стіну пронизує велика тріщина… Одного разу прорвало водопровідну трубу, вода поступово підмила стіну, важкий куток потягнуло вбік – і будівля репнула. Певний час вона стояла «безхозною», і люди встигли її трохи розтягти. А років десять тому, коли в попередньо «підмарафечене» приміщення в’їхали сільрада, а пізніше – й дитсадок, сюди повернулося життя. Сільський голова Віталій Колісніченко сказав: «Будівля частково аварійна… Нам хоча б 120 тисяч знайти – щоб куток у будівлі поправити. Ми у ній і музей Кагамлика розмістили б». Сільському Будинку культури, побудованому в 1968-му році до 25-річчя подвигу Григорія Кагамлика, по-своєму не пощастило. Як пояснив Віталій Колісніченко, коли розпадався колгосп, ті об’єкти, що не давали прибутку, скинули на баланс сільради. Треба було щось робити з обідраним клубом (у цьому винен не тільки час, а й самі селяни)… Із сільського бюджету заплачено 67 тисяч гривень за виготовлення проекту, який досі не реалізований, бо ремонт будівлі коштує 6-7 млн. грн. Віталій Іванович вважає, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. Рятувати потрібно, насамперед, 100-річну школу, яка ще сміливо простоїть століття. А щодо музею Григорія Кагамлика… Громада робить, що може… Хотілося б, щоб і до нас приїжджали люди, які цікавляться історією, і нам не було соромно за свою Слободо-Петрівку».

Постраждав не лише Ленін, а й Крупська / В.Скобельський // Полтавський вісник. – Полтава, 2013. – 1 берез. – С. 23.
«У ніч з суботи на неділю (24 лютого) невідомі вандали пошкодили пам’ятник вождю світового пролетаріату в селі Жовтневе Решетилівського району. Цей монумент був унікальний тим, що на ньому не просто Ленін, а… сімейна пара Ульянових: Володимир Ленін зі своєю дружиною Надією Крупською. Причому виготовлені вони на повен зріст. Подібних пам’ятників, кажуть, навіть у всьому колишньому Радянському Союзі було лише кілька. А той, що у Жовтневому, спорудили свого часу на кошти колгоспу ім.Ульянова. Невідомих вандалів, які повідбивали «голови» і Леніну, і Крупській, нині шукає міліція. Порушено кримінальне провадження. Але складність розслідування полягає і в тому, що акт вандалізму могли вчинити не лише місцеві, оскільки Жовтневе – це ще й залізнична станція «Решетилівка». Інформація про вандалізм була опублікована також у газетах «Зоря Полтавщини» від 1 березня ц.р. (стаття Б.Лебедя «Пошкоджено пам’ятник Леніну і Крупській») та «Вечірня Полтава» від 6 березня ц.р. (стаття Є.Брижа «У Решетилівському районі обезголовили пам’ятник Леніну та Крупській»).

Пам’ятник Архипу Тесленку потребує ремонту / В.Іщенко // Події та коментарі. – Полтава, 2013. – 8 берез. – С. 4.
Мешканець Лохвиці Іван Юхименко розповів про вшанування у Лохвиці пам’яті письменника Архипа Тесленка та урочистості біля пам’ятника письменнику, який було встановлено у 1974 році біля районного Будинку культури. Інший житель Лохвиці, Микола Голінко, розповів про стан цього пам’ятника зараз: «Нашій владі нема діла до вшанування пам’яті таких людей. Цей постамент вже давно ніхто не чистить і не ремонтує. А він уже починає руйнуватися (Микола Голінко показує на підошву пам’ятника, що потроху кришиться. Через забруднення нині скульптура має сіро-зелений колір). Ні парканом пам’ятник не огороджений, ні клумб поряд немає. Звертаємося до місцевої влади, щоб допомогла впорядкувати архітектурну пам’ятку про нашого видатного земляка».

вгору

Ініціативу підтримали / Т.Кулинич // Вечірня Полтава . – Полтава, 2013. – 13 берез. – С. 2.
Голова Спілки екскурсоводів Полтавщини Тамара Кулинич за дорученням спілки написала лист у газету «Вечірня Полтава»: «Полтавська обласна громадська організація «Спілка екскурсоводів» гаряче підтримує ініціативу Почесного краєзнавця України, лауреата Премій імені Самійла Величка та імені Миколи Ярошенка, члена Спілки Волоскова Валерія Федоровича щодо вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років у духовній столиці України – місті Полтаві. Декілька років тому громадськість Полтави на пустирі (вул.Шолом-Алейхема) висадила калиновий гай на знак вшанування жертв Голодомору. Той гай знищено, і нічого в Полтаві не нагадує про ті страшні події. Маємо надію, що влада прислухається до ініціативи Валерія Волоскова».

«Міський парк Скорботної матері цими днями привернув до себе увагу обласних посадовців та громадських активістів. Але тепер не тому, що там, вочевидь, затяглися ремонтні роботи на каналізаційному колекторі, через що парк розрили вздовж і впоперек екскаватором, а через необхідність нарешті віддати належну пошану десяткам тисяч полтавців та полоненим червоноармійцям, котрих у часи фашистської окупації Полтави там масово розстрілювали. У парку встановлено пам’ятник та пам’ятний знак як пам’ять про убієнних фашистами полтавських євреїв та тисячі військовополонених. Але, як вважають представники громадськості, саме місце розстрілу та масового захоронення і нині ніяк не позначено. А такої великої братської могили на Полтавщині, очевидно, більше ніде немає. Сумно констатувати, але через те страшне місце сьогодні призвичаїлися їздити автомобілісти та протоптали стежки, аби ходити навпростець, жителі вулиці Пушкарівської. Час вже владі подумати про впорядкування парку та встановлення на місці масової страти меморіального знаку, кажуть полтавці. Хоча б до 70-річчя звільнення Полтави та області від фашистських загарбників. 13 березня в паркові заступник голови Полтавської облдержадміністрації Валерій Пархоменко провів робочу нараду, на якій чиновники та члени Громадської ради при облдержадміністрації радилися щодо встановлення там меморіального знаку та впорядкування його території. За нарадою спостерігали й тамтешні жителі, які зібралися біля тих, хто має вирішити долю занедбаного парку. Перед початком наради Валерій Пархоменко розповів журналістам про мету заходу просто неба та плани обласної влади:
«До керівництва облдержадміністрації звернулися члени Громадської ради з пропозицією встановити на місці трагічних подій меморіальний знак. Зокрема, на місці масового розстрілу німцями полтавців: як цивільного населення, так і полонених військовослужбовців. Я вважаю нашим святим обов’язком довести до логічного завершення облаштування цього трагічного місця, бо це наш біль… Також ми маємо не допустити в майбутньому вандалізму та варварства. Якщо ви подивитеся на знак, то побачите, що його знову хтось обмалював фарбою, що свідчить про духовне спустошення людей, котрі знають, що тут святе місце, але все одно так поводяться…».

Про історію парку та трагічні події, які там відбувалися під час війни, чиновникам розповів полтавський краєзнавець Віктор Дмитренко. Він багато років свого життя віддав дослідженню тих трагічних сторінок Полтави та буквально по крихтах збирав свідчення про загиблих на тому місці… Приміром, на його листи відгукнулися родичі розстріляного червоноармійця, які нині проживають у Сумах. Вони хочуть приїхати до Полтави і вклонитися пам’ятнику, де знайшов останній притулок їхній дід. Але, констатував Віктор Михайлович, довелося попросити їх почекати, бо, якщо сторонні люди побачать, у якому жахливому стані сьогодні перебуває парк і, зокрема, місце розстрілу та братська могила, то буде соромно дивитися їм в очі. Валерій Пархоменко дав доручення посадовцям, котрі брали участь у нараді, вивчити шляхи вирішення всіх питань, пов’язаних із впорядкуванням парку та, зокрема, місця масового розстрілу. Обласна влада має намір встановити там і пам’ятний знак — не пізніше вересня 2013 року, коли на Полтавщині відзначатимуть 70-річчя визволення краю від фашистських загарбників. Він також запропонував для запобігання актам вандалізму над пам’ятниками встановити в паркові камери відеоспостереження».

Геннадій Романець із Нових Санжар написав лист до газети «Зоря Полтавщини», у якому висловив пропозицію про увіковічення пам’яті видатного вченого-природознавця Василя Докучаєва та членів його експедиції – Володимира Вернадського, Костянтина Глінки, Андрія Краснова, Франца Левінсона-Лессінга та інших, які у 1888-1892 роках проводили дослідження ґрунтів Полтавської губернії і збиралися у штаб-квартирі у старому будинку по вулиці Піонерській: «Новосанжарці старшого віку пам’ятають старий будинок на вулиці Піонерській… Зведений він був на початку 80-х років ХІХ століття і належав спершу козаку Івану Півню. Дещо згодом, у 1888-1892 роках, у цьому будинку знаходилася штаб-квартира наукової експедиції Василя Докучаєва, яка провела дослідження ґрунтів Полтавської губернії… Учені Полтавського сільськогосподарського інституту Володимир Муха, Валентин Помогайбо, Віктор Самородов та інші у 80-х роках минулого століття зверталися до керівників селища, Новосанжарського району, всіх, кому дорога історія та культура нашого краю, з проханням зберегти цю садибу, зробити все для її порятунку та відновлення. Висловлювали думку про доцільність створення музейного комплексу на базі штаб-квартири експедиції Василя Докучаєва. Проте, як це часто буває, влада виявилася глухою до звернень науковців. Пожежа, що сталася 3 січня 1989 року, вщент зруйнувала цю історичну будівлю. І сьогодні в селищі ніщо не нагадує про те, що колись тут жили і працювали всесвітньо відомі учені Василь Докучаєв, Володимир Вернадський та інші знані у світі природознавці. Та ще не все втрачено. За рекомендацією учених-аграрників Полтавського сільськогосподарського інституту студент Михайло Скрипник у 1989 році створив план будинку та генеральний план садиби по вулиці Піонерській у селищі Нові Санжари, де у 1888-1892 рр. зупинявся Василь Докучаєв і члени експедиції з дослідження ґрунтів Полтавської губернії. Тож сьогодні є можливість увіковічити пам’ять про перебування у нашому селищі видатних учених. Щоб це сталося, потрібні, кажучи словами Василя Васильовича Докучаєва: «добра воля, освічений погляд на справи і любов до землі».

вгору

«Більше року в райцентрі Пирятин не працює єдиний кінотеатр «Родина». Останній кіносеанс тут відбувся в грудні 2011-го. Після того двері зачинили на замок. Пенсіонер Володимир Романенко протягом багатьох років був незмінним директором Пирятинської районної дирекції кіновідеомережі. Він розповідає: «Понад два роки я веду боротьбу за збереження кіно в районі. Поки що нічого не вийшло. Місцева влада, по суті, проігнорувала указ президента «Про заходи щодо сприяння розвитку національної кінематографії», яким передбачено підтримку та розвиток національної кіновідеомережі. Були й відповідна постанова Верховної Ради та лист Кабінету Міністрів, які заборонили продаж кінотеатрів». В останні роки в приміщенні кінотеатру «Родина» за борги відключали тепло, були перебої із зарплатою. Свого часу Володимир Романенко обслуговував ще й кіноустановки в селах Пирятинщини. Районна влада навіть планувала щорічно виділяти на розвиток мережі по 40 тис. грн. Однак ці гроші так і «застрягли» на папері. Лише 2008-го виділили 18 тис. грн.  Володимир Іванович нарікає: «21 вересня 2011 року на сесії Пирятинської райради прийняли протизаконне рішення про припинення діяльності юридичної особи – районної дирекції кіновідеомережі. Згодом мене як директора скоротили. Кінотеатр передали на баланс районного відділу культури. Я відразу сказав: тепер кіна не буде. В інших районах сталося те саме». У пирятинському кінотеатрі показували радянські, російські, українські й навіть найсвіжіші голлівудські стрічки. На сеанси приходили від кількох осіб до сотні. Володимир Романенко каже: «Люди засуджують закриття кінотеатру, просять, щоб кіно було. Я зібрав по району півтисячі підписів, передав їх владі, але на сесії райради про них навіть не згадали. А торік улітку голова облдержадміністрації Олександр Удовіченко приїжджав у Пирятин і обіцяв зберегти кінотеатр. Я й до генпрокурора звертався. І скрізь мені відповідали, що таких закладів не можна закривати». Нині «Родина» в дуже занедбаному стані. Батареї опалення (300 секцій) і труби повирізали. Кіноінженер припускає, що на приміщення хтось накинув оком, адже розташоване воно в центрі міста. А тому мало ймовірності, що кінотеатр повернуть громаді. Утім, ч.2 ст.23 закону України «Про культуру» забороняє приватизацію закладів культури, які забезпечують соціальні нормативи у сфері обслуговування населення. Отже, знову – порушення законодавства! Чоловік продовжує: «Районну раду я називаю антидержавною, антинародною. Вона не виконує державних документів. Я б іще дві тисячі підписів назбирав... А міська рада взагалі в стороні. Звертався до неї з питанням щодо передачі кінотеатру в комунальну власність міста. Там категорично відмовили. Станцію юних техніків також хотіли ліквідувати, а потім передали в комунальну власність, і тепер вона нормально працює, фінансується…». Від ліквідації кіновідеомережі потерпає насамперед село, у якому найрозповсюдженіші розважальні заклади – шинки. Може, натомість людям дали щось інше, корисніше? Запитання риторичне.  Начальник районного відділу культури Тамара Білоброва говорить: «На сесії Пирятинської райради 5 березня прозвучало, що будівельна компанія, яка взялася ремонтувати приміщення кінотеатру, у зв’язку з фінансовою скрутою розірвала угоду. За оренду платили нам п’ять тисяч гривень у місяць. Тепер готуємо документи на його приватизацію, звісно ж, за дозволом Міністерства культури. Є люди, які його придбали б і збудували б там те, що треба – без зміни цільового використання. Там має бути кінозал на 60-70 місць. Ми хочемо це зробити швиденько, бо бюджетних коштів немає, а потрібно десь 2,8 мільйона гривень. Місце там гарне, у центрі. Був би заклад культури та дозвілля. У нас же нічого такого в місті немає. Батьки возять дітей у Лубни, Прилуки. Сподіваємося, що все пройде відповідно до чинного законодавства. А поки що, з 1 квітня, будемо демонструвати фільми в районному Будинку культури. Свідоцтво вже взяли через обласний кіновідеопрокат, щоб не було ніяких питань. Відділ культури засклив у кінотеатрі «Родина» вікна, бо споруда в центрі повинна мати пристойний вигляд. Але молодь час від часу їх трощить. Ми постійно перевіряємо, у якому стані приміщення. Бо теж хочемо, щоб воно знову служило людям».

вгору

Понеділок-п'ятниця: 9:00 – 17:30,
Неділя: 9:00 – 17:30.

Вихідний: субота

36000 м. Полтава, вул. Небесної Сотні, 17

poltava_ounb@ukr.net