«І тоді Шевченко відозвався до всіх дітей України – не тільки до «живих» своїх сучасників, але й до «ненароджених», грядущих поколінь українських, отже і до нашого покоління – цілою низкою політичних поем («Розрита могила» , «Сон», «Чигирин» «Єретик», «Кавказ», «Холодний Яр», «Великий льох», «Посланіє», «Суботів»), ставлячи на перше місце справу національного визволення України, закликаючи всіх українців до прозріння, поправи, повернення і єднання на вірну службу єдиній Україні, вказуючи єдиноправильний шлях революційної боротьби за українську, від нікого незалежну, самостійну державу, бо тільки

                                         В своїй хаті своя правда

                                         І сила і воля!

 Він у серцях розпалював вогонь своєї глибокої пророчої віри: «встане правда, встане воля»…Встане Україна!»

 Шевченко – Вчитель, Повстанець, Самостійник, Пророк України!».

 (З книги О. Орленка «Шевченко проти Москви», 1949 рік (Чужина, передрук підпільних матеріалів.)

У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського вкотре про Шевченка зустрілись поговорити полтавці та гості міста. І вкотре знайшли у його творчості чимало посилань та передбачень про нині наболіле. І усвідомили велич направду особливого українця з ХІХ століття, якого з усім його творчим надбанням не знищила й не знищить жодна система, тож, чому б  і не вважати його нашим духовним оберегом сьогодні?

З початком війни в Україні з 2014-го року українці все більше розуміють послання поета, а цитати з його творів  повсякчас надихають і воїнів на фронті, і в тилу. Переосмислити «Заповіт» навіть трохи моторошно у зв’язку з уже пережитим,  бо ж як він заповів, так і стається:

  «Поховайте та вставайте,

  Кайдани порвіте.

  І вражою злою кров’ю

  Волю окропіте!».

Чому лише зараз, або вкотре саме так, і чому нічого не змінилось в українській історії з її споконвічним ворогом?

Ці та інші питання порушували на зустрічі, слухаючи різних експертів: аспірантку Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Лілію Солодку, композиторку (голову обласного осередку Національної спілки композиторів України) та викладачку Полтавського фахового коледжу мистецтв ім. М. В. Лисенка  Тамару Оскоменко-Парулаву, доцента кафедри Урбаністики Університету будівництва та архітектури, що у м. Харків, нині - доцента кафедри дизайну Інституту культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, що у Полтаві, кобзаря Назара Божинського (Назара Чорношличника), і модераторку заходу - завідувачку відділом соціокультурної діяльності бібліотеки Анастасію Горбаньову.

Лекція-роздум на тему завжди актуального пророка Шевченка промайнула на одному диханні, своє розуміння сучасного  Кобзаря виступаючі пропагували з різних ракурсів.

Прозвучала і музика на текст «Заповіту» полтавця Гордія Гладкого, написана ще у 1870-му році (у хоровому виконанні), та сучасна інтерпретація «Заповіту» вже у 2014- му у виконанні львівського фольк-рок оркестру «Тарасова ніч» (композитор - Іван Нишпора).

Згадали і про простреленого з автомату Калашникова «Кобзаря» у 2015-му, книжку, що була знайдена в селищі Піски Донецької області та намальовану в ній карту розташування позицій. Поміркували над тим, чому й досі у 2023-му вороги намагаються пам’ятник Шевченкові на тимчасово окупованій території собі присвоїти.

Своє відчування Шевченка запропонував присутнім кобзар Назар Чорношличник, загравши кілька творів на його слова і про нього, доповнивши виступ цікавими фактами про  унікальну збережену під час війни  матеріальну спадщину Тараса.

Запропонували гостям і книжкову виставку з фонду бібліотеки, а також аудіозаписи до 200-річчя з дня народження Т. Шевченка (з сектору нотних видань та звукозапису), і виставку унікальних листівок, конвертів із зображенням Шевченка, статей з газет та журналів різних часів з колекції полтавця Юрія Меліхова.