В рамках проєкту «Музичні обрії Полтави і Полтавщини» у відділі мистецтв ПОУНБ імені І. П. Котляревського відбулася творча зустріч «Музичний літопис часу» – життя і творчість композиторки Тамари Парулави (Тамари Оскоменко-Парулава)  (до 40-річчя творчої діяльності).

Усі небайдужі до сучасної української класичної музики отримали унікальну нагоду дізнатись подробиці з життя та творчості полтавської композиторки, баяністки, музикознавиці, драматурга, лібретиста, педагога, культурно-освітньої і музично-громадської діячки, яка добре відома у музичних колах України, але надто скромна, щоб повсякчас представляти себе на широкий загал.

Вперше у 40-у річницю творчої діяльності, більше ніж через рік після круглого ювілею, що відзначила напередодні повномасштабної війни в Україні (22 лютого 2022 року) Тамара Георгіївна нарешті наважилась багато і щиро повідати про себе полтавцям.

До зустрічі готувалась ретельно й заздалегідь, бо звикла все життя покладатись на себе, але цього разу технічно допоміг колега, так би мовити, по музичному перу – композитор Сергій Горюнович і його дружина Олена. Спільними зусиллями змонтували фільм-відеорозповідь Тамари Оскоменко – Парулава (на 1 годину 40 хвилин!), де вона розповідає про своє дитинство, родину, яка має козацьке походження (по батькові – Оскоменко, по мамі – Білокур), а також про дідуся Антона Оскоменко, який мав могутній голос і співав у церкві по слуху. А найголовніше – про те, що формувало в маленькій Тамарі потяг до композиції: живе виконання народних пісень на традиційних зібраннях у батьківській хаті.

Далі – перший омріяний музичний інструмент баян (у 10 років), перші спроби писати музику, і багато років навчання. Спочатку у Полтаві, потім у Харківському інституті мистецтв (нині Харківський національний університет мистецтв) ім. І. П. Котляревського (по класу баяна у професора В. Я. Підгорного, по диригуванню професора К. Л. Дорошенка).

Викладацька робота Тамари Георгіївни розпочалася з Диканської музичної школи, завідувачки відділу народних інструментів. А далі доля занесла на Кавказ, бо звідти був чоловік Автандил Парулава. Та роботи не полишала ні на мить, працювала навіть керівником хорового гуртка у дитячому будинку смт. Гегечкори, дитячій музичній школі в Абхазії, пізніше у Сухумському музичному училищі по класу баяна та диригуванню, завідувачкою відділу народних інструментів, керівником Ансамблю абхазьких народних інструментів. Згодом вся ця плідна робота, перші публічно виконані  студентським ансамблем твори Тамари Георгіївни, гарні відгуки професійних композиторів і виконавців наштовхнули жінку на рішучий крок вчитися композиції.

Тож, попри завантаженість на роботі, щільний графік, а на той час ще й двоє маленьких дітей, і, цитуючи саму героїню – «ще й чоловік грузин!», жінка закінчила курс композиції у Ростовському музично-педагогічному інституті!

З того часу багато пише, отримує визнання. Проте 1992-рік все змінює, війна в Абхазії змушує все кидати та виїздити. Тамара Георгіївна повертається у Полтаву.

З 1992 року працює у Полтавському музичному училищі (нині – Полтавський фаховий коледж мистецтв) ім. М. В. Лисенка: світова музична література, фольклор, клас композиції. Співорганізаторка і художній керівник ГО «Молодіжного Музичного театру ПарМіко», 2005-2006 рр. – диригентка Камерного оркестру Полтавської обласної філармонії. З 2016 року кілька років викладає в Інституті культури і мистецтв Луганського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Організаторка багатьох творчих проєктів у Полтаві. З 1996 року – членкиня Національної спілки композиторів України, з 2004 року – Голова Полтавської організації Національної Спілки композиторів України.

На зустрічі у бібліотеці  Тамара Оскоменко-Парулава розповіла про твори, написані на болючі теми: Ораторія – Пассіоні «Тридцять третя сльоза України»; вокальний цикл на слова Шалва Цвіжба «Листи на Колиму». Також прозвучали твори: Епізод війни із Симфонії №3 «Сповідь» (твір 2012 року) про військовий міжнаціональний конфлікт в Абхазії 1992 року, який нині прямо перегукується з теперішніми подіями в Україні. У заключному епізоді цієї симфонії хор за сценою співає: «Не стріляйте, ні словом, ні зброєю ви – не стріляйте». На жаль, 30 років тому як тоді, так і тепер Росія залишилася глухою до закликів, і розв’язала нову війну, тепер уже в Україні. Цим подіям присвячена і Симфонія №4 «Українська – трагічно-тріумфальна» (Біль, Надія І Віра) в 4-х частинах.

Але є у творчому доробку композиторки твори зовсім іншої тематики. Наприклад, Симфонія №2 «Гоголіада ХХІ» -– симфонія – театральне дійство, де соліст-герой – скрипаль (прихована маска Гоголя) і три антигерої – мідні духові – валторна, тромбон і туба. Саме цей твір після ретельної перевірки був розташований на багатьох світових платформах, звучить він і нині на всіх континентах. На зустрічі прозвучав у запису (у виконанні Полтавський академічний симфонічний оркестр під орудою Маестро, народного артиста України В. М. Скакуна.

Згадали і 2015-й рік, участь у Міжнародному фестивалі «Київ Музик Фест», тоді наш Полтавський симфонічний оркестр вперше заграв твір Симфонічні фрески «Сади Полтави» Т. Оскоменко-Парулава, і отримали схвальний відгук від самої Лесі Дичко (народної артистки України, композиторки).

А далі Тамара Георгіївна запропонувала слухачам прослухати у запису «Монолог Гриця» з опери «Маруся Чурай» за романом Ліни Костенко. Цікаво те, що партію Гриця виконує син композиторки, провідний соліст Дніпропетровського академічного театру опери і балету (лірико-драматичний тенор!) – Теймураз (Тимур) Парулава в супроводі Полтавського симфонічного оркестру.

І на завершення – «Почуй мене весь світ, я Україна» на слова Надії Ковалюк для жіночого голосу і фортепіано Т. Оскоменко-Парулава. Твір присвячений жінкам-волонтерам у майстерному виконанні заслуженої артистки України, солістки Полтавської обласної філармонії – Олена Шевченко, партія фортепіано – Алла Чепець.

Слова подяки й захоплення Тамарі Георгіївні висловили на зустрічі музикознавці Галина Полянська та Ольга Чепіль, поділились теплими спогадами, яких накопичилось чимало за багаторічну плідну співпрацю. А присутні у залі гості – викладачі, мистецтвознавці, майбутні студенти, читачі бібліотеки зовсім не хотіли розлучатися, бо відчуття незавершеності як показовий символ якості дійства домінувало.