ПОУНБ ім. І. П. Котляревського / Видатні люди Полтавщини

Гришко Микола Миколайович (1901-1964)

Ботанік, генетик і селекціонер Микола Миколайович Гришко народився 6 січня 1901 р. в Полтаві в сім’ї військовослужбовця. У рідному місті майбутній науковець уперше зрозумів красу й цінність рослинного світу, прилучився до його плекання. Це великою мірою вплинуло на його професійний вибір.

Він займався теоретичними проблемами інтродукції і акліматизації рослин, дослідив та описав біологію конопель, сприяв упровадженню в сільське господарство і зелене будівництво нових видів харчових, технічних, плодово-квіткових рослин. З ім’ям М. Гришко пов’язаний пріоритет в створенні методів регулювання та діагностики статті рослин. У 1936 р. М. Гришко захистив докторську дисертацію. У 1939 році його обирають в АН УРСР і він стає директором інституту ботаніки АН УРСР. З 1940 по 1943 рр. він голова Відділу біологічних наук АН УРСР.
У 1944 році М. Гришко засновує і стає першим директором ботанічного саду АН УРСР (нині Національний ботанічний сад АН України, який з 1991 р. носить ім’я М. М. Гришка). Тут під його керівництвом розроблялись наукові проекти ботанічного саду, обґрунтовувався ботаніко-географічний принцип закладання колекцій і, як наслідок, ботанічний сад досяг рівня найбільших європейських садів. Нині Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка є провідною науковою установою в Україні, що координує діяльність 26-ти вітчизняних ботанічних садів.
Наукова спадщина М. Гришка складає понад 100 праць. Він є автором першого підручника українською мовою «Курс загальної генетики» (1933), а в співавторстві з цитогенетиком Л. М. Делоне - підручнику «Курс генетики для вузів» (1938).
Помер 3 січня 1964 р.

вгору

Дольд-Михайлик Юрій Петрович (1903-1966)

Український прозаїк, драматург. Член СП СРСР з 1939 року.
Народився Юрій Дольд-Михайлик (Михайлик Юрій Петрович) 17 березня 1903 року в с. Бутенки Кобеляцького району у сім’ї залізничного сторожа. У рідному селі закінчив початкову школу, а пізніше – Кобеляцьке комерційне училище. У 1925-1928 роках навчався у Дніпропетровському інституті народної освіти.
Трудову діяльність розпочав у 1919 році. Спочатку працював у ближніх селах лектором-бібліотекарем, пізніше був начальником повітового відділу політосвіти, директором Лозівської дитячої трудової колонії імені Третього Інтернаціоналу, а з 1929 року – співробітник газети «Комуніст». В роки Великої Вітчизняної війни був начальником театрального відділу Управління в справах мистецтв Туркменської РСР, завідував літчастиною театру імені Щорса. Після війни працював у редакції газети «Радянська Україна» та головним редактором Київської кіностудії художніх фільмів.
Друкуватися почав з 1925 року. Автор збірок і нарисів «Між двома батьківщинами» (1930), «Колгоспні люди» (1931), «Жіночі портрети» (1934), «Степ прагне» (1951), «Каховські оповідання» (1952), «Портрет матері» (1954), романів «Степовики» (1949), «І один у полі воїн» (1956), «У чорних лицарів» (1964), «Над Шпреє клубочаться хмари» (1965), п’єс «Щорс» (1937), «Котовський» (1938), «Бориславська трагедія» (1954, за мотивами «Бориславських оповідань» І. Франка). Написав сценарій фільму «Кривавий світанок» за повістю М. Коцюбинського «Fata morgana» (1956).
Найбільшу популярність приніс письменнику роман «І один в полі воїн», за мотивами якого був знятий художній фільм «Далеко від Батьківщини».
Помер 17 травня 1966 року.
Див. фото

вгору

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895)

Публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в Гадячі в інтелігентній дворянські родині. Після закінчення полтавської гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету і по закінченні залишився в ньому працювати. А через 6 років, захистивши магістерську дисертацію, отримав наукове відрядження закордон. Після повернення брав активну участь у громадській діяльності, очолював прогресивне крило київської «Старої громади», одним з перших обстоював необхідність освіти рідною мовою. 1875 р. за політичну неблагонадійність цього видатного науковця було звільнено з університету, і він був змушений емігрувати за кордон. У 1889 р. М. Драгоманов був запрошений у Софійський університет працювати професором, де багато зробив для розвитку вищої освіти в Болгарії. Його власна бібліотека (близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить ім’я М. Драгоманова.
Громадська діяльність і творча спадщина М. Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. В історичних працях він виявив себе неординарним вченим з власною концепцією, доводячи, що найважливішою для подальшого розвитку українського народу – спадкоємця державних традицій Київської Русі та Галицького князівства – є ідея європеїзму. Виступаючі на ниві літературної критики, М. Драгоманов значно вдосконалив її форми й засоби, висловив прогресивні погляди на місце й роль літератури в суспільному житті. Цікавими є і його історично-фольклорні розвідки. Це, зокрема, «Нові українські пісні про громадянські справи», «Про козацькі часи».
Усеєвропейське визнання М. Драгоманов здобув доповідями на захист переслідуваної української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також участю в написанні багатотомної праці Ж.-Ж. Реклю «Земля і люди».
Помер М. Драгоманов 2 липня 1895 року у Софії.

вгору

Дунаєвський Ісаак Осипович (1900-1955)

Видатний композитор Ісаак Осипович Дунаєвський народився 30 січня 1990 р. в Лохвиці. З раннього дитинства І. Дунаєвський почав проявляти неабиякі музичні здібності. У 7 років самостійно навчився грати на фортепіано, опанував нотну грамоту. У 19 років випускник Харківської консерваторії І. Дунаєвський пов’язує своє життя з театром і цей зв'язок не переривається до кінця життя композитора.
Видатний композитор став одним з основоположників радянської оперети, масової пісні. Він написав 12 оперет, створив жанр пісні-маршу, збагатив естрадну пісню, унісши до неї елементи оперети та джазу. З того часу, як заговорив «великий німий» І. Дунаєвський почав писати музику до кінофільмів, що й нині залишається взірцевою. З режисером Г. Александровим і поетом В. Лебєдєвим-Кумачем він став творцем найпопулярнішої музичної комедії «Веселі хлоп’ята» (1934).
Популярність творів І. Дунаєвського було зумовлена їх актуальністю, потрібністю, бажаністю й зрозумілістю. У широких висхідних мелодіях композитора поєднувалися світлі пісенно-романсові інтонації народної музики з пружним пунктированим ритмом, проста прозора гармонія, періодична акцентність бадьорих маршів. Його музика й донині залишається невід’ємною частиною життя, наповнюючи його непідробним ентузіазмом, оптимізмом і вірою в завтрашній день.
Помер 25 липня 1955 р.

вгору

Дурова Надія Андріївна (1783-1866)

Ніжні пальчики, які колись стискали…
рукоятку уланської шаблі

володіють і пером швидким, живописним і жвавим

О. С. Пушкін

Письменниця, перша в Російській імперії жінка-офіцер, героїня франко-російської війни 1812 року, єдиний на той час Георгіївський кавалер Надія Дурова народилася 17 вересня 1783 р. у у Києві (за іншими відомостями – в Херсоні) в родині гусарського ротмістра Андрія Дурова
Матір Надії походила із старовинного українського козацького роду. Дідом Надії був лубенський полковий казначей І. І. Александрович. Дитинство Надійка провела в дідівському маєтку в с. Велика Круча на Пирятишщині, де жила до 17 років. Сааме тут, в родині матері вона здобула грунтовну домашню освіту. Крім того, дівчинка багато читала про військові походи, про героїзм українських козаків, про Полтавську битву. До речі, вона ще раз повернеться на Полтавщину, вже після своєї відставки. Спочатку відвідає в Пирятині свого дядька, поміщика Олександровича, але від нього швидко переселиться до тітки, вдови Значко-Яворської, що мешкала поблизу Лубен «міста, відомого своєю аптекою і щорічними з’їздами в травні для пиття соків із трав». Саме на Лубенщині вона розпочне свою роботу над мемуарами «Записки кавалерист-дівиці», яку завершить вже в невеличкому провінційному містечку Єлабуга, куди переїди на постійне місце проживання.
А згадувати в своїх мемуарах Надії Дуровій було що. Першим вихователем дівчинки була «нянька з вусами» – денщик батька. Тож не дивно, що «гусарське виховання пустило глибоке коріння». Їй було десять років, коли вона почала навчатися верховій їзді, освоювати холодну зброю, стріляти з рушниці. А її самою найзаповітнішою мрією було стати воїном. Тож не дивно, що, отримавши нагоду, Надія таємно покидає домівку і під виглядом юнака Олександра Васильовича Соколова вступає рядовим в уланський полк. Так почалися її омріяні солдатські будні. Надія бере участь у походах 1807 р., в операціях проти французів у Німеччині і у 1812 р. – у боях під Смоленськом та у Бородинській битві. Деякий час вона була ад’ютантом М. І. Кутузова. За виявлену хоробрість Надія Дурова була нагороджена солдатським Георгіївським хрестом. Довгий час її таємниця залишається нерозгаданою. Денис Давидов пригадував: «Говорили інколи про те, що корнет – жінка, але так, напівжартома, самі не вірячи цьому». І лише після отримання поручиком «Олександром» важкого поранення з’ясувалося, що він - жіночої статі і звуть його Надія Дурова. Існує думка, що саме з неї був списаний образ Шурочки Азарової із фільму «Гусарська балада», знятого за п’єсою Г. Гладкого «Давним-давно».
Прослуживши 10 років, Н. Дурова виходить у відставку у званні штабс-ротмістра (1816).
Відома вона також і своєю літературною діяльністю. За поріввняно короткий період часу з 1836 по 1841 рр. вона написала мемуари «Записки кавалер-дівиці», роман «Гудишки», повісті «Павильон», «Елена-т-ская красавица», «Угол» та ін.
Ім’ям Надії Дурової названо бульвар в Єлабузі, а на честь 200-річчя з дня народження встановлено пам’ятник.
Померла Надія Дурова 1866 р. у м. Єлабуга В’ятської губернії (нині Татарстан).

Див. фото

вгору

Духов Микола Леонідович (1904-1964)

Вчений у галузі механіки, інженер-конструтор світового рівня Микола Леонідович Духов народився 26 жовтня 1904 року в селі Веприк Гадяцького району. Після закінчення Гадяцької чоловічої гімназії продовжив навчання на робітфаці при Харківському геодезичному інституті та механічному факультеті Ленінградського політехнічного інституту. Закінчивши останній отримав призначення в конструкторське бюро заводу «Червоний путиловець». Незабаром він стає провідним конструктором бюро.
Його талант інженера-конструктора був настільки різнобічний, що він без особливих зусиль переходив від виконання одного завдання до іншого, усюди досягаючи найкращих результатів. Тому 1939 р. М. Духову було доручено розробити конструкцію нового однобаштового важкого танка – КВ. Це була принципова нова, більш компактна й легка машина, у якій з’єдналися і максимальний броньований захист, і потужна гармата, й добра маневреність.
У повоєнні роки М. Духов був призначений заступником наукового керівника та головним конструктором одного з найбільших науково-дослідних інститутів оборонного відомства в Москві. Спеціальною постановою уряду Миколі Леонідовичу доручили інженерне вирішення конструкції першої радянської атомної бомби. У стислі терміни він розробив конструкцію вибухового механізму у вигляді кулі. Механізм перевершив американські аналоги і отримав назву «Шар-Дух».
За видатні заслуги в галузі створення нової оборонної техніки М. Л. Духов отримав 5 державних премій СРСР, його тричі було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1945,1949, 1954)., нагороджено багатьма орденами й медалями.
Помер 1 травня 1964 року в Москві.

вгору

Житецький Павло Гнатович (1837- 1911)

Талановитий філолог, основоположник українського мовознавства, педагог, громадський діяч Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837 року в Кременчуці в родині священика. У кількох закладах здобув духовну освіту, а 1860 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Завершивши 1864 р. навчання викладає мову та словесність у різних освітніх закладах, поступово формуючись як філолог із широким колом інтересів.
П. Житецький – один з основоположників наукового дослідження української мови. Ще студентом написав полемічну статтю «Русский патріотизм», доводячи право на повноцінне існування української мови як мови літературної і наукової. Автор першої в українському мовознавстві ґрунтовної праці з історичної фонетики української мови («Очерк звуковой истории малорусского наречия», 1876). Важливим внеском П. Житеццького в розвиток вітчизняної філології стало дослідження «Очерк литературной истории малоруського наречия в ХVІІ в.» (1889), де було розв’язано низку актуальних на той час мовознавчих проблем. У праці «Енеїда» Котляревського и древнейший список ее в связи з обзором малорусской литератури ХVІІІ в.» (1900) першим показав значення видатної літературної пам’ятки для становлення нової української літератури і літературної мови. Дослідженню української усної народної творчості присвячено працю «Мысли о народних малоруських думах» (1893), в якій вчений вперше дав аналіз поетичного стилю та мови українських народних дум, розглянув мову драматичних творів ХVІІІ с. Протягом багатьох років збирав матеріали для історичного словника української мови, брав активну участь у розробці українського правопису. Мовознавчі дослідження та громадська активність вченого сприяли утвердженню української мови як мови літератури та науки. У низці його праць започатковано новий напрям українського мовознавства – історію української літературної мови. Окремі положення праць П. Житецького й понині не втратили свого значення.
Помер П. Г. Житецький 18 березня 1911 року у Києві.

вгору

Жовтобрюх Михайло Андрійович (1905-1995)

Мовознавець Михайло Андрійович Жовтобрюх народився 17 листопада 1905 р. в селі Ручки (нині Гадяцького району). У 1929 р. закінчив мовно-літературне відділення факультету професійної освіти Дніпропетровського інституту народної освіти, у 1930 р.- соціально-економічне відділення цього ж навчального закладу.
В 1964 р. йому присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук, а в 1965 р. присвоєно вчене звання професора. Упродовж 1959-1982 рр. він очолював відділ теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР і водночас (1960-1985) був професором Київського педагогічного інституту.
Найгрунтовніші наукові дослідження М. Жовтобрюха присвячені проблемам сучасної української літературної мови, історії української мови, історії українського мовознавства, культури усної і писемної мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики слов’янських мов. Опублікував монографії «Українська граматика» (1986), «Східнослав’янські мови» (1987), «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941)» (1991) тощо. Співавтор і відповідальний редактор праць «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика» (1969), «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (1973). У співавторстві з В. Ручанівським та В. Скляренком працював над створенням праці «Історія української мови. Фонетика» (1969), яка була відзначена премією ім. І. Франка. Брав активну участь у написанні підручників і навчальних посібників для студентів університетів і педагогічних інститутів: «Історична граматика української мови» (1957), «Курс сучасної української літературної мови» (1972), «Порівняльна граматика української і російської мов» (1978), «Історична граматика української мови» (1980).
Помер 16 грудня 1995 року в Києві.

вгору

Зайкевич Анастасій Єгорович (1842-1931)

Вчений-агроном, один із організаторів аграрної дослідної справи на Україні Анастасій Єгорович Зайкевич народився у 1842 р. в Лубнах в дворянській сім’ї.
А. Є. Зайкевич вважається батьком сільськогосподарської дослідної справи, продовжувачем наукової ініціативи Д. І. Менделєєва. Він зумів вибрати найбільш актуальні питання землеробства і правильно їх розв’язати.
Увага науковця була звернута до агротехніки, селекції та насінництва цукрових буряків, підбору кращих сортів зернових, картоплі, проблеми дослідження кормів тощо. Анастасію Єгоровичу належить заслуга у виведенні високоврожайних цукристих сортів цукрових буряків, удосконаленні методів їх технологічної оцінки, у розробці першого наукового засобу місцевого внесення добрив, здійснення акліматизації одного із найрентабельніших і найпоширеніших нині сортів гібридної «люцерни Зайкевич», доведення можливісті отримання високосортних тютюнів в Україні. Ученого цікавили також різнобічні питання акліматизації та поширення лікувальних й ефіроолійних рослин. Одночасно з дослідженнями по поліпшенню кормової бази тваринництва вченого цікавили і питання тваринництва, зокрема, вівчарства, свинарства, бджільництва.
Діяльність А. Зайкевича мала величезне значення для народного господарства. Завдяки йому була створена широка мережа дослідних полів і селекційних станцій. Серед яких - Полтавське дослідне поле (1884) (нині Полтавська сільськогосподарська станція ім. М. І. Вавілова). За активної участі А. Зайкевича у 1916 році була організована перша дослідна станція по культурі лікарських рослин у Лубнах (нині Українська зональна дослідна станція лікарських рослин).
Значна роль А. Є. Зайкевича і в розвитку викладання агрономічних наук у вищій школі. Прогресивна наукова діяльність цього видатного вченого і донині не втратила своєї актуальності.
Помер у 1931 р.

вгору

Засядько Олександр Дмитрович (1779-1838)

                                                         Від бойових ракет до міжпланетних.
                                               Прийде пора – люди оселяться в інших світах.
                                                                            Я бачу цей час.

О. Засядько

Генерал-лейтенант артилерії, конструктор пускових станків для залпового ракетного вогню, винахідник запалювальних ракет і ракет розривної дії Олександр Засядько народився 7 (20) листопада 1779 р. в с. Лютенька Гадяцького повіту Полтавської Губернії в родині заможного козака. У 1797 р. в чині підпоручика О. Засядько закінчив артилерійський та інженерний шляхетські кадетські корпуси в Санкт-Петербурзі, де здобув ґрунтовні знання з артилерії, фортифікації та виявив чималі здібності до фізики, механіки, хімії.
Під час військової служби (1799-1829) був активним сподвижником О. В. Суворова, М. І. Кутузова, беручи участь у всіх воєнних кампаніях, які провадила російська армія. Тоді ж прославився винятковою хоробрістю, винахідливістю, за що був нагороджений 8-ма орденами та золотою шпагою з написом «За хоробрість», яку в ті часи, крім нього, носив лише І. П. Багратіон.
Успадкувавши від батька, який був головним гармашем Війська Запорізького потяг до артилерії, О. Засядько у 1815 р. з власної ініціативи розпочав працю над створенням бойових порохових ракет, продавши задля цієї справи свій родовий маєток.
У 1820 році О. Засядько отримав призначення на очолення новоствореного Петербурзького артилерійського училища, а також на управління Петербурзьким арсеналом, піротехнічною лабораторією й Охтинським пороховим заводом.
У 1826 році його призначають начальником штабу артилерії російської армії. За його ініціативою був сформований перший у російській армії бойовий ракетний підрозділ, який успішно виявив себе під час штурму Браїлова та Варни в російсько-турецькій війні 1828-29 рр. До цього підрозділу набиралися переважна вихідці з України (найбільше з Полтавщини) і козаки.
Після виходу у відставку О. Засядько оселився у Харкові, де продовжував займатися технічними розробками.
О. Д. Засядько сконструював ракети трьох калібрів, розробив технологію їх виготовлення, створив пускові станки для залпового вогню та пристрій для наведення на ціль. Видав рекомендації стосовно вибору оптимальних параметрів ракет, визначення дальності їх польоту й розсіювання залежно від кута запуску, розглянув методи транспортування та бойового використання ракет. Ці та інші досягнення й винаходи були докладно ним описані у праці «Про справу ракет запалювальних і рикошетних» (1817). Окрім того, конструктор організував у Петербурзі виробництво ракет у спеціальному «ракетному закладі».
Конструкторська діяльність О. Д. Засядька стала важливим етапом у розвитку ракетної справи й подальших досліджень у галузі освоєння космосу. Розрахунки винахідника, розроблені ним принципи реактивної тяги, балістики, ракет допомогли М. Кибальчичу, К. Ціолковському, Ю. Кондратюку.
Помер О. Засядько 27 травня (8 червня) 1838 року в Куряжському монастирі під Харковом, куди його привезли, виконавши останню волю.
Див. фото

вгору

Зеров Микола Костянтинович (1890-1937)

Український літературознавець, поет, перекладач Миколо Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. в м. Зіньків в родині вчителя.
М. Зеров закінчив у Зінькові повітове училище (до речі, в одному класі з ним навчався майбутній гуморист Остап Вишня). Потім навчався в Охтирській гімназії, але гімназичний курс закінчив у Києві, після якого вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Після університету кілька років вчителює, а з 1919 р. обіймав посади професора у вищих навчальних закладах Києва.
Літературну діяльність М. Зеров розпочав у 1912 р. Поезії цього видатного неокласика, більшість яких становлять сонети й олександрійські вірші, вирізнялися високою культурою художнього мислення, інтелектуальною напругою, тонким естетичним смаком. Поет мав виважену концепцію розвитку національної культури, за орієнтир якої вбачав європейський мистецький фонд. Ці думки він наполегливо відстоював під час відомої літературної дискусії 1925-1928 рр., що в умовах «пролеткульту» сприймалося як крамола. Через це в нього з’явилося чимало опонентів, яких дратувала його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Розуміючи політичну ситуацію, він полишає творчу працю і з середини 20-х рр. зосереджується на літературознавстві. Видаються його книжки «Нове українське письменство» (1924), « До джерел» (1926) і остання «Від Куліша до Винниченка» (1929).
1 вересня 1934 р. М. Зерова було усунено від викладання в Київському університеті, проте залишено на короткий строк на кафедральній науковій роботі. 28 квітня 1935 р. його було заарештовано і в лютому 1936 р. вислано на Соловки. 9 жовтня 1937 р. пр. перегляді його справи М. Зерову було принесено вирок – вища міра покарання.
Розстріляний 3 листопада 1937 р. Реабілітований посмертно.

вгору

Зубковський Іван Андрійович (1848-1933)

Генерал від медицини, дійсний статський радник, журналіст, мемуарист, відкривач миргородського мінерального джерела і засновник на його базі курорту Іван Андрійович Зубковський народився 25 листопада 1848 р. в с. Єрки Миргородського повіту в родині священика. Здобував освіту в Миргородському повітовому училищі, Полтавській духовній семінарії, а з 1871 р. навчався на медичному факультеті Київського університету.
Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр І. Зубковський служив у діючий армії військовим лікарем, а після її завершення повернувся до Миргорода, де працював гласним у земстві. У 1883 р. І. А. Зубковський переїхав до Риги, де працював військовим лікарем в одному з найбільших госпіталів регіону. Вийшовши у відставку у чині генерал-майора (1911) він повертається до Миргорода, де обіймає посаду директора громадської бібліотеки ім. М. В. Гоголя.
У 1914-16 рр. Іван Андрійович, після обрання міським головою Миргорода, ініціює роботи з пошуку питної води, які невдовзі увінчалися успіхом. Стараннями І. Зубковського вона була досліджена в Катеринославі, Києві, Харкові та Петербурзі, і на основі аналізів медична рада одностайно підтвердила унікальні властивості миргородської води, визнала її як лікувальний засіб для внутрішнього та зовнішнього застосування. А 15 квітня 1917 р. відкрився перший курортний сезон у щойно створеній водолікарні. Її директором, лікарем і господарником став Іван Андрійович, який до кінця життя самовіддано і наполегливо розбудовував і розвивав цей оздоровчий заклад.
Крім того, І. Зубковський займався літературною діяльністю. Він став одним із перших літописців рідного міста, видав історичний нарис «Миргород» (1912). Був автором мемуарів «Дні мого життя» (1930), та спогадів про письменників І. С. Нечуя-Левицького й А. П. Свидницького. А своєю роботою «До казуїстики ендокардитів» зробив вагомий внесок в теорію медицини.
Помер 15 грудня 1933 р.

вгору

Іваненко Дмитро Дмитрович (1904-1994)

Ні дня без нової гіпотези… (Д. Іваненко)

Видатний вчений-фізик Дмитро Дмитрович Іваненко народився 29 липня 1904 р. в Полтаві.
Він увійшов в історію світової науки як першовідкривач у багатьох галузях теоретичної фізики. Сфера наукового пошуку Д. Іваненка була надзвичайно широкою. Він запропонував нову матричну геометрію (геометрія Іваненка-Ландау-Клера), разом з В. Фоком поклав початок фундаментальному узагальненню рівняння Дірака на Ріманову геометрію (1928), разом з Амбрацумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії. Найбільшим внеском Д. Іваненка в сучасну фізику стали його роботи з атомного ядра (1932-1934 рр.). Запропонована ним протон-нейтронна модель ядра здобула загальносвітові визнання і стала відправним пунктом розвитку ядерної фізики. Ще одним відкриттям стало передбачення Д. Іваненком спільно з І. Померанчуком синхронного випромінювання ультрарелятивістських електронів (1944) та подальші роботи з класичної теорії синхронного випромінювання. А видана в 1949 р. праця Д. Іваненка і А. Соколова «Класична теорія поля» стала першим сучасним підручником з теорії поля. У 60-80-ті рр. спільно з учнями вчений виконав цілий ряд робіт з теорії гравітації.
Наукову роботу Д. Іваненко тісно пов’язував з організаторською та популяризаторською діяльністю. Він був ініціатором створення нових кафедр, лабораторій, вищих закладів освіти, зокрема, Українського фізико-технічного інституту, фізико-механічного факультету Харківського університету, біофізичної лабораторії Тимірязєвської академії. Брав участь в організації вітчизняних і міжнародних конференцій з питань фізики, виступав з лекціями в багатьох країнах світу. Його праці перекладені багатьма мовами та мають широке визнання в широких колах науковців.
Помер 30 грудня 1994 р.

вгору

Іваненко Оксана Дмитрівна (1906 – 1997)

Українська письменниця, перекладачка. Народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві в сім’ї письменника і вчительки. Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитячого будинку. Влітку 1924 і 1925 років працювала поруч із А. С. Макаренком у Ковалівці, а потім і в Куряжі поблизу Харкова. 1926 року закінчила факультет Харківського інституту народної освіти.
Літературною творчістю захопилася дуже рано. Перший твір – казка «Квіти» - з’явився в друці 1917 року в журналі полтавських гімназистів “Слово». Писала вірші та п’єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі “Червоні квіти» було опубліковано оповідання «До царя».
В 1928 – 31 рр. навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Керувала секцією дитячої літератури в Київському філіалі цього інституту. 1932-1939 роках працювала у видавництві «Молодий більшовик». В 1947-51 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».
Оксані Іваненко належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Три бажання» (1940), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у молодого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. У більших її творах – повістях і романах – розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті «Друкар книг небачених» (1947, про І. Федорова), «Богдан Хмельницький» (1954), романи «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка). Великий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його тернисті шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов'ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі «Мої Тарасові шляхи», вміщеному в книзі спогадів «Завжди в житті» (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).
О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала на українську мову роман А. Моруа «Тургенєв» (1977), книгу оповідей П. Бажова «Малахітова шкатулка» (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка та ін. Лауреат премій ім. Лесі Українки (1974) та Державної премії ім. Т. Шевченка. Твори Оксани Іваненко перекладено німецькою, чеською, болгарською, узбецькою та іншими мовами.
Див. фото

вгору

Кабачок Володимир Андрійович (1892-1957)

Український диригент, педагог, бандурист Володимир Андрійович Кабачок народився 15 липня 1892 р. в с. Петрівці Миргородського району в селянській родині.
Через музичні здібності 7-річного хлопчика приймають до архієрейського хору в Полтаві. У 1906 р. закінчив Полтавське друге міське училище й за рік вступив до Полтавського музучилища. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі Д. Ахшарумова. Після закінчення Московської консерваторії (1917) повертається до Полтави, де стає регентом собору і одночасно викладає спів у школах. У цей час він захоплюється грою на бандурі й 1925 р. організовує ансамбль бандуристів, який через 4 роки стає Державною українською зразковою капелою бандуристів. Невдовзі капела мала в своєму репертуарі цілу низку творів українських композиторів, її популярність зростала, стали частими гастролі по СРСР. У 1934 р. вона була об’єднана з Київською капелою кобзарів. Та в 1934 році В. Кабачок був безпідставно заарештований, а потім невдовзі звільнений без будь-яких пояснень і вибачень. Після звільнення він виїхав до Ленінграда, де керував оркестром Великого драматичного театру ім. М. Горького.
В 1937 році його знову було заарештовано і він провів 6 років на Колимі. Після звільнення виїхав до Ташкенту, де виступав як соліст-бандурист в Ташкентській філармонії. Повернувшись до Києва у 1944 р. він віддає себе справі виховання мистецької молоді. Веде клас бандури в музучилищі ім. Р. Глієра, консерваторії ім. П. Чайковського, паралельно виступаючи як соліст-бандурист і керівник оркестру народних інструментів у державному українському народному хорі ім. Г. Верьовки.
В. Кабачок плідно працював над розвитком традиційного народного інструментального виконавства, добиваючись того, щоб бандура була не лише акомпануючим, а й сольним концертним інструментом. З цією метою сам почав створювати репертуар для бандури: не було методичної літератури - сам здійснював обробки народних пісень, перекладав для бандури різноманітні твори, закликав до співпраці композиторів. У продовж кількох років В. Кабачок разом із Є. Юцевичем працював над «Школою гри на бандурі» - єдиним посібником навчання гри на цьому унікальному інструменті, який було видано у 1958 р. уже по смерті автора.
Помер 15 червня 1958 р.

вгору

Кавалерідзе Іван Петрович (1887-1978)

"Найщасливіший день сьогодні. Чому? Бо він Є і я ЖИВУ!"
(Щоденник І. Кавалерідзе; 1977)

Український скульптор, кінорежисер і драматург народився 13 квітня 1887 року в с. Талалаївці Прилуцького повіту на Полтавщині. За іншими даними – на хуторі Алданський (Ладинській) (нині с. Новопетрівка Роменського району Сумської області). Дитинство Івана пройшло в багатодітній селянській родині. Коли хлопець закінчив три класи земської школи, його дядько – художник і археолог Сергій Аркадійович Мазарані забрав його до себе в Київ. Основи художньої освіти Іван Кавалерідзе здобув у Київському художньому училищі (1907-1909). Після його закінчення молодий митець удосконалював свою майстерність у Петербурзькій Академії мистецтв у І. Гінзбурга (1909-1910), а пізніше – у приватній студії Н. Арсона в Парижі (1910-1911). Свої ранні скульптурні портрети І. Кавалерідзе ліпив з акторів опери, але ці портрети, на жаль, не збереглися.

У 1915 році І. Кавалерідзе був призваний на військову службу і служив в 119-му запасному батальйоні у м. В’ятці. У 1918 р. він повертається до Ромен, де працює у відділі Наросвіти, водночас викладаючи малювання у шести школах, веде міський драмгурток, керує театральною трупою залізничників.
Працював Іван Петрович Кавалерідзе у різних мистецьких галузях та завжди шукав нові теми і в мистецтві, і в громадській роботі, тонко відчував пульс епохи, глибоко переймався життям.
Беручи участь у здійсненні плану монументальної пропаганди, І. Кавалерідзе створив пам’ятники Т. Шевченкові (1918) та Героям Революції (1918-1922) в Ромнах Сумської області, Г. Сковороді у Лохвиці (1922), пам’ятник Т. Шевченкові (1925) в Полтаві. У повоєнний період І. Кавалерідзе захопився образами видатних письменників та акторів України та Росії, присвятивши їм скульптурні композиції. До останніх робіт належать пам’ятники П. Запорожцю в Білій Церкві (1971) та Г. Сковороді в Києві (1977). Столицю України прикрашають меморіальні дошки та горельєфи, виконані майстром.
Талант І. Кавалерідзе проявився також у режисерській роботі в кіно. Зняв фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Наталка Полтавка» (1936), «Григорій Сковорода» (1958). За досягнення у розвитку радянської кінематографії митець у 1934 році одним з перших кінодіячів був нагороджений орденом Червоної Зірки. А у 1969 році за значний внесок у розвиток українського кіномистецтва йому було присвоєно звання народного артиста УРСР.
Відомий він також як драматург (п’єси «Воланів меч», «Перша борозна» та інші).
Помер 3 грудня 1978 року в Києві, там і похований.
У 1987 р. у с. Новопетрівка на Роменщині було відкрито його меморіальний музей, у 1991 р. – музей-майстерню у Києві.
Див. фото

вгору

Капніст Василь Васильович (1758 - 1823)

Друг муз, друг родины он был…
В. Капніст

Василь Капніст народився 23 лютого 1758 року в с. Обухівка на Полтавщині у сім’ї дворянина (за походженням грека). Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі. Початкову освіту здобув, очевидно, вдома. В 16 років поступив капралом в Ізмайлівський полк, а 1775 року вже був офіцером Преображенського полку. На початку 80-х років, під час закріпачення України, вийшов у відставку і повернувся на Полтавщину.
Його професійна діяльність була доволі різноманітною: він служив у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії, опрацював статут Полтавської гімназії, відкритої 1808 року. У 1820-1823 рр. був членом ради Полтавського дівочого інституту.
Вихований на традиціях Гетьманщини, В. Капніст спільно з братом розробив 1788 року проект відновлення козацького війська, відхилений урядом. Після війни 1812 року В. Капніст виступив зі сміливим проектом ліквідації станової нерівності.
Також відомий факт поїздки В. Капніста у 1791 році до пруського міністра Генцберга, де він вів таємні переговори, з'ясовуючи можливість відновлення української незалежності під протекторатом Прусії.
Однак справжньою пристрастю Василя Капніста увесь цей час залишалася літературна творчість. У 1775 році він видає свій перший твір – оду на честь перемоги Росії над Туреччиною, написаний французькою мовою. В подальшому він пише і друкує вірші, оди, сатири, більшість з яких, на жаль, не дійшли до наших днів. В цілому лірика поета увібрала в себе характерні для кінця 18-го століття риси сентименталізму та романтизму, досить часто в ній звучать українські мотиви.
Василь Капніст першим переклав «Слово о полку Ігоревім» на російську мову, визначивши у власному коментарі українське походження цієї пам’ятки культури.
Окрім поетичних творів В. Капністу належать й окремі розробки в галузі теорії літератури, за що його у 1885 р. було обрано до Російської академії наук
Та найвищим творчим досягненням письменника стала комедія «Ябеда» (1798), яка була спрямована проти системи державного правосуддя і мала надзвичайний успіх у глядачів. Однак після четвертої вистави її заборонили, книжку вилучили, а автора мало не відправили до Сибіру. Як зазначив І. Франко «Українець Капніст у своїй п’єсі «Ябеда» перший у Росії дав приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя»
Життя Василя Капніста несподівано обірвалося 8 листопада 1823 року. Похований у рідній Обухівці, на березі Псла. У 1958 р. з нагоди 200-річчя від дня народження письменника на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. У Великій Обухівці працює сільський краєзнавчий музей, який містить матеріали, присвячені життю і творчій діяльності славетного роду Капністів.

Література:

1. Капніст Василь Васильович [Текст] // Довідник з історії України. - К. : Генеза, 1995. - С. 11.
2. Капніст Василь Васильович // Мистецтво України : біографічний довідник / ред. А. В. Кудрицький. - К. : Українська енциклопедiя, 1997. - С. 286.
3. Матях, В. Василь Капніст : козаччина / В. Матях // Історія України в особах. - К. : Україна, 2000. - С. 287-294.
4. Капніст Василь : довідник: Давня література - література XІX ст. // Українська література у портретах і довідках. - К. : Либiдь, 2000. - С. 126-127.
5. Василь Капніст : короткий літературний календар Полтавщини // Колоски з літературної ниви / Ротач П. - Полтава : Полтавський лiтератор, 1999. - С. 98-100.
6. Тарасова, Н. "Друг муз, друг Родины он был" : (В. В. Капнист) / Н. Тарасова, В. Мелешко // Рідний край. - 2006. - №1. - С. 110-118.
7. Василь Капніст (1758-1823) // Шкільна бібліотека. - 2008. - № 2. - С. 11.
8. Василь Капніст : Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Їі передісторія та історія // Дашкевич Ярослав. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури. - Львiв : ЛА "Пiрамiда", 2007. - С. 205-246.
9. Василь Капніст // Оглоблин, Олександер. Люди старої України / Олександер Оглоблин. - Мюнхен : Вид-во "Дніпрова хвиля", 1959. - С. 49-114.
10. Капніст Василь Васильович // Гоголеве: минувшина і сучасність. Історико-краєзнавчі нариси. - Полтава-Шишаки : Полтавський лiтератор, Екотур, 2009. - С. 57-58.
11. Капніст Василь Васильович // Альманах пошани й визнання : 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть. - Полтава : Артполіграфсервіс, 2003. - С. 90-91.
12. Капніст Василь Васильович // Закалюжний, Віктор Маркович. Козаки Полтавщини / Віктор Маркович Закалюжний. - Полтава : "Орiяна", 2009. - С. 51-52.
13. Василь Васильович Капніст : [- як педагог] // Зайченко, І.В. Історія педагогіки. Кн. 2 / І.В. Зайченко. - К. : Слово, 2010. - С. 164.
14. Капніст Василь Васильович : український і російський письменник, поет, громадський діяч // Провідники духовності в Україні. - К. : Вища школа, 2003. - С. 237-238.
15. Берков, Павел Наумович. Василий Васильевич Капнист. 1757-1823 [Текст] / П. Н. Берков. - М. ; Л. : Искусство, 1950. - 69 с. - (Русские драматурги).
Див. фото

вгору

Ковпак Сидір Артемович (1887-1967)

Військовий і громадський діяч, двічі Герой Радянського Союзу, партизанський генерал Сидір Артемович Ковпак народився 26 травня 1887 р. в Котельві.
С. А. Ковпак – нащадок котелевських козаків – проявив героїзм у роки Першої світової війни (був нагороджений двома георгіївськими хрестами), самовіддано сприйняв ідеали революції 1917 р., хоробро захищав їх у роки громадянської війни. Потів був активним учасником соціалістичного будівництва. У 1937-1941 рр. працював головою виконкому Путивлівської міської ради на Сумщині.
З перших днів війни - спочатку командир партизанського загону, потім командир великого партизанського з’єднання. Чітка організація всіх сфер партизанського життя у виключно важких умовах війни давала можливість здійснювати найскладніші, небачені за своєю сміливістю та розмахом операції. У 1941-42 рр. керовані ним загони здійснили перші рейди по території Сумської, Курської, Орловської та Брянської областей, у результаті яких було створено легендарний Партизанський край, вільний від фашистських військ. Загалом партизани-копаківці провели 7 великих рейдів, діючи на території України, Росії, Білорусії, Польщі.
За видатні заслуги С. А. Ковпак був двічі вдостоєний звання Героя Радянського Союзу (1942, 1944), багатьма орденами й медалями. У повоєнні роки він активно займався громадською діяльністю, з 1947 р. протягом 20-років працював заступником голови Президії Верховної Ради УРСР.
Легендарній діяльності партизан-ковпаківців присвячено багато художніх творів. Сам Сидір Артемович – автор знаменитої книги «Від Путівля до Карпат»
Помер 11 грудня 1967 р.

вгору

Коломієць Олексій Федотович (1919-1994)

Український письменник, драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 р. у селі Харківці (нині Лохвицького району) у селянській родині.
Друкуватися почав з 1953 р. А після виходу п’єси «Фараони» (1961) – дотепної комедії з життя українського села - виступав переважно як драматург. Найзнаменитіші його п’єси: «Планета надій» (1966), «Спасибі тобі, моє кохання» (1967), «Перший гріх» (1971), «Голубі олені» (1973), «Одіссея в сім днів» (1974), «Кравцов» (1975), «Срібна павутина» (1977), «Дикий ангел», (1979), «Злива» (1985). Як драматург О. Коломієць схильний до театру інтелектуального, де порушуються морально-етичні проблеми. Його п’єси відзначалися актуальністю, вони ставлять проблеми на відстоювання моральних норм і пошуків змісту життя. Ідейно-тематичні й художньо-образні зацікавлення письменника знаходять відображення в жанрових різновидах його театру: соціально-побутовій комедії, психологічній драмі, ліричній п’єсі, політичному памфлеті тощо. Йому також належать твори історико-легендарного змісту: «За дев’ятим порогом» («Запорізька Січ», 1972), «Камінь русина» («Град князя Кия», 1982).
О. Коломієць займав активну громадянську позицію. Був одним із фундаторів Українського фонду Культури. Став ініціатором пошанування жертв голодомору в Україні, внаслідок чого було насипано Курган Жалоби на Мгарській горі поблизу Лубен.
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1977).
Помер 23 листопада у Києві.

вгору

Кондратюк Юрій Васильович (1897-1942)

Український винахідник, один із творців ракетної техніки і теорії космічних польотів. Народився 21 червня 1897 р. у Полтаві. Закінчив в 1916 р. Полтавську гімназію, певний час навчався у Петербурзькому політехнічному інституті.
У 1919 р. Ю. Кондратюк написав роботу «Тим, хто буде читати, щоб будувати» (згодом доопрацьована і видана в січні 1929 р. під назвою «Завоювання міжпланетних просторів»), в якій розробив головні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання кораблів для міжпланетних подорожей. У своїй праці вивів рівняння руху ракети, виклав схему і дав опис багатоступінчатої ракети, запропонував принципово нові рішення проблем створення та експлуатації космічних кораблів, які значно випередили тогочасну ракетобудівну думку. Ідеї та розрахунки Ю. Кондратюка використовувались американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Ароllо» на Місяць. На космодромі мису Канаверал американці спорудили пам’ятник Ю. Кондратюкові; на Місяці його іменем названо один із кратерів.
Влітку 1941 р. був мобілізований у діючу армію. Загинув за нез’ясованих обставин.

Література:

1. Даценко, Анатолий. Александр Шаргей - Юрий Кондратюк, сын Украины, Полтавы [Текст] : биографическая документальная повесть / А. Даценко. - Полтава : Полтава, 1997. - 352 с.
2. Даценко, Анатолий Владимирович. Юрий Кондратюк (Александр Шаргей) - сын Украины, Полтавы [Текст] / А. В. Даценко. - 2-е изд. - Полтава : Полтава, 2000. - 352 с.
3. Завалішин, А. П. Ю. В. Кондратюк (О. Г. Шаргей) - основоположник космонавтики [Текст] / А. П. Завалішин, А. В. Даценко. - К. : б. в., 1997. - 64 с. - (Дод. до журн. "Космічна наука і технологія").
4. Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) у спогадах сучасників [Текст] / Полтавський національний технічний ун-т ім. Ю. Кондратюка ; уклад. А. В. Даценко. - Полтава : б. в., 2002. - 68 с.
5. Онищенко, Володимир Олександрович. Піонер теоретичної космонавтики Юрій Кондратюк: per aspera ad astra [Текст] : теоретик космонавтики Олександр Шаргей (Юрій Кондратюк): портрет на фоні епохи / В. О. Онищенко, В. І. Русін, В. А. Смирнов. - Полтава : Полтава, 2007. - 120 с. : іл. + 6 фотоіл.
6. Юрий Кондратюк (Александр Шаргей) [Текст] : воспоминания современников / сост. А. В. Даценко. - Полтава : ПНТУ им. Ю. Кондратюка, 2007. - 72 с.
7. Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) у спогадах сучасників [Текст] / Полтавський національний технічний ун-т ім. Ю. Кондратюка ; упоряд. А. В. Даценко. - Полтава : [б. и.], 2011. - 134 с. : іл.
8. Даценко, Анатолій Володимирович. Юрій Васильович Кондратюк. 1897-1942 [Текст] : пер. з рос. / А. В. Даценко, В. Й. Прищепа. - Полтава : ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, 2012. - 160 с. Текст укр. та рос. мовами.
Анотація: У червні 2012 р. виповнюється 115 років від дня народження в Полтаві видатного теоретика космонавтики, блискучого інженера, винахідника, раціоналізатора Олександра Шаргея, який увійшов у науку під іменем Юрія Васильовича Кондратюка. В книзі подається його наукова біографія. Перше видання книги вийшло російською мовою у видавництві «Наука» в 1997 р. до 100-річчя Юрія Кондратюка. Для читачів, які цікавляться історією вітчизняної науки і техніки.
Див. фото

вгору

Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921)

«Среди русских культурных людей я не встречал человека с такой неутомимой жаждой «правды-справедливости», человека, который бы так проникновенно чувствовал бы необходимость воплощения этой правды в жизнь».

Горький А. М.

Видатний український і російський письменник-демократ, прогресивний громадський діяч, В. Г. Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей і оповідань, художніх нарисів, чотиритомної „Історії мого сучасника”, як критик і публіцист. Деякі твори В. Г. Короленка можна поставити поряд з найвизначнішими досягненнями світової літератури.
У Полтаві Володимир Короленко проживав з 1900 по 1921 рік.
З 1903 року письменник періодично жив і працював у с. Хатки Шишацького повіту.
У Полтаві написані оповідання «У казаков», «Мороз», «Слепой музыкант», «Дети подземелья», «Румынские очерки», літературно-критичні статті «Воспоминания о писателях».
Із 1905 року й майже до останніх своїх днів письменник працював над найбільшим своїм твором «История моего современника».
Брав активну участь у громадському житті Полтавщини. В. Г. Короленко не сприйняв Жовтневу революцію, глибоко засуджував антинародну політику більшовиків. Живучи в Полтаві в роки громадянської війни, виступав проти терору й насильства влад, які постійно змінювалися, послідовно відстоював гуманістичні ідеали.
У будинку, де жив письменник по вулиці Мало-Садовій (тепер вул. Короленка), у 1928 році відкрито літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка, яким до середини 50-х років керувала донька письменника Софія Короленко. Є також віртуальний музей В. Г. Короленка, мандруючи сторінками якого можна дізнатися багато чого цікавого.
Похований неподалік від свого будинку в мальовничому куточку міського парку «Перемога». У 1962 році на могилі встановлено пам’ятник письменнику, виконаний скульптором Н. Крандієвською. У 2006 році на подвір’ї садиби-музею встановлено погруддя письменника.

Іменем Володимира Галактіоновича Короленка названо:

Мала планета 3835
Державний російський драматичний театр в Удмуртії
Міська клінічна лікарня №14 у Москві

Освітні заклади:

Полтавський національний педагогічний університет
Середня загальноосвітня школа №14 у Нижньому Новгороді.
Навчально-виховний комплекс у Харкові.
Школа №3 у м. Керч

Бібліотеки:

Харківська державна наукова бібліотека
Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека
Центральна бібліотека №65 у Москві
Бібліотека №6 в Санкт-Петербурзі
Бібліотека в Іжевську
Воронезька обласна спеціальна бібліотека для сліпих
Центральна бібліотека у Геленджику
Бібліотека-філіал №11, м. Запоріжжя
Центральна бібліотека у Маріуполі.

Див. фото

вгору

Котляревський Іван Петрович (1769-1838)

"Він зробив цю м’яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслися по всій Росії".

В. Г. Короленко.

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова.

Письменник, драматург, перший класик нової української літератури.

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І. Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру.

З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр.

У 1835 році за станом здоров’я І. Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу.

Творчість І. Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І. Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

Помер І. П. Котляревський у 1838 році на 70-му році життя і був похований у Полтаві.

30 серпня 1903 року в Полтавi було урочисто вiдкрито пам'ятник першому класикові новоï украïнськоï лiтератури, виконаний вiдомим скульптором Л. В. Позеном. У своïй промовi на цьому святi М. Коцюбинський, характеризуючи роль I. П. Котляревського в розвитковi украïнськоï культури, пiдкреслив, що "занедбане й закинуте пiд сiльську стрiху слово, мов фенiкс з попелу, воскресло знову... i голосно залунало по широких свiтах" iз його творiв.

Цi слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезiєю Т. Г. Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському":

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Літературно-меморіальний музей поета існує з 28 вересня 1952 року. У 1969 році відбудовано садибу письменника, на якій розміщено хату, повітку, комору і криницю. Могила поета знаходиться на ліквідованому старому кладовищі по вулиці Кобеляцькій (тепер - вул. Фрунзе). Меморіальні дошки встановлено на колишньому будинку богоугодних закладів (тепер – Полтавська обласна клінічна лікарня імені М. В. Скліфосовського, вул. Шевченка, 23) та будинку Полтавської державної аграрної академії (головний корпус), поблизу якого містився за часів Котляревського театр.
Іменем Котляревського названі вулиці у Кременчуці, Лубнах, Кобеляках, Карлівці, Гадячі, Глобині, Миргороді, селі Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області; селищі Водянка, Білій Церкві, Сквирі, Броварах, Гребінці, Яготині Київської області; Кривому Розі Дніпропетровської області; Сумах, Ромнах Сумської області; Прилуках Чернігівської області; Києві, Львові, Чернівцях, Тернополі, Запоріжжі, Краснодарі, Вінниці.
Ім’я письменника носить Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека, Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1, Гадяцьке училище культури.

Див. фото

вгору

Левицький Григорій Кирилович (1697-1769)

Живописець і гравер на міді, представник українського бароко Григорій Кирилович Левицький народився близько 1697 р. в с. Маячка Новосанжарського району. Походив з козацького роду Носів.
Обрав шлях духовного служіння, став священиком і водночас займався малюванням, до якого мав потяг з дитинства. Художньої майстерності навчався у Вроцлаві (Польша). У 1730-х роках повернувся в Україну. В 1737 р. художник майстерно виконав серію гравюр до кишенькових лаврських видань «Євангелія» та «Апостола». Оформив також розкішні подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (після 1736), Іларіона Негребецького (1738), київського митрополита Рафаїла Заборовського (1739). Йому належить цикл гравюр для подарункового видання українського письменника і педагога М. Козачинського «Філософія Арістотелева» (1745).
Роботам Г. Левицького властиві детальна розробка складних алегоричних композицій і прагнення до узагальнення змісту образів, а графічній мові – живописна м’якість у переданні форм в одних творах та її скульптурна визначеність в інших. Своєю творчістю він заклав основи переходу від бароко до класицизму в українському мистецтві.
Помер 19 травня 1769 р.

вгору

Лисенко Микола Віталійович (1842-1912)

Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч. Народився 22 березня 1842 р. в с. Гриньки (нині Полтавської обл.) у дворянсько-поміщицькій сім’ї з козацьким корінням. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва, Харківській гімназії. З п’яти років його навчала музики мати, згодом він навчався грі на фортепіано у А. Паночіні, М. Дмитрієва. У 1864 р. закінчив Київський університет, а наступного захистив дисертацію з природознавчих наук. З 1867 р. вивчав композицію у К. Глієра та В. Паппериці, вдосконалював гру на фортепіано у В. Венцеля та К. Рейнеке в Лейпцизькій консерваторії у 1867-1869 рр. У 1868 р. видав першу серію з 13 номерів з «Музики до «Кобзаря» Шевченка», а також «Збірник українських пісень» з 40 пісень.

Композиторську майстерність вдосконалював у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова. У 1876 р. повернувся до Києва, працював над народними піснями, здійснив публікацію 7 випусків пісень для голосу з фортепіано. У 80-90-ті роки ХІХ ст. чільне місце посіла оперна творчість: «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» та ін.
Вагомий внесок зробив у розвиток музичної освіти.

М. Лисенко увійшов в українську музику як найяскравіший представник класичного стилю у багатьох жанрах опери, симфонії, камерно-інструментальної музики, Його музика насичена інтонаціями українського національного мистецтва. Творчий доробок композитора становлять 11 опер, музика до театральних вистав, інструментальних композицій, близько 100 творів різних жанрів і форм на тексти Т. Шевченка, понад 500 пісень, численні хори, що є кращим надбанням української та світової музичної культури.
Знесилений працею і хворобою, помер 6 листопада 1912 р. від серцевого нападу у Києві.
Іменем Миколи Лисенка названо:

Полтавське музичне училище
Львівська національна музична академія
Черкаська дитяча музична школи №1
Київська середня спеціалізована музична школа-інтернат
Знам‘янська дитяча музична школа.

Див. фото

вгору

Майборода Георгій Іларіонович (1913-1992)
Художній світ, що відкривається нам музикою
Георгія Майбороди, - багатогранний…
О. Зінкевич

Класик української оперно-симфонічної музики ХХ ст. Георгій Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1913 року на хуторі Пелехівщина (нині село Глобинського району Полтавської області). Брат композитора Платона Майбороди.
У 1935 році Г. Майборода вступає до Київського музичного училища, а через рік стає студентом Київської консерваторії по класу композиції професора Л. Ревуцького. Роки навчання стали справжньою школою оволодіння професійним музичним мистецтвом. Поряд із виконанням суто навчальних завдань Г. Майборода написав композиції, що увійшли до репертуару професійних виконавських колективів. Особливе місце серед них належить симфонічній поемі «Лілея» (1939) - першій у симфонізмі спробі прочитання Шевченкової поезії. Саме з неї почалося творче опанування Г. Майбородою спадщини Кобзаря, результатом чого стали романси на слова видатного поета та опера «Тарас Шевченко» (1964).
У воєнні роки служив в лавах Червоної армії. Після демобілізації повернувся до навчання в аспірантурі Київської консерваторії.
У творчості Г. Майбороди переважають монументальні симфонічні і музично-драматичні форми. Серед найбільш визначних творів: опери - «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964), «Ярослав Мудрий» (1973); 5 симфоній (1950-1986), сюїта «Король Лір» (1959), «Радісна увертюра» (1985); концерти – для голосу з оркестром (1969), для скрипки з оркестром (1977), симфонічні варіації для віолончелі з оркестром (1987), хори, романси, обрабки народних пісень.
Музика Г. Майбороди вражає фресковістю, скульптурністю, епічною статурністю образів, відчуттям форми та стилю, тонкою колористикою, поліфонічною насиченістю й особливою мелодійністю. Однією з відмінних рис таланту Г. Майбороди було природне відчуття симфонізму, характерне не тільки для великих оркестрових полотен, але й для його опер, в яких інструментальна виразність та симфонічна психологізація посідають дуже важливе місце.
Поряд з плідною композиторською діяльністю Г. Майборода викладав у Київській консерваторії (1952-1958), а також працював у керівних органах Спілки композиторів СРСР і Спілки композиторів України (її голова – у 1967-1968 рр.), виступав із критичними статтями у пресі. У 1965 році разом із А. Малишком та М. Стельмахом звернулися до ВР УРСР і ЦК КПУ, протестуючи проти арештів української інтелігенції.
За великий внесок у розвиток національного мистецтва він був удостоєний звання заслуженого діяча мистецтв України (1957), народного артиста СРСР (1960). Лауреат Республіканської премії ім. М. Лисенка (1984) та Державної премії УРСР ім. Т. Г Шевченка (1963).
Помер Г. Майборода 6 грудня 1992 року у Києві.

вгору

Майборода Платон Іларіонович (1918-1989)
То не легко, друже, в суєслов’ї,
Де складна і де терниста путь,
Дати пісню з крові, із любові,
Що її сніги не заметуть
А. Малишко

Композитор-епоха, великий пісняр, пелехівський соловейко Платон Іларіонович Майборода народився 1 грудня 1918 року на хуторі Пелехівщина (нині село Глобинського району Полтавської області). Брат композитора Георгія Майбороди.
Зростаючи в родині, закоханій у народну пісню, маленький Платон ще з дитинство відкрив для себе багатогранний світ музики. Після закінчення школи та праці на заводі П. Майборода у 1936 році вступає до Київського музичного училища, а у 1938 році стає студентом Київської консерваторії по класу композиції Л. Ревуцького. Під час війни солдат П. Майборода потрапив у полон, був остарбайтером. Повернувшись до мирного життя, закінчив консерваторію (1947), викладав у музично-освітніх закладах Києва. Крім того П. Майборода займався широкою музичною просвітницькою діяльностю, організовуючи зустрічі й виступаючи з концертами в різних куточках України та за її межами.
Визначні твори композитора: вокально-симфонічні - ораторія «Дума про Дніпро» (1954), поема «Тополя» (1966), 2 кантати (1956, 1974); для симфонічного оркестру - «Героїчна увертюра» (1947). Та перлинами його творчості стали пісні. Написані на вірші кращих українських поетів, вони дивовижним чином торкаються найпотаємніших струн душі, несуть у собі таїну істини, краси й надії. Класикою, не підвладною скороминучій моді, стали «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про вчительку», «Київський вальс», «Білі каштани», «Гаї шумлять біля потоку», «Любов моя», «Стежина», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). Задушевні, щирі мелодії П. Майбороди часто оповідали про любов до малої батьківщини, з якої виростає любов до України («Згадай рідний край», «Пісня про рідну землю», «Пісня про Україну»). За «Вибрані пісні» П. Майборода був удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1962).
За творчі досягнення П. Майборода був нагороджений Державною премією СРСР (1950), Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1962). Був удостоєний звання заслужений діяч мистецтв УРСР (1957), народний артист УРСР (1968), народний артист СРСР (1979).
Помер 8 липня 1989 року у Києві.

вгору

Максимович-Амбодик Нестор Максимович (1744-1912)
Первейший долг есть заблаговременно заботится
о доставлении здравия младенцам через
доброе содержание, попечение и воспитание
Н. М. Максимович-Амбодик

Видатний лікар, основоположник вітчизняного наукового акушерства й педіатрії Нестор Максимович Макстмович народився 7 листопада 1744 року в с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї сільського священника. Псевдонім «Амбодик» (лат. «скажи двічі») – взятий ним як нагадування про те, що прізвище та по батькові є тотожними.
Після закінчення Києво-Могилянської академії Н. Максимович-Амбодик продовжив освіту в медичній школі при Санкт-Петербурзькому сухопутному шпиталі. В 1775 році на медичному факультеті Страсбурзького університету успішно захистив докторську дисертацію. З 1776 року Н. М. Максимович-Амбодик виконує обов’язки викладача акушерської справи й молодщого лікаря при Адміралтейському шпиталі в Петербурзі, читаючи свої лекції не латинню, а російською мовою. А для наочності викладання вперше в практиці акушерських занять використовує сконструйований власноруч фантом (модель). У 1781 році він очолює Санкт-Перетбурзьку школу повитух і вже через рік стає першим в Росії професором сповивального мистецтва. Його великою заслугою є те, що він перший застосував накладання акушерських щипців, увів їх у медичну практику й розробив детальні вказівки для проведення цієї серйозної операції.
Н. М. Максимович-Амбодик надавав великого значення підготовці високоосвічених фахівців. Написана ним фундаментальна праця «Искусство повивания или наука о бабичьем деле» (1784-86) стала першим вітчизняним посібником з акушерства й педіатрії.
Талановитий вчений-енциклопедист Н. Максимович-Амбодик – автор понад 20 наукових праць (оригінальних і перекладацьких) у галузях природознавства, фармації, акушерства та інших дисциплін. Крім того, він створив і систематизував вітчизняні наукові терміни, упорядкувавши їх у словниках: «Медико-хірургічному» (1780), «Анатомо-фізіологічному» (1783), «Медико-паталогічному хірургічному» (1785), «Новому ботанічному» (1804).
Помер Н. М. Максимович-Амбодик 5 серпня 1812 року в Санкт-Перербурзі.

вгору

Метлинський Амвросій Лук’янович (1814-1870)

Хто ж збере, як добрий син прах батьків своїх, залишки південноросійського слова, що зникають?

А. Метлинський

Поет-романтик, етнограф, фольклорист Амвросій Лук’янович Метлинський народився в 1814 р. у с. Сари Гадяцького повіту. Освіту здобував у Гадяцькому повітовому училищі, харківській гімназії та Харківському університеті. Захистив магістерську (1843) та докторську (1849) дисертації. Протягом 1843-58 рр. працював професором у Харківському та Київському університетах, а після виходу у відставку подорожував по Німеччині, жив у Женеві, Сімферополі та Ялті.
У вітчизняне письменство А. Метлинський увійшов як поет-романтик, котрий започаткував громадянську лірику в новій українській літературі, розвинув жанрові форми балад і сонетів. Перші його поезії (під псевдонімом Могила) опублікували альманахи «Молодик» і «Сніп» у 30-х р. ХІХ ст., а в 1839 р. вийшла книга віршів «Думки і пісні та ще дещо». Крім оригінальних творів вона містила українські й російські переклади та переспіви сербської, словацької народної пісні, чеських, польських, німецьких поетів.
Протягом усього життя А. Метлинський вивчав народу поезію. Його записи лягли в основу «Народних південноросійських пісень» (1854) – найбільшого на той час збірника українського фольклору, що вміщував понад тисячу творів.
Помер 29 липня 1870 р

вгору

Панас Мирний (Рудченко Панас Якович) (1849-1920)

На мальовничій околиці Полтави Кобищанах знаходиться садиба видатного українського письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка). З вулиці ледве видно в глибині подвір’я будиночок під зеленим дахом. Весь він оточений деревами, кущами бузку. На тлі білої стіни височить бронзовий бюст письменника, встановлений 1951 року. Садиба й досі зберігає риси патріархальної старовини, яку любив письменник: невелике затишне подвір’я, чисті доріжки, одна з яких веде в садок і до озера внизу, дерев’яні віконниці... Просте і скромне оточення створює поетичний настрій, навіває спокій. За одним із вікон, першим від ґанку, — кабінет письменника. Маленький скромний закуточок з письмовим столом, ліжко, етажерка з книжками... Священне місце, де народжувалися геніальні в своїй простоті твори української класичної літератури!

Панас Якович народився у Миргороді в родині бухгалтера повітового казначейства. Навчався спершу в місцевому парафіяльному училищі, а з переїздом батьків до Гадяча — в тамтешньому повітовому училищі, яке закінчив 1862 року. Й одразу — на службу: Гадяч, Прилуки, Миргород. До 1865 року відносяться його перші літературні спроби: спершу щоденник, вірші й поеми, потім драми та проза.

1871 року Панас Якович переїздить до Полтави, працює в губернському казначействі, згодом — у Казенній палаті. 1872 року в галицькому журналі "Правда" з’являються перші друковані твори: вірш "Україні" та оповідання "Лихий попутав". 70-і роки стають періодом активної творчої діяльності молодого письменника. Він пише нарис "Подоріжжя від Полтави до Гадячого", оповідання "П’яниця", а спільно з братом Іваном, що прибрав собі псевдонім Іван Білик, — роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880 року він опублікований у Женеві). Тоді ж таки написав повість "Лихі люди" ("Товариші") (1875) і розпочав цикл оповідань "Як ведеться, так і живеться".

У наступне десятиріччя з’являється драма "Лимерівна", що зажила великої слави (надрукована 1892 року), оповідання "Морозенко", "Казка про Правду та Кривду", повість "Лихо давнє й сьогочасне" (1897), йде праця над романом "Повія".
Найкращі свої твори Мирний написав у Полтаві, на своїй першій квартирі по вулиці Монастирській, у будинку № 14, який тепер не існує. Після одруження він переїхав у будинок № 8 по вулиці Малосадовій (нині — вулиця Короленка, будинок теж не зберігся), де прожив з 1889 по 1903 рік, коли придбав садибу на Кобищанах. З Кобищанів Панас Якович ходив на службу в центр міста через яри і гори або їздив власним конем по вулиці Кобиляцькій.

Крім службової та літературної праці, Мирний активно займався громадсько-культурною діяльністю. Він брав участь у спорудженні та відкритті пам’ятника І. Котляревському, в щорічних Шевченківських святах, у випуску часопису "Рідний край" (1905 — 1907) тощо. До речі, в цьому часописі він опублікував вірш "До сучасної Музи", поему в прозі "Сон", "Пригоду з "Кобзарем". У будиночок на тихій міській околиці, де письменник займався творчістю й любив відпочивати, бавлячи своїх дітей, надходили листи від багатьох видатних людей: М. Коцюбинського, М. Старицького, М. Лисенка, М. Садовського та ін. Тут бували Леся Українка, В. Стефаник, Г. Хоткевич, Олена Пчілка, інші учасники відкриття пам’ятника Котляревському в 1903 році.
В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного».

Після революції П. Мирний очолював у Полтаві невелике дитяче видавництво "Зірка", одночасно продовжував службу в губфінвідділі. В серпні 1919 року, в умовах денікінського терору, письменник востаннє виступив з промовою на могилі Івана Котляревського. 20 січня 1920 року він тяжко захворів і за тиждень помер. Під сумні дзвони Успенського собору його ховали 30 січня на старому, так званому військовому кладовищі. Але 29 серпня 1936 року прах його було потривожено в зв’язку з тим, що цвинтар влада ліквідувала. Останки Панаса Мирного було перезаховано в Зеленому Гаю, на схилі гори, через яку ходив він у місто і де відпочивав. Пізніше поряд з ним було поховано і дружину.
З 1940 року в будинку письменника функціонує літературно-меморіальний музей, який до 1961 року очолював син письменника Михайло Панасович Рудченко. Ім’я Панаса Мирного надано у Полтаві вулиці, що веде до музею, школі № 8, обласній бібліотеці для дітей.

У 1951 році до сторіччя від дня народження в Полтаві на могилі Садиба Панаса Мирного — національна святиня. Тут глибше розумієш його творчість і велич духу цієї людини, що услід за Шевченком сказала: "Вся моя слава — Україна"... Сказавши ще в юності ці слова, Панас Мирний до останнього подиху служив Україні словом і ділом.

Оглянувши музей, зійдемо через садок униз до ставка. Могутні дуби вишумлюють над ним свої спогади. Це ті самі дуби, якими милувався Панас Мирний, під ними він купав свого коня, вів бесіди з друзями "вдали от шума городского". Без оцього ставу, і саду, і дубів та верб, що посхилялися до тихої води, не складеться правдиве уявлення про видатного письменника Панаса Мирного як людину і творця.
Див. фото

вгору

Мірза-Авакянц Наталія Юстинівна (1988-1940?)

Український археограф і джерелознавець Наталія Мірза-Авакянц народилася 11 жовтня 1988 року у Баришполі на Полтавщині в родині земського лікаря. У 1907 році закінчила Київську жіночу гімназію, а 1913 року склала державний іспит при Московському університеті, в якому працювала спочатку викладачем методики та історії, потім – проректором і ректором.
У 1915 році повернулася до Києва, де спочатку викладала у школі при Педагогічних курсах. З 1917 року – викладач Української гімназії ім. Кирило-Мефодієвського товариства, з 1919 року – редактор постійної комісії для складання біографічного словника української землі УАН. Того самого року Н. Мірзу-Авакянц запрошують до Полтави, де вона спочатку працювала в Полтавському учительському інституті, а у 1922-1923 рр. завідувала навчальною частиною Полтавського кооперативного технікуму та була деканом кооперативного відділу Полтавського агрокооперативного технікуму. Оцінивши її викладацький талант, академік Д. Багалій запросив її до Харкова. З 1934 року – Н. Мірза-Авакянц професор Харківського інституту народної освіти.
З кінця 20-х років на Україні почалися чистки і «проробки», що мали за мету ліквідувати українську історичну науку. У 1934 році Н. Мірзу-Авакянц було звільнено з усіх посад. Згодом вона влаштувалася на роботу на кафедру історії України Київського університету, проте у 1938 році її було заарештовано і засуджено до 10 років позбавлення волі. Зі сталінських ГУЛАГів звістки про неї не надходили.
Н. Мірза-Авакянц була видатним спеціалістом з історії України та методики її викладання. У центрі наукового інтересу дослідниці – проблеми історії Гетьманщини (судочинство, побут старшини, становище жінки) і селянські рухи на Лівобережжі на початку ХХ століття. Її студіям притаманні ретельне опрацювання джерел, насамперед архівних, введення в науковий обіг і узагальнення великої кількості нових фактів, комплексний аналіз, чітка структура і логічність викладу. Виразно помітне прагнення об’єктивно оцінити історичні події. Відомо близько 50 публікацій вченої. Найбільшу увагу привертають хрестоматія і підручник з курсу «Історія України в зв’язку з історією Західної Європи», що відповідають сучасним уявленням про зміст історичної освіти.
Розтріляна, ймовірно, на початку 1940 року. Реабілітована в 1959 році.

вгору

Мстислав (Скрипник Степан Іванович) (1898-1993)

Перший православний патріарх Київський і всієї України (1990), Патріарх Української автокефальної православної церкви (УАЦП) в екзилі, активний учасник Української революції 1917-20 рр. святійший Мстислав (світське ім’я Степан Іванович Скрипник) народився 10 квітня 1898 р. в Полтаві.
Його довгий і важкий шлях до духовних вершин розпочався в Полтаві, де він народився, провів дитячі роки, закінчив гімназію. Після недовгого навчання в Оренбурзькій казачій офіцерській школі повернувся в Україну, де активно включився у національно-визвольний рух. У 1917-21 рр. С. Скрипник був дипломатичним кур’єром уряду УНР, згодом – хорунжим армії УНР. У 1930 р. по закінченні Варшавського університету політичних наук працює на Галичині та Волині. З 1929 по 1939 він обирається депутатом до Сейму Польщі, де послідовно обстоював права українців, православ’я, рідної мови. Утративши дружину у 1942 р. приймає чернечий постриг з ім’ям Мстислава. Невдовзі відбулася архієрейська висвята, а з нею почалася апостольська місія священика по Україні. Його заарештовує гестапо, а після звільнення йому категорично забороняється звершувати богослужіння і проповіді. Тому в 1944 р. він змушений виїхати до Західної Європи, а пізніше – до Північної Америки.
Українське церковне життя долею історичних обставин перемістилося на чужину, в країни Європи та Америки. Всі свої сили ієрарх покладає на те, щоб об’єднати православних українців діаспори. І це йому вдається: завдяки його енергійності і жертовності в містечку Баунд-Брук, поблизу Нью-Йорку, було збудовано духовний центр Українського православ’я в діаспорі. Зокрема, було зведено храм Андрія Первозванного, пам’ятник жертвам голодомору в Україні, музей, бібліотеку, видавництво, приміщення консисторії та духовної семінарії св. Софії. У 1971 р. митрополит Мстислав був обраний першоієрархом Української Православної Церкви у США та всієї діаспори.
Коли ж відродилася УАПЦ в самій Україні, владика Мстислав одностайно був обраний першим Патріархом Київським і всієї України (1990).
Відійшов у вічність 11 червня 1993 р.

вгору

Орест Михайло (1901-1963)

Український поет, перекладач Михайло Орест (справжнє ім’я Михайло Костянтинович Зеров) народився 27 листопада 1901 р. в Зінькові. Закінчивши Київський інститут народної освіти, він працював вчителем в різних містах. З 1924 р. жив у Києві. Був двічі заарештований, побував у таборах та на засланні. Під час війни емігрував до Німеччини.
Перша поетична збірка М. Ореста «Луни літ» вийшла у 1944 р. в Кракові. Невдовзі поет став учасником діаспорного Мистецького українського руху (МУРу). У 1946 р. побачила світ його поема «Повстання мертвих». Далі вийшли збірки «Душа і воля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), і посмертна «Пізні вруна» (1965). Продовжуючи традиції неокласики він значно розширив рамки цього стилю, часом виходячи за межі його канонів. Головні теми поезії М. Ореста – це боротьба добра і зла, прославлення природи як «гоїтеля душі», національне і світове, історіософія. Улюбленим образом поета є ліс – знак всеосяжної філософії, яку виробив ще на батьківщині й сповідував все життя. Ліс – це свобода, дух, вічність, любов, найвеличніший храм. Майбутня Україна бачилася поету як «духовності нової смолоскип», тобто такою, що має постати на міцних християнських засадах добра і справедливості. Крім поетичної творчості М. Орест зробив великий внесок і в перекладацтво.
Помер 12 березня 1963 р.

вгору

Остроградський Михайло Васильович (1801-1862)

Видатний математик і механік, педагог Михайло Васильович Остроградський народився 24 вересня 1801 р. в с. Пашенна Кобеляцького повіту (нині с. Пашенівка Козельщинського району) в сім’ї поміщика. Освіту М. Остроградський здобував в Харківському університеті. В 1822-1827 рр. продовжив вдосконалювати математичну освіту у Франції: слухав математичні курси на Паризькому факультеті наук і Колежж де Франс, опублікував свої перші математичні праці. У 1828 р. він повертається до Петербурга, де активно продовжує займатися науковою і викладацькою діяльністю.
Наукові інтереси М. В. Остроградського були дуже широкі: математична фізика, математичний аналіз, алгебра і теорія чисел, теорія ймовірностей, аналітична і небесна механіка. Уражають геніальністю його роботи в галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії теплоти, теорії пружності тощо. Учений сформулював у загальному вигляді принцип можливих переміщень, виконав дослідження з варіаційного числення. Ім’я М. В. Остроградського носить розроблений ним засіб виділення раціональної частини невизначеного інтеграла (1828). Багато праць вченого мали прикладний напрямок – він займався зовнішньою балістикою та статистичними методами. Також він був засновником наукової школи в галузі механіки і прикладної математики.
Його обирають академіком Петербурзької академії наук (1928), членом Американської АН (1834), Королівської Туринської й Римської АН (1845), почесним членом Московського та Київського університетів (1845 і 1847), членом-кореспондентом Паризької АН (1856).
Помер 1 січня 1882 р.
У 2001 р. ЮНЕСКО внесла М. Остроградського до переліку видатних математиків світу.

вгору

Парфеній (Левицький Памфіл) (1858-1922)

Перший митрополит Української автокефальної православної церкви, перший видавець Євангелія українською мовою Памфіл (у чернецтві Парфеній) Левицький народився 10 жовтня 1858 в с. Плішивець Гадяцького району. Походив із родини дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1878), Київську духовну академію (1882).
У 1884 р. прийняв чернецтво з уведенням у сан ієромонаха. У грудні 1904 р. був призначений єпископом Кам’янець-Подільським і Брацлавським. За активного сприяння Парфенія відбувся єпархіальний з’їзд, на якому було ухвалено рішення домагатися перед владою запровадження української мови у семінарії та інших школах духовного відомства. Найвагомішим здобутком подільського періоду життя Парфенія є видання (уперше) українською мовою Євангелія та використання його в богослужінні. Після революції 1905-1907 рр. його переводять до Тули.
У 1917 р. Парфеній повертається на Полтавщину, де починає активно опікуватися українізацією парафій, сприяти упровадженню української мови у навчальних закладах. Він став засновником місцевого Українського православного братства, саме з його ініціативи в Полтаві відбувся єпархіальний собор (1917), що ухвалив українізацію церкви в Україні та встановлення в ній традиційного устрою. Владика займався й дослідницькою діяльністю, вивчаючи історію знищення монастирів, долі діячів церкви. В серпні 1920 р. Парфеній був обраний першим митрополитом Української автокефальної православної церкви.
Відійшов у вічність в січні 1922 р.

вгору

Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926)

Визначний громадсько-політичний, військовий і культурний діяч початку ХХ ст., будівничий української державності. Народився у Полтаві. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі, а з 1895 року навчався в Полтавській духовній семінарії. З неї був виключений за активну діяльність у таємній українській громаді, що складала основу Революційної української партії (РУП) у Полтаві. І відтоді одна ідея – державної самостійності України – надихала Симона Петлюру все життя.
Через труднощі у працевлаштуванні змушений був поїхати з рідного міста до Галичини. Згодом перебрався на Кубань, де працював в експедиції, що досліджувала історію степових областей. Вивчення архівних матеріалів про самобутність козацьких традицій та розгортання національно-визвольного руху дало поштовх до формування ідеї про визвольну боротьбу.
Після Лютневої революції 1917 р. організував і очолив Український фронтовий комітет. У травні 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві входив до складу Всеукраїнського військового комітету, а згодом очолив його. Був міністром у військових справах Центральної ради, спрямувавши всю енергію на створення українських збройних сил. Брав участь у виробленні відомих універсалів Центральної ради, проголошенні Української Народної Республіки.
За активну участь в Українському національному союзі (УНС) і опозицію до Гетьманщини та німецько-австрійських окупаційних військ був заарештований. У листопаді 1918 р., вийшовши із в’язниці, входив до складу організаторів уряду Директорії, а в лютому 1919 р. очолив його. Був також обраний Головним отаманом військ Української Народної Республіки.
У боротьбі з радянською владою співробітничав з генералом А. Денікіним, врангелівцями, польським урядом Ю. Пілсудського і країнами Антанти. Після їх поразки в 1920 р. емігрував до Польщі, а в 1924 р. – до Парижа. Там керував діяльністю уряду УНР в екзилі, заснував тижневик «Тризуб», продовжував публіцистичну діяльність.
Убитий 25 травня 1926 р., він назавжди залишився в пам’яті свідомих українців символом боротьби за державну незалежність.
Див. фото

вгору

Пильчиков Микола Дмитрович (1857-1908)

Фізик-екпериментатор, винахідник, педагог Микола Дмитрович Пильчиков народився 21 травня 1857 р. в Полтаві в сімі’ї вчителя.
З ім’ям М. Д. Пильчикова в історії науки пов’язано чимало здобутків. Творча спадщина талановитого вченого – це близько 100 наукових праць, присвячених оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології; понад 25 оригінальних приладів та установок, низка нових експериментальних методів досліджень. Видатний вчений уперше на основі застосування власного оптико-гальванічного засобу дослідження електролізу встановив можливість фіксувати зображення предметів нарощуванням рельєфу на металевих пластинках, започаткувавши цим фотогальванографію. У 1883 здійснив геофізичні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і вперше висловив думку про те, що подальші дослідження зможуть привести до відкриття багатих родовищ залізних руд.
М. Пильчиков успішно поєднував наукову діяльність з організаторською. Він організував фізичний інститут при університеті в Одесі, магнітно-метеорологічне відділення, метеорологічну станцію в Харківському університеті, керував будівництвом дослідних радіостанцій у Херсоні і Харкові. Багато сил і часу віддавав перетворенню університетських та інститутських лабораторій на передові наукові осередки.
Помер 19 травня 1908 р.

вгору

Піддубний Іван Максимович (1871-1949)

Видатний український спортсмен, борець народився 26 вересня (9 жовтня) 1871 року у селі Красенівка на Полтавщині в сім’ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. У 20 років Іван Піддубний подався на заробітки. Спочатку до Одеси, а потім переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом. З 1897 року Іван Максимович стає професійним борцем цирку.
У 1903 році Іван Піддубний вступає до Петербурзького атлетичного товариства, від якого був посланий на чемпіонат світу в Париж. На протязі 1905-1909 рр. Іван Піддубний шість разів був чемпіоном світу з боротьби. Після цього Іван Піддубний тривалий час не бере участі у великих змаганнях – переїжджає у рідне село, одружується, займається сільським господарством. Після трирічної перерви знову повертається в спорт, бере участь у гастролях полтавського цирку.
У 1925 році Іван Піддубний перемагає у великому міжнародному чемпіонаті в Нью-Йорку, а після повернення із Америки дванадцять років продовжує виступати в цирках на змаганнях борців. 1941 року в Тульському цирку відбувся прощальний виступ сімдесятирічного атлета.
Іван Піддубний 25 років поспіль залишався непереможним борцем у світі. Його називали «чемпіон чемпіонів» - титулом, якого до нього ніхто не мав. І донині в Україні , коли говорять про людей великої сили, кажуть: «Він – як Піддубний».
Помер видатний спортсмен 8 серпня 1949 року в Єйську, де й похований.
1939 року йому присвоєно звання заслуженого артиста республіки та нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. У 1945 році йому було присвоєно звання «Заслужений майстер спорту». В Єйську діє центр боротьби імені Івана Піддубного. З 1953 року в СРСР провадився меморіал І. Піддубного – міжнародні змагання з боротьби.
Див. фото

вгору

Позен Леонід Володимирович (1849-1921)

Скульптор-передвижник, державний діяч Леонід Володимирович Позен народився 22 липня 1849 р. в с. Оболонь Хорольського повіту (тепер Семенівського району) у шляхетній родині. Успішно навчався в Полтавській першій гімназії та на юридичному факультеті Петербурзького університету. З 1876 р. жив у Полтаві, де довгий час працював товаришем прокурора в окружному суді. Потім переїздить до Петербургу, де з 1912 р. стає сенатором кримінального департаменту Сенату. Але не це було його основним покликанням.
З юності Л. Позен захоплювався скульптурою. Але лише в 40-річному віці за породою живописця Г. Г. Мясоєдова почав ґрунтовне освоєння законів образотворчого мистецтва під керівництвом полтавського художника В. О. Волкова. Після пересувної виставки (1883), де експонувалися його роботи «Кобзар» і «Шинкар», ім’я Л. Позена стає відомим у широких колах мистецької інтелігенції. У 1981 р. він стає членом Товариства передвижників, а вже за три роки – дійсним членом Петербурзької академії мистецтв як мистецтвознавець.
Творчість Л. Позена характеризують типові для його доби риси реалізму з елементами натуралізму, етнографізму, романтизму та сентименталізму. Його численні групові скульптури й твори малої форми, які відображали історію, культуру і побут українського народу, вирізняються правдивою передачею образів та великою теплотою: «Скіф», «Запорожець у розвідці», «Оранка в Україні», «На волах», «Жебраки», «Переселенці» тощо. Талановитий скульптор створив і цілу галерею погрудь відомих діячів мистецтва. Важливим етапом у творчому зростанні митця була робота над пам’ятником І. П. Котляревському в Полтаві, відкритому 1903 р. Він не тільки високохудожньо втілив у скульптурному портреті образ знаменитого земляка, а й створив майстерні барельєфи-ілюстрації до творів письменника. Л. Позен є також автором пам’ятника М. Гоголю в Полтаві та М. Ярошенку в Кисловодську.
Помер 8 січня 1921 р

вгору

Потебня Олександр Опанасович (1835-1891)

Мовознавець, фольклорист, літературознавець, етнограф, педагог, громадський діяч Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня 1835 року на історичній Полтавщині у дворянській родині. У 1856 р. закінчив Харківський університет. 1860 р. захистив магістерську дисертацію. Працював професором Харківського університету, перебував у наукових відрядженнях закордоном. Був головою Харківського історико-філологічного товариства (1877-1890) та одним із засновників Харківської громади.
О. Потебня є основоположником психологічного напряму у сло’вянському мовознавстві та являється автором праць із загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, досліджень походжень про мови, взаємозв’язок мови і мислення. Основні лінгвістичні, філософські, естетичні, психологічні ідеї О. Потебні розроблені у працях «О некоторых символах в славянской народной поэзии» (1860), «Мысль и язык» (1862), у дослідженнях: «Из записок по теории словесности», «Из лекции по теории словесности».
Наукова діяльність О. Потебні, його судження, пов’язані з дослідженням мови і духовності, зберігають актуальність і понині.
Помер 11 грудня 1891 р. у Харкові.

вгору

Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна)(1849 – 1930)

Українська письменниця, перекладачка, фольклористка, етнограф, відома публіцистка, видавець, талановитий педагог, активна громадська діячка. Мати Лесі Українки, сестра М. Драгоманова. Народилася 29 липня 1849 р. в м. Гадяч, дома здобула початкову освіту. У 1866 р. закінчила Інститут шляхетних дівчат.
У 1868 р. виїхала на Волинь, де зацікавилася народною творчістю, несучи цей інтерес через усе життя. ЇЇ дослідницькі праці з етнографії та фольклору стали значним внеском в науку. Наукова праця «Український орнамент» (1876) принесла авторці славу першого в Україні знавця давнього виду мистецтва – орнаменту.
1905 – 1914 рр. були тяжкими для Олени Пчілки – померли чоловік, син і донька. Хоч як важко доводилося їй, мужній матері і дружині, але й за таких умов вона знаходить у собі сили для праці й творчості. Від 1906 року Олена Пчілка – редактор тижневика «Рідний край». Вона переїздить до Києва, перебирає на себе кошти видання, а редакцію переносить до власної вітальні. Тижневик видавався аж до заборони його 1914 року. Як додаток до нього Олена Пчілка видавала дитячий журнал «Молода Україна». По смерті Лариси вона залишила Київ і переїхала до Гадяча. Після заборони «Рідного краю» письменницю запросили до співпраці в «Газеті Гадяцької земської управи», яку вона редагувала до 1919 року й надрукувала в ній два свої оповідання.
З 1917 року Олена Пчілка сповна віддається національно-громадській праці. Редагує газету, пише п’єси для українського дитячого театру.
З 1920 року Олена Пчілка – член Етнографічної комісії ВУАН. Активно працювала також у складі комісій – літературно-історичної, громадських течій. 1927 року стала першою жінкою членом-кореспондентом ВУАН у галузі суспільних наук.
Єдиною опублікованою за життя авторки поетичною збіркою була «Думки-мережанки» (1886). До неї увійшли оригінальні поезії, переспіви, байки, жарти. Найповніше обдаровання Олени Пчілки виявилося в художній прозі. У 1884-1886 рр. у львівському журналі «Зоря» були опубліковані оповідання «Пігмаліон», «Забавний вечір», «Чад». Згодом у цьому журналі з’являються повісті “Світло добра і любові», оповідання «Соловйовий спів», «Маскарад», «За правдою», в яких зображено життя української інтелігенції, дрібномаєткового панства і чиновництва, атмосферу салону. Улюбленим засобом подання матеріалу є інтелектуалістська дискусія. Однак у цю приємну словесну салонову гру вривалися бентежні і пекучі питання про народ, його соціальні кривди.
1887 року Олена Пчілка взяла участь у виданні жіночого альманаху «Перший вінок», до якого вмістила оповідання «Товаришки». , в якому відтворила процес емансипації в його типових виявах, вихід жіноцтва на шлях самостійної діяльності, служіння ідеалам прогресу.
Олена Пчілка – авторка числених виступів, доповідей, публіцистичних, літературно-критичних, суспільно-політичних статей, етнографічних розвідок, бібліографічних заміток, фейлетонів. Їй належать статті й нариси про Т. Шевченка, Є. Гребінку, Д. Яворницького, О. Сластіона, М. Кропивницького, М. Коцюбинського та ін., спогади про М. Драгоманова, М. Старицького, М. Лисенка.
Вона перекладала світову класику (Овідія, Гомера, Гі де Мопассана, В. Гюго, Г. Гейне, О. Уайльда, Л. Толстого та ін.).
Як педагог, на власному досвіді заклала основи родинної материнської школи: виховання дітей на засадах патріотизму і національної самосвідомості. Через серце матері пройшла початкова творчість її дітей, яким вона дібрала промовисті псевдоніми: Леся Українка, Михайло Обачний, Олеся Зірка. Турбота про підростаюче покоління спонукала Олену Пчілку до праці в галузі дитячої літератури.
В останні роки свого життя Олена Пчілка зазнала переслідувань: лише тяжка недуга врятувала її від репресій. Померла 4 жовтня 1930 року.

Див. фото

вгору

Ремесло Василь Миколайович (1907-1983)

Хліб і життя. Ці поняття завжди стоять поруч (В. Ремесло)

Вчений-селекціонер Василь Миколайович Ремесло народився 10 лютого 1907 р. в с. Теплівка Пирятинського району в селянській родині.
В. М. Ремесло здійснив справжній переворот у селекційній роботі з пшеницею. Він вивів високозимостійкі та високопродуктивні, з якісним зерном сорти озимої пшениці інтенсивного типу – Миронівська-264, Миронівська-808, Киянка-893 та багато інших. Справжнім шедевром вітчизняної селекції став сорт Миронівська-808, який завдяки виключно високій продуктивності та пластичності перейшов кордони України й нині широко використовується в Білорусії, Болгарії, Данії, Казахстані, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Угорщині, Чехії, Швеції. Подальша робота в цьому напрямку сприяла виведенню нових, ще врожайніших сортів пшениці, які вирізняються вкороченим міцним стеблом, стійкістю до несприятливих умов вирощування, шкідників і хвороб. Це, зокрема, Миронівська Ювілейна-50 та Ілллічевська. Потенційна врожайність цих сортів – 75 і більше центнері з гектара. Створюючи нові сорти, вчений одним із перших звернув увагу на необхідність розробки й надання рекомендацій щодо агротехнічних можливостей їх вирощування.
Своєю новаторською діяльністю В. М. Ремесло заслужив високий авторитет видатного селекціонера в нашій країні і за рубежем. Став двічі Героєм Соціалістичної Праці (1966, 1967), володарем багатьох орденів і медалей.
Помер 4 вересня 1983 р.

вгору

Роїк (Сосюрко) Віра Сергіївна (1911-2010)

Герой України (2006), заслужений художник АР Крим і заслужений майстер народної творчості України (1967) Віра Роїк народилася 25 квітня 1911 року в м. Лубнах. Навчалася у Полтавській Маріїнінській гімназії та балетній студії, на робфаці Полтавського інституту сільськогосподарського виробництва. У 1963 р. закінчила Московський художній інститут. З 1962 року жила і працювала в Криму.

У 1920-х рр., працюючи у Лубенській вишивальній артілі, майбутня майстриня полюбила мистецтво вишивки. Відтоді вона досконало оволоділа 300 видами технік вишивання народів світу, серед яких віддавала перевагу рідним полтавським «рушниковим швам» у техніці вільного рисунка, збагачуючи рушники своїми малюнками, синтезуючи традиційний орнамент з поетичними елементами власного світобачення. Як художник, В. Роїк відчувала глибоко і проникливо, у своїх вишивках мислила як поет, філософ, знавець глибоких народних традицій.
Упродовж життя вона створила понад 300 творів за авторськими орнаментами, загальна ж кількість виробів ручної вишивки складає близько 1000. Серед найвідоміших творів: рушники «Півники» (1960), «Мереживо» (1970), «Полтавський» (1977), «Ніжна казка» (1980), «Свято урожаю» (1994), «Зачарований півень» (2000). Роботи В. Роїк зберігаються у 43 музеях різних країн світу.
Навесні 2003 року вийшла друком книга В. Роїк «Мелодії на полотні. Спогади, Вишивки, Відгуки».
В. Роїк є членом Спілки художників СРСР, Національної спілки журналістів України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, почесний член ТУМ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, почесний член Товариства вчених Криму. Вона також є лауреатом Державної премії АРК Крим, Полтавської обласної премії ім. В. Г. Короленка, премії ім. Опанаса Сластьона та ін.
У 2006 році за значний особистий внесок у розвиток культури України, утвердження традицій національного декоративно-прикладного мистецтва, багаторічну самовіддану творчу та педагогічну діяльність їй було присвоєно звання Героя України.
У 2006 році було засновано премію і галузі народного мистецтва ім. В. Роїк.
У Сімферополі створили музей української вишивки імені В. Роїк.
Померла Віра Сергіївна Роїк 3 жовтня 2010 року в Сімферополі.
Див. фото

вгору

Руденко Людмила Володимирівна (1904-1986)

Чемпіонка світу з шахів, міжнародний гросмейстер і міжнародний гросмейстер серед чоловіків Людмила Руденко народилася 27 липня 1904 року в Лубнах у сім’ї викладача місцевої гімназії Володимира Руденка – палкого прихильника древньої гри, котрий і прищепив їй любов до шахів. Отримуючи середню освіту в Миколаєві, а вищу – в Одеському інституті народного господарства, Людмила не залишала дитячого захоплення. Поряд з цим були серйозні заняття плаванням, звіння чемпіонки Одеси (1924) та віце-чемпіонки України (1925) у цьому виді спорту.
У 1925 році Людмила переїджає до Москви. І перший її виступ в турнірі шахісток (1926), організований газетою «Комсомольська правда», виявиться невдалим – вона посідає одне з останніх місць. Але це змусило її по-іншому поглянути на шахи, зрозуміти, що для тих, хто хоче перемагати, вони – не лише гра, а ще й наука. Уже наступного року в першості країни вона виявила 5-й результат, а у 1928 році стає чемпіонкою Моски, отримавши максимальний результат - вигравши всі 12 партій. 1929 року Л. Руденко переїджає до Петербурга, де під керівництвом видатних гросмейстерів О. Толуша й П. Романовського зміцнює й розвиває свій талант, остаточно сформувавши бойовий комбінаційний ігровий стиль. Вона тричі стає чемпіонкою Ленінграда, грає в усіх першостях країни, досягаючи чудових результатів.
Першим виходом на міжнародну арену став радіоматч збірних СРСР та Великобританії, у якому Л. Руденко виграла обидві партії. А потім – блискуча перемога на чемпіонаті світу 1949-50 рр., де вона набрала 11,5 очок, обійшовши 15 суперниць.
Було ще багато подій у її спортивній кар’єрі: титул чемпіонки СРСР (1952), отримання звання заслуженого майстра спорту (1953), міжнародного гросмейстера (1976 ) та інші.
Померла видатна шахістка 28 лютого 1986 року в Ленінграді.
З нагоди її 100-літнього ювілею виконком Міжнародної федерації шахів оголосив 2004 рік «Роком Людмили Руденко»
Вшановуючи пам’ять славетної землячки, в Лубнах під егідою Федерації шахів України проводять щорічний шаховий турнір.

вгору

Самійленко Володимир Іванович (1864-1825)

Не вмре поезія, не згине творчість духа… В. Самійленко

Поет-лірик, сатирик, перекладач і драматург Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 р. в с. Великі Сорочинці Миргородського району.
Поезія В. Самійленка – це поезія болючого сорому за свій народ, який тягне ярмо підневільного життя, розгубивши духовні цінності. Головна тема лірики – Україна. Вірші пронизані болем і смутком за її становище. Особливу увагу привертає вірш «Українська мова» (пам’яті Т. Г. Шевченка), в якому в алегоричній формі змальовано підневільне становище української мови. Найповніше талант В. Самійленка виявився в гумористичних і сатиричних поезіях. Центральний образ його сатиричних творів – «патріот Іван», манкурт і перевертень, який «любить України за хліб і сало». У філософській поемі «Гея», що не друкувалася за радянських часів, В. Самійленко осмислив становище, в яке потрапила Україна після більшовицького перевороту. Він започаткував в українській літературі жанр антиутопії. В. Самійленко є автором драматичних творів: «Чураївна», «Драма без горілки», «Химерний батько», «Дядькова хвороба».
Значний внесок у духовну культуру зробив В. Самійленко своїми перекладами творів О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна, А. Барб’є, П.-Ж. Беранже, П.-О. Бомарше, Ж.-Б. Мольера, Ади Негрі. Він започаткував школу українського поетичного перекладу, оперту на новий рівень мовної і культурної самосвідомості народу, досягнутий на початку ХХ століття.
Помер 12 серпня 1925 р.

вгору

Селюченко Олександра (1921 – 1987)

“Творчість – це життя, а безділля – тяжка ноша”

О.Ф. Селюченко

Багатогранна постать заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України, геніальної майстрині, класика української традиційної глиняної іграшки Олександри Федорівни Селюченко розглядається в багатьох іпостасях. Її поява в українському народному мистецтві є феноменом доби. Народилася майстриня 6 травня 1921 року в столиці українського гончарства – Опішному в родині гончарів.

Батькові, Федору Селюченкові, були притаманні вроджені риси культурної людини. Він мав неабиякий художній хист. Мати, Явдоха Петрівна, була родом з потомствених гончарів, була прекрасною ліпницею, і шкода, що ім’я її загубилося, а творчість залишилася поза увагою фахівців.
У родинах гончарів того часу вчити дитину ремеслу було так само природно, як ходити або їсти з ложки. Для неї це була спочатку бажана і приємна гра. Шестирічна Олександра досить справно виліплювала свистунці, переважно качечок і рибок, яких, разом з іншими виробами членів сім’ї, продавали на базарі. Велике враження на дівчину справляли ярмарки в Опішному, а ще більше Іллінський – у Полтаві. Згодом ці враження ожили в глині – її сюжетних творах.

У 1930 році Олександра Селюченко пішла до школи. Це були нелегкі часи для всієї України, які повною мірою позначилися і на родині Селюченків: голодомор 33-го року та сталінські репресії. Свої вироби сім’я Селюченків продавала в навколишніх селах. Так і врятувало їх ремесло від голодної смерті.
Навчання у семирічній опішненській школі Олександра закінчила в 1937 році. Як стверджує дослідник творчої спадщини Майстрині Леонід Сморж: «… на той час вона вже не тільки вправно ліпила, а й майстерно розписувала посуд орнаментом, самотужки опанувавши це мистецтво». Після закінчення семирічки Олександра Селюченко намагалася поступити в технікум, але спроба була невдалою. Повернулася до Опішного, де навчалася в дворічній керамічній школі. Тоді там викладали досвідчені майстри кераміки, а душу Олександри вже полонила радість творчості. В своїх спогадах вона писала: «Для мене творчість – це не просто праця, це створення краси, яка облагороджує людину, прилучає її до народної культури». Школу закінчила в 1939 році. Але Велика Вітчизняна війна багатьох відірвала від улюбленої справи, примусила займатися іншою роботою. Олександра Федорівна до 1946 року працювала на Донбасі. У 1946 році повернулася до рідного Опішного і пішла працювати в артіль «Художній керамік».
У 1947 році від голоду помер батько, а в січні 1953 – від тривалої хвороби – мама – найближча, найдорожча їй людина і порадниця. Саме за порадою матері Олександра Селюченко відіслала в 1949 році свої вироби на виставку іграшок у Києві, де вони були відзначені премією. Відтоді почалося сходження її до вершин творчості, хоча було воно непростим і нелегким. Змушена, як і інші ліпниці, виконувати норму і тиражувати свистунці, вона відчувала, що, чим далі, тим усе більше в’язне у ремісництві. Довгі роки вона виборювала своє право на творчість. Уже була відомим далеко за межами України майстром кераміки, учасницею близька ста виставок, у тому числі європейських та міжнародних, членом Спілки художників України, Заслуженим майстром народної творчості України. Немолода і хвора жінка продовжувала щодня ходити на роботу, виконувати норму та обробляти в колгоспі бурякову ділянку.
Залюблена ще з дитинства в літературу й музику, народні пісні, обряди, національний одяг, рідну природу, чимало сюжетів і персонажів для своїх виробів Майстриня брала із творів Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя, Лесі Українки. Водночас творила власну своєрідну міфологічну оповідь про людину своєї нації, утверджуючи національні духовні цінності й разом з тим, розширюючи та збагачуючи їхній зміст. Тому так приваблюють глядача оригінальні сюжетні композиції «Вакула на чорті» (1969), «Весільний хор» (1969-1970), «Сорочинський ярмарок» (1976), «Олень», «Вершник» (1985), персонажі І. Нечуя-Левицького, С. Гулака-Артемовського і ціла галерея міських та сільських жінок у характерному для них одязі, різних вершників. А ще зворушливий світ клопітних господинь, майстерно відтворених у скульптурах «Пані з куркою», «Пташниця», «Свинарка», «Панночка». В її творчості народне мистецтво вибухнуло з невимовною силою, вражаючи довершеним виконанням, унікальним багатством сюжетів та образів, оптимізмом та дотепним гумором.

Слід зазначити, що Олександру Федорівну не обходили увагою, вона була передовиком виробництва, її портрети неодноразово вивішували на дошці пошани, її вибирали у різні представницькі органи влади, запрошували на різні симпозіуми дні майстрів народної творчості. Але це все було поки вона працювала. Після виходу на пенсію вона гостро переживала несправедливу байдужість до себе і своєї творчості. Ні з боку керівництва заводу, ні від Спілки художників України, місцевих органів влади вона не мала ані матеріальної, ані духовної підтримки. Знесилена хворобами, побутовими негараздами, відсутністю умов для творчості Олександра Селюченко все більше розчаровувалась в людях. Вона б неодмінно опинилася в безнадійній порожнечі, якби не творчість, що приносила хвилини радості.

До останнього свого дня Олександра Федорівна продовжувала творити і шукати відповідні до її творчості засоби, матеріали, сюжети, композиції. Творчий потенціал був ще великий, задуми – масштабні, але здійснити їх не вдалося: 26 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи.

Для збереження пам’яті про видатну Гончарівну в Опішному створено Меморіальний музей-садибу Олександри Селюченко. Це унікальний випадок, коли після смерті визначної художниці в недоторканому вигляді збереглися інтер’єр житла, предмети побуту та творчі роботи, у тому числі величезна колекція кераміки, декоративних розписів, фотоматеріалів, епістолярної спадщини.
Роботи Олександри Селюченко, класика української народної іграшки, стали надбанням багатьох музеїв різних країн світу. Вона сягнула далі своїх сучасників і багатьох попередників – вона вивершила опішненську пластику ХХ ст. на незвідану доти височінь.
Див. фото

вгору

Семенко Михайль Васильович (1892-1937)

Сонце
Драстуй –
Шле тобі привітання
бунтівливий Семенко
М. Семенко

Поет Михайль Васильович Семенко народився 31 грудня 1892 р. в с. Кибинці Миргородського району. Не було більш оригінального поета, ніж М. Семенко, котрий своєю авангардною творчістю значно розсунув обрії вітчизняної літератури, не перестаючи епатувати цінителів мистецтва парадоксальністю й екстравагантністю.
Його зоряною долею став футуризм, засновником якого у вітчизняній літературі був саме М. Семенко, що пройшов усі етапи розвитку цього художнього напряму в Україні. Він чи не найпершим усвідомив потребу європеїзації української поезії, вивільнення її з тенет епігонства і сентиментальних штампів. Його лірика, сповнена пафосу невгамовного експериментаторства й непередбачуваності, сміливо оновлювала українське віршування, протестувала проти національного в мистецтві. Центром Семенкової поезії став образ міста. Крізь його побут, окремі реалії та атрибутику футурист побачив і Людину, і Революцію, і Майбутнє. Почавши друкуватися ще в 1913 р. він видав близько 20-ти збірок. Крім того, його невсипуща енергія дала поштовх до організації багатьох літературних угруповань, у тому числі й відомого «Аспанфуту» (1921).
Футуризм був стихією М. Семенка і тому намагання писати за вимогами соціалістичного реалізму в 30-ті рр. завершилася втратою власного я.
Після піврічного слідства він був розстріляний 23 жовтня 1937 р.

вгору

Симоненко Василь Андрійович (1935-1963)

Упаду я зорею
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях
В. Симоненко

Український поет Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. у с. Біївцях Лубенського району. Доля відміряла В. Симоненку лише 28 років, які поет прожив чесно і мудро, ставши образом свого часу і гірким докором йому.
В. Симоненко належав до славної когорти «шістдесятників» - поетів, критиків, літературознавців, що мали гостре соціальне чуття і глибоко вболівали за потоптану національну гордість, безправ’я народу. І не тільки вболівали, а й закликали до пробудження від байдужості. «Чи знаєш, що ти людина?» – стурбовано звертався Василь Симоненко до співвітчизників. Василь Симоненко став совістю України: своєю життєвою позицією та творчістю він відстоював правдолюбство та синівську любов до України.
Головним сенсом його життя була поезія. Не шукаючи жанрових новацій, не ускладнюючи символіку, не захоплюючись космічними масштабами, В. Симоненко просто і щиро говорив про свою любов до Батьківщини та її народу («Україна», «Україно, п’ю твої зіниці…», «Земле рідна!», «Де зараз ви, кати мого народу?»), змальовував неповторний внутрішній світ людини («Люди – прекрасні…», «Ти знаєш, що ти – людина?», «Я…»), писав про найінтимніші почуття («Море радості», «Є в коханні і будні, і свята…», «Вона прийшла»). Правдиве Симоненкове слово звучало в колах національно свідомої інтелігенції, рядки поезії «Лебеді материнства» стали улюбленою народною піснею. Суспільного значення набули віршовані казки для дітей «Цар плаксій і Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки», інші сатиричні і гумористичні твори. Перша збірка «Тиша і грім» вийшла у 1962 р. Друга збірка В. Симоненка «Берег чекань» була визнана крамольною й побачила світ тільки у 1965 р. за кордоном. Посмертною стала й книжка «Земне тяжіння» (1964). Як прозаїк В. Симоненко тільки започаткувався, але його новели, оповідання, маленька повість, що частково ввійшли до збірки «Вино з троянд» (1965), є своєрідними й багатообіцяючими. Чимало творів В. Симоненка привернули увагу композиторів. Так, полтавський композитор О. Білаш поклав на музику вірш «Минуле не вернеш», а гімном синівської любові стала пісня на музику іншого нашого земляка П. Майбороди «Виростиш ти, сину».
Як зазначав В. Симоненко у одному із своїх публіцистичних виступів: «…для того, щоб по-справжньому любити поезію, треба передусім, не зраджувати правді, красі і думці». Тому не померкла з літами поетична зоря Василя Симоненка, адже все, що залишив поет у своєму творчому доробку – чесне, правдиве, глибоко душевне і тим вічне.
Помер 1 грудня 1963 р.

вгору

Сковорода Григорій Савич (1722-1794)

«Може, ні про одного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, – є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях – можна сказати без перебільшення – висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду…».

Д. Чижевський

Видатний український просвітитель, філософ, поет, перекладач. Народився в с. Чорнухи Лубенського повіту (тепер Чорнухинський район).

Навчався в Києво-Могилянській академії. Продовжив освіту за кордоном – у Будапешті, Вені, Венеції, Флоренції.
Займався художньою творчістю: поет, прозаїк, перекладач римських авторів – Горація, Овідія, Цицерона.

За життя Сковорода був дуже відомою в Україні людиною, його погляди обговорювалися у вчених колах, про нього писали в листах представники тогочасної еліти. В той же час його вірші-псалми співали на ярмарках лірники. Жодного твору Григорія Савича не було надруковано за життя, але майже в кожному інтелігентному домі були рукописні копії.

Творчість Г. С. Сковороди мала значний вплив на його наступників: І. Котляревського, Є. Гребінку, Г. Квітку-Основ’яненка.

Помер Григорій Савич у свого мецената в с. Пан-Іванівка на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району Харківської області).

Ім’я Григорія Сковороди на Полтавщині вшановується з такою ж любов’ю, як і Котляревського та Шевченка. Тут кожному він – мовби рідня, часточка найбільшого духовного скарбу. Тому-то ім’я Сковороди, його благородну постать і сторінки його непрочитаного життя – в малюнках, речах, книгах, статтях – завжди можна побачити в музеях широкого полтавського краю – від Полтави і до Лубен, від Миргорода і до Лохвиці, Пирятина, Золотоноші.
Наш земляк І. П. Кавалерідзе створив оригінальні пам’ятники Г. Сковороді в Чорнухах і в Києві перед будівлею Києво-Могилянської академії.

Іменем Г. С. Сковороди названо:

Село Сковородинівка Золочівського району на Харківщині
Вулиці у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах
Харківський педагогічний інститут
Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет
Інститут філософії НАН України.

15 вересня 2006 року Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень, на аверсі якої зображено Григорія Сковороду.
Меморіальна дошка Григорію Сковороді встановлена на будинку корпусу НаУКМА, де 1738-42 рр. і 1744-50 рр. навчався Г. С. Сковорода. Дошка-граніт, барельєф; скульптор І. Кавалерідзе, арх. Р. П. Бикова; відкрито в 1964 р.

Література:

1. Шаян, Володимир. Григорій Сковорода лицар святої борні [Текст] / В. Шаян. - Гамільтон : [б. и.], 1984. - 110 с.
2. Тычина, Павло. Сковорода [Текст] : симфония : пер. с укр. / П. Тычина. - М. : Советский писатель, 1984. - 416 с.
3. Григорій Сковорода [Текст] : біобібліографія / уклад. Е. С. Беркович. - Х. : Вид-во Харківського ун-ту, 1968. - 182 с.
4. Григорій Сковорода - 250 [Текст] : матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження / уклад. І. П. Стогній. - К. : Наукова думка, 1975. - 256 с.
5. Григорій Сковорода і антична культура [Текст] : тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 280-річчю від дня народження Г. С. Сковороди (19 листопада 2002 р.) / уклад. Е. I. Романова. - Х. : ХДНБ ім. В. Г. Короленка, 2002. - 94 с.
6. Григорій Сковорода 1722-1794 [Текст] : бібліографічний покажчик / уклад. Г. І. Гамалій. - К. : [б. и.], 2002. - 136 с.
Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті [Текст] : фотокнига / Укл. В. Я. Стадниченко, М. А. Шудря. - К. : Спалах, 2004. - 180 с. : іл., фото.
7. Ушкалов, Леонід Володимирович. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури [Текст] / Л. В. Ушкалов. - К. : ФАКТ, 2007. - 552 с. - (Висока полиця).
8. М. І. Туган-Барановський та Г. С. Сковорода: науково-пізнавальна проща до місць життя видатних українців [Текст] : матеріали мобільного семінару Київ - Чорнухи - Лохвиця. - К. : б. в., 2007. - 58 с. : фотоіл.
9. Перепеляк, Іван Михайлович. Григорій Сковорода [Текст] : драматична поема / І. М. Перепеляк. - Х. : Майдан, 2008. - 154 с.
10. Ушкалов, Леонід Володимирович. Григорій Сковорода [Текст] / Л. В. Ушкалов. - Х. : Фоліо, 2009. - 124 с. - (Знамениті українці).
Анотація: Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — один з найбільших і найзагадковіших християнських філософів світу, чиї твори й зараз привертають увагу читачів, що намагаються наблизитися до глибинних витоків «мандрівного філософа» й осягнути всю незбагненну мудрість його містики.
11. Ушкалов, Леонид Владимирович. Григорий Сковорода [Текст] / Л. В. Ушкалов. - Х. : Фолио, 2009. - 124 с. - (Знаменитые украинцы).
12. Григорій Сковорода - духовний орієнтир для сучасності [Текст] : наукові матеріали XIII Сковородинівських читань в м. Переяславі-Хмельницькому : у 2-х кн. - К. : Міленіум.
Кн. 1. - 2007. - 323 с.
13. Стадниченко, Володимир Якович. Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України [Текст] : нариси, дослідження, спогади, поезії, світлини / В. Я. Стадниченко. - К. : Криниця, 2012. - 495 с. : іл.
Анотація: Книга «Садівник щастя» — щира й чесна авторська спроба виписати об'ємний образ Григорія Сковороди — видатного українського філософа, письменника, мораліста. Постать мислителя зіткана стереоскопічно: з мандрівних доріг Сковороди Україною і світом, із проекцій його творчої спадщини на наш час, з прямого дотику його вчення й моральних приписів до тривожних викликів XXI століття. Звідси несучий стрижень книги — органічне поєднання сковородинівської науки про щастя людини, природженість її до праці на землі із глобальною вимогою сучасності — сталим (гармонійним) розвитком суспільства. Рельєфний обрис мислителя вдало доповнюють спогади людей, що обрали в житті сковородинську стезю. Високий образ поета Сковороди вивершує ліричне мереживо віршів поетів минулого й сучасних. Книга звернена до вдумливого читача, який відчуває потребу приєднатися до сучасного сковородинівського руху, зробити свій внесок у духовну сковородинізацію України як тест на майбутнє нашої нації.
14. Григорій Сковорода і Паїсій Величковський: постаті на тлі епохи [Текст] : збірник наукових праць за результатами Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Полтава, 29 листоп. 2012 р. : до 290-річчя з дня народження. - Полтава : Полтавський ун-т економіки і торгівлі, 2013. - 196 с.
Анотація: У збірнику вміщено матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 290-річчю від дня народження видатних представників ранньомодерної культури, уродженців Полтавщини Григорія Сковороди і Паїсія Величковського. У запропонованих дослідженнях акцентовано увагу на специфіці життя і творчості Григорія Сковороди і Паїсія Величковського, на краєзнавчих аспектах їх біографій, на внеску цих духовних провідників, реформаторів, новаторів у національну та світову культуру. Автори шукають у них типологічну збіжність, спричинену культурними тенденціями пізнього Бароко і раннього Просвітництва, національними і загальноєвропейськими тенденціями у філософії, богословії, художній літературі, педагогіці, суспільно-політичному та церковному житті, у ментальних настановах людини XVIII ст. Збірник адресовано науковцям, викладачам, студентам, учителям і учням, усім, хто цікавиться сучасними гуманітарними дослідженнями.

Див. фото

вгору

Стешенко Іван Матвійович (1874-1918)

Український письменник, літературознавець, публіцист, педагог Іван Матвійович Стешенко народився 24 червня 1873 року в Полтаві. Закінчивши гімназію в Полтаві, 1892 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, після закінчення якого вчителював в Києві.
Ще в студентські роки І. Стешенко розпочав політичну діяльність. Він був членом київської «Старої громади». Починаючи з 1897 р. брав участь у діяльності Безпартійної загальної демократичної організації, став одним із засновників Революційної української партії. За свої політичні переконання був заарештований і відсторонений від педагогічної роботи.
Поряд з політичною діяльністю пробував себе як поет, прозаїк, драматург, видав поетичні збірки «Хуторні сонети» (1918) і «Степові мотиви» (1901). Активно працював і в царині літературознавства: публікував критичні розвідки про історію української драми, здійснював дослідження творчості видатних українських та зарубіжних митців, особливу увагу приділяючи І. П. Котляревському.
Та найповніше багатогранний талан І. Стешенка розкрився на освітній ниві. За бездоганну роботу й видатні організаторські здібності він був нагороджений орденами Св. Станіслава та Св. Анни ІІІ ступенів. На час Української революції 1917 р. І. М. Стешенко обіймав посади Голови Товариства шкільної освіти, директора Київської гімназії для біженців, депутата міської думи. Великий авторитет та вагомий внесок Івана Матвійовича в національну справу зумовили його призначення в 1917 р. першим в історії Генеральним секретарем, а потім і міністром народної освіти в уряді В. Виниченка. За безпосередньою участю І. Стешенка було створено національну систему освіти, розроблено план єдиної школи, на належний рівень піднесено українське слово. З його ім’ям пов’язані введення предметів українознавства до навчальних планів, організація Всеукраїнських учительських з’їздів, відкриття шкіл нового типу, Київського народного університету, Української педагогічної академії, Української академії мистецтв тощо.
Життя І. М. Стешенка трагічно обірвалося 30 липня 1918 року в Полтаві.

вгору

Тесленко Архип Юхимович (1882-1911)

Правда, гірка й трагічна правда народного життя стала головним героєм його талановитих, виболених, вистражданих творів. (О. Гончар)

Письменник Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 р. в с. Хархівці на Лохвиччині в селянській родині. Закінчивши Харківецьку церковно-приходську школу, продовжує навчання в місцевій церковно-вчительській школі, з якої на 3-му р. навчання його виключили за «водьнодумство й безбожність».
З 1897 р. починається трудове життя юнака. Разом зі службою А. Тесленко займається самоосвітою, захоплюється театром і пробує свої сили в драматургії. Влітку 1903 р. навіть організовує аматорський театр у рідному селі, сам бере участь у виставах. У 1905 р. він вступає до революційної організації «Селянська спілка» і цього ж року бере участь у селянських заворушеннях в Лохвиці, за що був заарештований. Пройшовши багато тюрем, кілька етапів, смертельно хворий він повертається в рідне село у 1909 р.
Активна літературна діяльність А. Тесленка припадає на 1901-1904 рр. саме тоді в київських виданнях «Нова громада», «Громадська думка», «Рада» з’являються його відомі твори «За пашпортом», «Радощі», «Школяр», «Любов до ближнього», «У схимника», «Хуторяночка» та інші. Тяжкі обставини життя, які переслідували письменника після повернення його в рідне село, не зламали його духу, він продовжує свою літературну працю. 1910 р. виходять його оповідання «Немає матусі», «Поганяй до ями», а також повість «Страчене життя», написана на матеріалі дійсних подій із життя сільської інтелігенції.
Помер 28 червня 1911 р.

вгору

Тимошенко Юрій Трохимович (1919-1986)

…Він… заражає на творчість, на дерзання, на роботу! (О. Вишня)

Актор, артист розмовного жанру Юрій Трохимович Тимошенко (сценічний псевдонім - Тарапунька) народився 2 червня 1919 р. в Полтаві.
1937 р. він вступив до Київського театрального інституту, де познайомився з Юхимом Йосифовичем Березіним, з яким вже не розлучався протягом довгого творчого життя. Наприкінці 1940 р. вони разом з іншими студентами підготували веселу естрадну програму «Давайте не будемо!», що з успіхом пройшла в київських закладах культури. Саме тоді й народився знаменитий дует міліціонера й освітлювача (пізніше - монтера), відразу після війни названих Штепселем і Тарапунькою. Ім’я Тарапунька, що позначає річечку в Полтаві, підказав О. Довженко. Створивши на вітчизняній естраді оригінальний парний конферанс і не зраджуючи своїм колоритним образам, актори поступово перейшли від окремих сценок, інтермедій, діалогів до самостійних вистав, концертних програм із цілісним сюжетом. Важливим засобом розкриття індивідуальних характерів персонажів, для яких «все людське – не чуже», стало новаторське й органічне поєднання російського та українського мовлення. Їх гостре, непримиренне до всього потворного, але разом з цим веселе, оптимістичне, життєстверджуюче мистецтво й донині залишається актуальним.
«Здоровенькі були!» - не було людини, котра б не повторювала цю знамениту фразу, якою Ю. Тимошенко навічно увійшов у свідомість глядачів.
Помер 1 грудня 1986 р.

вгору

Тютюнник Григір (Григорій) Михайлович (1931 – 1980)
Український письменник, сценарист, літературний і кінокритик. Народився 5 грудня 1931 року у с. Шилівка Зіньківського р-ну в селянській родині. З шестирічного віку ріс на Донеччині. Під час війни пішки прийшов до рідного села, зазнавши в дорозі не лише фізичних, а й глибоких моральних страждань, що згодом і відбилося на його творчості. Після війни Григір вступив до Зіньківського ремісничого училища, потім працював на заводі в Харкові, у колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі та ін. Справді, він «весь із життя» і як доречно зауважує Олесь Гончар, його важко уявити « у ролі, скажімо, курортника або нудьгуючого туриста…».

З листопада 1951 р. – чотири роки в армії і увесь вільний час – самоосвіта. Після демобілізації легко вступає до 8-го і затим одразу до 10 класу вечірньої школи. Одночасно працює у вагонному депо. З 1957 року – Харківський університет, російське відділення філологічного факультету.
І ось 1961 р., травень, опубліковано в журналі «Крестьянка» першу новелу «В сумерках». Цього ж року помирає у Львові брат по батькові Григорій, з яким вони постійно листувались і який справив значний вплив на його літературні смаки й уподобання. Одним із найболючіших було питання про рідну мову, з якої народжується і виростає письменник. «Прочитав словник Грінченка, - пише з цього приводу Григір в «Автобіографії», - і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею… і не розлучуся до самої смерті».
Закінчив філологічний факультет Харківського університету (1962). Вчителював на Донбасі (1963 – 1964), потім переходить у редакцію газети «Літературна Україна», публікує там кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок» та ін. Після газети Григір працює на київській кіностудії ім. О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Молодь», «Веселка».
З 1962 року українська періодика, зокрема «Літературна Україна», «Зміна» («Ранок»), «Дніпро», систематично друкує оповідання Гр. Тютюнника, жодне з яких не залишається непоміченим ні критикою, ні читачем. В 1966 році вийшла його перша збірка «Зав’язь», в основу якої лягли автобіографічні події та враження про зруйноване повоєнне село та яка стала одним із яскравих виявів посилення ліризму в малій прозі.
У 1968 році «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. За оповідання «Деревій», яке дало назву збірці (1969), Гр. Тютюнникові було присуджено першу премію. Його творам характерні простота й доступність.
Після першої вдалої спроби в жанрі повісті («Облога», 1969) Гр. Тютюнник успішно працює у великій прозі. Він пише повісті «День мій суботній» (за життя не була надрукована), «Климко», «Вогник далеко в степу», «Житіє Артема Безвіконного» (закінчити не встиг). Твори «Климко» та «Вогник далеко в степу» були удостоєні 1980 р. премії ім. Лесі Українки.
У 70-ті роки в пресі з’являються нові твори письменника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» (1979) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво. Він один із перших побачив незворотні зміни в людській природі, які закладалися тоді, коли всіма засобами у селянина витравлювали почуття господаря на землі. Показавши все це у своїх творах, він замислився також над важливістю моральних, духовних чинників, без яких ніякий матеріальний добробут не дасть повноцінного життєвого задоволення.
Трагічно загинув 3 березня 1980 року, похований у Києві.
У березні 1989 року творчість Григора Тютюнника посмертно відзначено Державною премією УРСР ім. Тараса Шевченка.
Див. фото

вгору

Холодна Віра Василівна (1893-1919)

Ваши пальцы пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль
А. Вертинский

Актриса німого кіно Віра Холодна – особлива людина, яка увірвалася в кінематограф зненацька і стала зіркою миттєво. Народилася майбутня кінозірка 9 серпня 1893 року в Полтаві в родині вчителя словесності Василя Левченка. У 1895 році родина Левченків переїхала до Москви. Там обдарована дівчинка блискуче навчалась у балетному училищі при Великому театрі, їй пророчили блискуче майбутнє. Але в 1903 році Віру віддали до гімназії, після закінчення якої у 1910 році вона одружилася із молодим юристом В. Г. Холодним.
З початку першої світової війни, коли чоловік пішов на фронт, Віра Холодна змушена була утримувати сім’ю. У пошуках роботи вона пробує себе у кінематографі – спочатку у якості статистки, а потім її помічає відомий режисер Є. В. Бауєр, який і відкрив найяскравішу зірку німого російського кінематографа.
Акторське мистецтво Віри Холодної відзначалося щирістю переживань, глибоким проникненням в суть образу, високим рівнем майстерності, художньою переконливістю. За три роки Віра Холодна знялася у п’ятидесяти фільмах (на сьогодні збереглося лише п’ять), які були надзвичайна популярними в Європі, Америці, Японії, Туреччині. Її запрошували на зйомки в Голівуд та Берлін, від яких вона відмовилася. Демонстрації фільмів за її участю викликали справжні стовпотворіння біля кінотеатрів. Поряд з напруженою акторською роботою вона часто виступала в благодійних концертах, усіляко підтримувала молодих артистів.
У грудні 1918 року Віра Холодна, перебуваючи на кінозйомках в Одесі, захворіла на «іспанку» й у лютому 1919 року померла.
Перше християнське кладовище в Одесі, на якому поховано актрису, перетворили на парк, тому її могили не існує. Та про неї пам’ятають і досі, бо краса й талант не забуваються ніколи. Письменник К. Паустовський ставив її ім’я поруч із Сарою Бернар. О. Вертинський присвятив їй багато пісень, зокрема «Маленький креольчик», «Ліловий негр». Знімалися фільми про її життя – «Тернистий шлях слави», «Раба любви». У Москві проходить кінофестиваль, названий на її честь.

Література:

1. Вера Холодная [Текст] : к 100-летию со дня рождения / В. Холодная. - м. : Искусство, 1995. - 318 с.
2. Шлапак, Ю. Віра Холодна: правда і вимисел [Текст] / Ю. Шлапак // Кiнотеатр. - 2000. - № 4. - С. 37-38.
3. Вера Холодная (9.08.1893-17.2.1919) [Текст] // Телепульс. - 2000. - 4 авг. - С. 7.
4. Шупик, І. Талановита акторка Віра Холодна - полтавка [Текст] / І. Шупик // Село полтавське. - 2001. - 12 жовт. - С. 6.
5. Кудрявцев, Л. Казка дорогої любові [Текст] : до 80-річчя від смерті Віри Холодної / Л. Кудрявцев // Молодь України. - 2004. - 27 лют. - С. 2.
6. Подобна, Є. Королева, яка вміла говорити очима : [про в.холодну. Є фото та описано місце в Полтаві, де знаходився будинок, в якому народилася актриса ] / Є. Подобна // Полтавський вiсник. - 2008. - 5 верес. - С. 25.
7. Колєснікова, Раїса Андріївна. Незабутня Віра Холодна : історичний нарис / Р. А. Колєснікова, О. Л. Колєснікова. - Полтава : ПЛ, 2009. - 72 с. - (Визначні постаті Полтавщини).
Анотація: рідкісна доля випала цій жінці, й ще дивніше те місце, яке посіла в німому кіно наша землячка, полтавка віра холодна. Це ім’я відоме навіть тим, хто не зміг побачити жодного фільму з її участю. Про неї пишуть, знімають фільми, її образ, як і раніше, бентежить уяву художників.
8. Холодна Віра Василівна // Проект "Україна": галерея національних героїв. - Харків : Тов "Бібколектор", 2012. - С. 365 - 367.
9. Хусточка, М. Віра Холодна: від полтавської галушки до королеви екрана : 9 серпня виповниться 120 років з дня народження видатної зірки німого кіно / М. Хусточка // Вечірня Полтава. - 2013. - 7 серп. (№ 32). - С. 5.
10. Бурбан, В. Полтавка Віра Холодна - королева німого кіно / В. Бурбан // Слово просвіти. - 2013. - 8-14 серп. (ч. 31). - С. 13 : фот.
11. Тримбач, С. Віра Холодна подарувала нам образ великої жінки : минуло 120 років від дня народження актриси, яка була ідолом для мільйонів глядачів / С. Тримбач // Урядовий кур'єр. - 2013. - 10 серп. - С. 16.
12. Зімакова, Л. "Ваши пальцы пахнут ладаном, а в ресницах спит печаль..." : (Віра Холодна - зірка екрана початку хх століття) / Л. Зімакова // Слов’янський збірник. - Полтава, 2005. - вип. 4. - С. 162-166.
Див. фото

вгору

Цертелєв Микола Андрійович (1790-1869)

Цертелєв першим в Україні зробив рішучий крок до реабілітації народної естетики, визнання її як критерію художньої літератури. (М. Яценко)

Фольклорист і дослідник усної народної творчості Микола Андрійович Цертелєв народився в 1790 р. в Хоролі в родині вихідців із грузинського князівського роду Церетелі. Загальну освіту отримав в маєтку свого батька. 1810 р. став студентом харківського, потім – Московського університету
Ще з дитинства він виніс захоплення українською народною піснею. У 1818 р. в журналі «Сын Отечества» М. Цертелєв публікує статтю «Про старовинні малоросійські пісні», де коротко охарактеризував їх художні особливості. А наступного року в Петербурзі вийшла збірка «Досвід зібрання старовинних малоросійських пісень», яка стала головною заслугою М. А. Цертелєва, адже нею фактично започатковувалась вітчизняна фольклористика. У передмові автор зосередив увагу на «поетичному генії» українського народу, на «силі почувань та красі зображень співців Малоросії», а також на «чистій моральності», якою завжди вирізнялись українці і яку зберігають як єдиний спадок. У збірці вперше були опубліковані зразки українських народних дум, записаних на Полтавщині від кобзарів, у тому числі думи про національно-визвольну війну на Україні 1648-1654 рр. Збірка справила великий вплив на розвиток української літератури, сприяла посиленню інтересу до України та українства.
Помер 8 вересня 1869 р.

вгору

Чурай Марія Гордіївна (Маруся Чурай, Чураївна)
Легендарна українська народна співачка і поетеса. Марусю традиційно називають "дівчиною з легенди", оскільки реальність її існування документально не підтверджується. Образ "української Сапфо" склався під впливом літературних творів ХІХ-ХХ ст. (балад, поем, драм, повістей, романів українською, польською та російською мовами), створених на основі народних оповідань. Якщо узагальнити численні версії, то вийде такий біографічний сюжет.
Народилася між 1625 та 1629 рр. в родині урядника козачого Полтавського охочекомонного (добровільного) полку, який у бою з польською шляхтою під Кумейками потрапив у полон і бувстрачений у Варшаві 1638 р. Марусю виростила мати. Маруся мала чарівну зовнішність, добре серце, чудовий голос, майстерно співала, складала пісні сама, мала життєрадісну вдачу. З біографічного нарису "Маруся Чурай, малоросійська співачка" письменника і журналіста О. А. Шкляревського (1837—1883):
"Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька [тобто невелика на зріст, трохи худорлявенькії, мініатюрна складена], струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками. з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак. рожевими губками... Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс". Але не мала щастя, покохала Гриця, а він женився на іншій і Маруся помстилася, отруївши його. Суд виніс смертний вирок, але сам Богдан Хмельницький помилував її.
Подальша доля піснярки тлумачиться по-різному. За однією версією, після помилування Маруся сильно страждала, ходила на прощу до Києва, а повернувшись додому, рано померла від надмірних переживань і сухот. За іншою версією, Маруся пішла з дому назавжди й померла у каятті в якомусь монастирі в Росії.
За народними переказами Маруся Чурай була страчена у 1648 р.
Марусі Чурай приписують авторство близько 20 пісень. Серед них найвідоміші: "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори" та ін. Ці пісні досі живуть у народі й користуються великою любов'ю і популярністю. В своїх пісенних баладах співачка відтворила події особистого життя – палку, але нерозділену любов до Гриця («Стелися, стелися, зелений гороше», «Чи ти, милий»). У найвідомішій пісні-баладі «Ой не ходи Грицю» відображено останні події життя Марусі, яка отруїла зрадливого коханця. Цей сюжет став основою повістей «Маруся, малоросійська Сапфо» О. Шаховського (1839), «У неділю рано зілля копала…» О. Кобилянської (1909) та багатьох інших творів, зокрема сучасного роману у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко (1979, 1983). На початку ХІХ ст. цю пісню-баладу було перекладено німецькою, французькою та польською мовами. Її використав Ф. Ліст у своїй фортепіанній «Українській баладі», а мелодію пісні «Віють вітри, віють буйні» - у фортепіанній п’єсі «Думка», які були створені під час перебування композитора в Україні. Також пісню «Віють вітри, віють буйні» І. Котляревський використав у п’єсі “Наталка Полтавка».
У 1987 р. в Полтаві споруджено Співоче поле і названо іменем Марусі Чурай. В 2006 р. у Полтаві споруджено пам’ятник Марусі Чурай. Його автори - викладачі кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного технічного університету Д. А. Коршунов і В. П. Голуб. І, напевно, скульптурний образ Марусі Чурай - це пам'ятник ще й самої української пісні - то дзвінкої, залихвацької, завзятої, то тихої, протяжної, ліричної, то задумливої і сумної.
Див. фото

вгору

Шелухін Сергій Павлович (1864-1838)

Головне горе, що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні!
Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі
С. Шелухін

Громадсько-політичний діяч, учений-правник, історик, поет С. П. Шелухін народився 7 жовтня 1864 року на історичній Полтавщині. Закінчив Лубенську класичну гімназію та фізико-математичний (1885) і юридичний (1889) факультети Київського університету. Працював юристом у судових установах Єлизаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишинева, Одеси. Водночас з юридичною практикою викладав право у класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею.
На початку 1905 року С. Шелухін активно включився в національно-визвольний рух України, став членом Української партії соціалістів-федералістів (1917). У лютому-квітні 1918 році був міністром судових справ в уряді Центральної ради, з грудня 1918 року – міністр юстиції в уряді Директорії. Будучи у складі українського уряду він активно працював над історично-правовим обгрунтуванням української незалежності та консолідації українського громадянства на основі національно-історичних традицій самостійництва.
З 1921 року С. Шелухін жив і працював у Чехословаччині. Викладав в Українському вільному університеті та в Українському високому педагогічному інституті ім. М. П. Драгоманова у Празі, був членом Українського історико-філологічного і правничого товариств.
Його перу належать понад 60 статей і книжок з історії української держави і права. Його історичні монографії «Звідкіля походить Русь» (Прага, 1929 р.), «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936 р.) відіграли надзвичайно важливу роль у спростуванні політичних спекуляцій та фільсифікацій стосовно державних та етнічно-національних термінів «Русь», «Росія», «Мала Русь», «Україна».
Помер С. П. Шелухін 25 грудня 1938 року поблизу Праги.

вгору

Ярошенко Микола Олександрович (1846-1898)

Художник-передвижник Микола Олександрович Ярошенко народився 13 грудня 1846 р. в Полтаві в генеральській родині. Він отримав блискучу освіту, поєднуючи здобуття військового фаху зі старанним студіюванням азів мистецької справи.
Творчість М. Ярошенка з перших його самостійних кроків привернула пильну увагу художньої критики. У портретному жанрі М. Ярошенко був прихильником класичного передвижницького портрета, де надавав перевагу психологічний характеристиці портретованого над антуражем, позою, вибором інтер’єру, зосереджуючи увагу переважна на обличчі, руках, які найкраще допомагали розкрити душевний стан, внутрішній світ моделі. Яскравий виразник демократичних засад передвижництва, він в образах кочегара, ув’язненого, студента, курсистки втілив справжній портрет пам’ятної епохи 70-80-х рр. ХІХ століття, досягши найвищого піднесення ідей гуманізму картиною «Всюди життя». Також М. Ярошенко виступав і як талановитий пейзажист, присвятивши більшість робіт цього жанру Кавказу.
Своє творче кредо він сформулював словами: «Я пишу те, що дає життя в цей час і мимо чого не можу пройти байдуже, а в майбутньому це запишеться в історію».
Помер 7 липня 1898 р.

вгору